Підйом о 4:30 і десять годин фізичної праці. Досвід роботи на польській меблевій фабриці

Дивно, але тоді я не думала про роботу. Узагалі ні про що не думала. На четверту добу “мандрівки” втрачаєш здатність планувати.

Мені “пощастило”: робота знайшла мене сама з подачі мами, яка вже шість років працювала на меблевій фабриці IMS Sofa в Хелмні, північ Польщі.

Відмовитися? Не маю права

Мама переймалася моїм світлим майбутнім, а тому заздалегідь домовилася з керівництвом, щоб мене взяли до них на фабрику. Я не відмовлялася, хоча на душі було тошно від того, що я — журналістка, редакторка, магістерка маркетингу — працюватиму закрійницею. Але вважала, що відмовитися не маю права. Адже, по-перше, розуміла, що гроші, привезені з України, невдовзі закінчаться, а жити в мами на шиї не хотілося, як і залежати від фінансової допомоги від держави. Не хотілося зловживати гостинністю й турботою поляків. Я чудово розуміла, що безплатне для нас є дуже коштовним для польської економіки.

Підйом о 4:30

Першим викликом було прокидатися щоранку о 4:30. Найтяжчим — валки з тканинами, що важили понад 30 кг.

Тож від 1 квітня я відклала ноутбук і взяла до рук закрійні ножиці.

Найпершим викликом для мене було вставати щоранку о 4:30, бо робочий день починається о 6:00. Поляки загалом рано починають працювати й рано завершують. Приміром, більшість державних установ відкриваються о 7:15 і працюють до 14-15 години. Зібратися, поснідати, залишити сніданок та одяг для дітей, які швидко привчилися ходити до школи самі. А далі — 10 годин важкої фізичної праці.

Моя основна робота називалась “лаґованіє”. Ми з напарницею мали знайти необхідну тканину, яка пізніше стане оббивкою для дивану чи крісла. Зважаючи на модель і розмір, відміряти необхідну довжину й відправити її до машини, що кроїть відповідні деталі. Здавалося б, нічого складного. Але тканину на складі зберігають у валках, які іноді важать понад 30 кг. І ми змушені були їх підіймати, тягти та штовхати, щоб вони опинилися на розкрійному столі. Це було найважчим у роботі. Спина та шия невдовзі передали мені привіт, і кожен день починався з болю.

За контрактом мій робочий день становив 8 год, але оскільки, на відміну від поляків, українці не мають оплачуваних відпусток і лікарняних, а в разі відсутності замовлень їм не компенсують простою, керівництво дозволяє українським робітникам працювати більшу кількість годин. Адже оплата праці погодинна. Тому зазвичай українці працюють по 10 год. А деякі чоловіки — по 12 год.

Іноді ми виконували інші операції. Я накладала викроєні деталі на так звану “вату” (щось на зразок синтепону різної щільності) й вирізала по формі деталі звичайними ножицями. Коли зовсім не було роботи, ми просто прибирали в цеху. Останнім часом таке траплялося частенько. Оскільки через епідемію ковіду було зруйновано логістичні маршрути з Китаю (там досі діють серйозні обмеження), звідки доставляють більшість тканин. Щоправда, місцеві вважають, що це відбулося через війну в Україні. Поляки на простій реагували спокійно, бо їхня ставка не змінювалася, а українці помітно нервували.

Через кілька тижнів керівництво розгледіло в мені “потенціал”. Мене почали вчити працювати з розкрійною машиною. Це мало бути підвищенням, бо тоді мені не довелося б більше підіймати важке. Однак і відповідальність значно більша, адже неправильно викроєний елемент означатиме зіпсовану тканину. А це може бути метр, а може й 10 метрів. Щоправда, я цією можливістю так і не скористалася.

Старе обладнання й не надто ефективне управління

На мій погляд, це виробництво дуже потребує оновлення обладнання і процедур управління. Технології подекуди такі старі, що я почувалася героїнею чергового випуску програми “Світ навиворіт” Дмитра Комарова про в’єтнамських хлопчиків, які щось виготовляють за допомогою примітивних знарядь. Переконана, що у світі вже давно придумали обладнання, що дає жінкам змогу не підіймати важкі валки тканин і не розрівнювати їх дерев’яною паличкою.

“Людина з мінімальною зарплатнею в Польщі може дозволити собі значно більше, ніж людина з мінімалкою в Україні”

Поляки, які працювали зі мною, дуже хороші. Я ніколи не чула жодних неприємних висловлювань на свою адресу. Переважно в моєму цеху працювали люди старшого віку. Вони віддали роботі на підприємстві по 10-20 років і хоча іноді й нарікали на тяжку працю та низьку зарплату, навіть не думали змінити роботодавця. Не можу сказати, щоб я з кимось подружилася, але залишилась у гарних стосунках точно.

Також на виробництві багато українців, які, як і моя мама, приїхали сюди на заробітки або просто переїхали жити. Річ у тім, що навіть мінімальна зарплата в Польщі дає змогу забезпечити базові потреби, зокрема оренду житла, купівлю одягу, відпочинок і навіть простеньке авто. Більшість польських сімей мають по кілька автівок у родині. Купити стареньку машину на ходу можна навіть за 1000 злотих — це десь половина мінімальної зарплати. Більшість українців, які працюють на підприємстві, отримали безплатне поселення в гуртожитках. Так і живуть собі роками й кажуть, що почуваються людьми. Направду, людина з мінімальною зарплатою в Польщі може дозволити собі значно більше, ніж людина з мінімалкою в Україні. Я отримувала 2500-2800 злотих щомісяця (560-620 доларів). З яких 1000 можна було заощаджувати.

