Алєксандр Нєвзоров: від ризьких "чорних беретів" до критика режиму

Однією з новин останніх днів стало нібито надання українського громадянства відомому російському публіцисту Алєксандру Нєвзорову. Про це заявили радник голови МВС Антон Геращенко й радник голови МВС Віктор Андрусів. Про це, зрештою, висловився й сам Нєвзоров.

"Про українське громадянство. Без зайвих слів. Так, стати поряд з тим, кого розстрілюють, не завжди комфортно. Імовірно, простіше стати в шеренгу розстрільників. Кожен сам робить власний вибір. Важливо розуміти, що третього варіанту немає. Я стаю на бік жертви. І я страшенно вдячний тим змученим, зневіреним, закривавленим людям України, що дозволили мені зайняти місце серед них", – написав він.

Нині Алєксандр Нєвзоров виступає як послідовний критик російського режиму. Від його в’їдливих слів дістається й самому Путіну, і його посіпакам. Режим відповідає Невзорову репресіями.

Але комічність ситуації в тому, що саме Алєксандр Нєвзоров насправді був серед тих, хто закладав підмурівок у побудові сьогоднішньої фашистської держави. Як справді талановитий журналіст і публіцист він створював базу тих канонів і сенсів, якими десятки років після нього послуговуватимуться російські пропагандисти. І робив це значно талановитіше за своїх сучасних епігонів.

Зірка Нєвзорова яскраво зблиснула на політичній арені ще в час розпаду Радянського Союзу. У 1991 році він поїхав до Прибалтики, яка тоді буквально кров’ю виборювала свою незалежність, і зробив “документальний” фільм “Наші”, який можна вважати справді еталонним пропагандистським твором.

У “Наших” тоді ще молодий Невзоров розповідає про ризький ОМОН, який фактично бореться з латвійською незалежністю й захоплює адмінбудівлі у столиці Латвії. За словами одного з його співробітників, “борется с фашизмом, который все больше процветает на территории Латвийской ССР”.

Скріншот фільму. На рожку автомата написано “Наші”. У правому нижньому кутку Нєвзоров, вочевидь, поставив власний логотип латиною буквою “N”. Нічого не нагадує?

Слід віддати належне – Невзоров справді талановитий. Ось як він розповідає в репортажі “Наших” про “нещасного” російського омонівця в Ризі, який боїться залишатись у своїй квартирі в місті. “Каждое утро ожидаешь, что загремят очереди и пули защелкают по маленькому дочкиному портрету на стене”.

А ось змалювання справжнього російського витязя, співробітника цього самого ОМОНа: “Слава, командир штаба, русский, пулей из автомата за 50 метров бьет маленькую лампочку, в бою равных нет”.

Згодом він також розповість про окупацію Литви. Звичайно, замість окупації в нього буде “борьба с фашизмом”. Щоб увиразнити картинку, Нєвзоров ще додасть до неї суто ігрові вставки, що лише зроблять фільм похмурішим.

Скріншот з "Наших". Нєвзоров за кадром розповідає: “На данный момент Литва решила до конца пить огненную чашу гражданской войны и братоубийства”.

До речі, фільм “Наши” став справді знаковим для сучасної російської історії. Бо в 1991 році Нєвзоров створив Народно-освободительное движение «Наши», яке вже у 2000-х було прообразом прокремлівського руху “Наши”.

А далі була Чечня, яку Невзоров, звісно, не міг оминути у своїх репортаж, і події у якій стали основою спочатку для його документального фільму "Ад", а потім для художнього фільму “Чистилище”. Там він сповна розвинув “старий добрий” образ російського солдата, який, покинутий і забутий державою, у багні та крові б’ється за якісь високі ідеали (насправді вкотре нищить мирне населення). Звісно, йому протистоять не лише чеченські бойовики, а й усілякі афганські моджахеди, прибалтійські снайперки та, звичайно, УНА – УНСО, куди ж без цього.

Скріншот з фільму “Чистилище”. Кровожерливі прибалтійські снайперки розстрілюють російських поранених.

Проте він і далі співпрацював з рідними російськими пропагандистами, зокрема, Лєонтьєвим на “Першому каналі”. А у 2021 році відбулася ще одна знакова подія – Нєвзорова внесли до списку довірених осіб Владіміра Путіна. Щоправда, згодом ледь не виключили через “антиправославні” висловлювання, але врешті залишили. Загалом навіть після цього Нєвзоров відгукувався про Путіна як про "останнього імперця". "Он, кажется, к сожалению, искренен. Он хочет сохранить Россию в том виде, в котором она ему представляется", – заявив він в одному з інтерв'ю.

Проте, ніби за методичкою Достоєвського – “зарубай і покайся” – Нєвзоров почав поступово відходити від крайніх ідеологічних, можливо, навіть профашистських позицій і, зрештою, став досить послідовним критиком російського режиму. Нині він критикує Російську православну церкву та агресію Росії проти України. Ось як в одному з інтерв’ю він пояснює свою позицію: “Когда мы защищали Советский Союз, это было совершенно осознанно и простительно. Но на данный момент это абсолютный труп. И попытка играть в какого-то зомби, который будет ходить среди нормальных людей и пугать гнилыми глазницами, абсолютно оскорбительна, в том числе и для памяти того Советского Союза, за который мы тогда дрались".

Відповідь російської влади не забарилася – проти нього порушили кримінальну справу за дискредитацію російської армії та видали ордер на арешт. Зараз Нєвзоров проживає в Ізраїлі.

Здавалося б, крок української влади щодо надання громадянства України можна пояснити простим логічним висловом “ворог мого ворога – мій друг”. До того ж отримати такого критика влади, як Нєвзоров, – справді може бути дошкульним кроком шодо Кремля. Але тоді постає питання: а де ми, власне, маємо зупинитись у своєму всепрощеннні до колишніх стовпів режиму, який розв’язав проти українців фактично геноцид? Наприклад, якщо завтра притулок в Україні попросить пропагандист Соловйов – можливо, нам його також варто простити й надати йому громадянство?

І ще один нюанс. Коли вся медіаспільнота в один голос закликала відсторонити від участі в національних телемарафонах ведучих, які багато років підігрували ворогу та поширювали кремлівську пропаганду, влада просто проігнорувала цей заклик. І логіка такої поведінки теж зрозуміла – проросійські пропагандисти зарекомендували себе як безвідмовні виконавці будь-яких доручень влади. Таких дуже зручно тримати під рукою. Чи не повториться з російськими “біженцями”, які мають надзвичайно великий досвід роботи на владу, схожа історія в Україні – питання залишається відкритим.

пропаганда росія україна