Українські робітники працюють не напряму, а через агентство з працевлаштування. Насамперед тому, що польські роботодавці не дуже хочуть брати на себе клопоти, пов’язані з працевлаштуванням іноземців. Лише після початку повномасштабного вторгнення польський уряд відкрив українцям повноцінний доступ до ринку праці. Раніше потрібно було отримувати спеціальний дозвіл. Це допомагали зробити спеціальні агентства, як те, через яке працювала я, моя мама й решта українців, що приїхали до війни. Плюсом такої схеми є те, що агенство вирішує замість тебе всі юридичні питання, пов’язані з працевлаштуванням і легалізацією. Є також можливість оформити страхування на випадок хвороби. Таке страхування дає змоги отримувати “лікарняні”. Але водночас утримує з твоєї зарплати якийсь відсоток.

“У такий момент я почувалася рабом. Я почала ненавидіти цю роботу”

Як сказала колись дуже влучно моя мама, агентство продало нас на фабрику. І так воно і є. Поки ти працюєш, то належиш керівництву. Приміром, мене шокувало, коли я отримала зауваження, що відповідала на приватне повідомлення в телефоні в робочий час. Аргумент, що в мене вдома діти, з якими я маю бути з на зв’язку, а роботи тоді й так не було — не аргумент. Єдине, що мені порадили, — робити це так, щоб керівництво не бачило.

Ще була історія, коли на виробництві був брак матеріалів і нам повідомили, що наступний день — вихідний. Я запланувала собі роботу над черговим текстом і якісь домашні справи. А об 11:00 наступного дня мені зателефонували і сказали, що я маю вийти на роботу у другу зміну. На заперечення, що я вже маю плани, відповіли, що це нікого не хвилює.

У такі миті я почувалася рабом. Щось усередині мене збунтувало. Після цього почала ненавидіти цю роботу.

“Я боялася більше не повернутись у свою професію, у власне оточення”

Я розуміла, що не зможу довго так працювати. Постійне недосипання, жахлива втома й м’язовий біль викликали в мене злість, відчай, жалість до себе — все по черзі. Коли зовсім не було змоги терпіти, я згадувала про людей у Маріуполі та воїнів з “Азовсталі”. Думала, якщо вони тримаються, то яке право я маю здаватися? І не здавалася. Відпрацьовувала 10 год і бігла додому, бо там нам мене чекали діти, тексти, робота над пошуком фінансування для нового продукту YouControl (тоді ще на волонтерських засадах). Попри шалену втому я бралася за кожну можливість писати чи допомагати в якихось проєктах на підтримку України, бо дуже боялася втратити навички й більше ніколи не повернутись у свою професію, у власне оточення.

“Лише 20% працездатних українців офіційно працевлаштувались у Польщі”

Сьогодні, за даними офіційної статистики, понад 100 тис. українських мігрантів, які виїхали до Польщі після початку війни, офіційно працевлаштовані. Це приблизно 20% від загальної кількості людей працездатного віку. Більш ніж половина з них виконує низькокваліфіковану роботу. Експерти пояснюють це тим, що 75% українців, які приїхали до Польщі після 24 лютого, — жінки. Маріуш Зєльонка, економічний експерт “Конфедерації Левіатан”, пояснює, що оскільки суспільство в Україні переважно патріархальне, жінки здебільшого не мають достатніх кваліфікацій, щоб знайти кращу роботу в Польщі. А на мою думку, головною проблемою є незнання мови.

Однак обидві проблеми можна розв’язати, якщо вступити до так званих поліціальних шкіл. Це щось на зразок наших коледжів, тільки для дорослих. У такій школі можна отримати професію й покращити рівень польської мови. Навчання там безплатне й звільняє від необхідності складати іспит з польської мови для тих, хто вирішить подаватися на отримання карти сталого побиту (посвідки на проживання) чи статусу резидента.

“Цей досвід дав зрозуміти, скільки в мені сили. Однак сподіваюся, що він більше не повториться”

Пригадую, у мирний час я часто казала, що не поїду на заробітки в Польщу, якщо мене не “притисне” безвихідь. Водночас я горда собою, що коли безвихідь таки “притисла”, то мовчки встала і працювала. Однак хочу, щоб цей досвід більше ніколи не повторився.

Зараз, коли згадую ті два місяці, мені найбільше жаль дітей. Фактично вони жили самі. Бо мама була або в телефоні, або визирала з-за комп’ютера. Знаю, що вони страждали, але в їхніх поглядах я завжди читала розуміння та співчуття. Мабуть, не така я вже й погана мама, якщо виховала таких мудрих дітей.

Наприкінці квітня дівчата з команди української ІТ-компанії YouControl запропонували долучитися до них у пошуку фінансування для продуктів, що допомагають виявляти “російський слід” у компаніях та підсанкційних осіб — RuAssets і “Ти Хто?”. Я погодилася, хоча про працевлаштування тоді ще не йшлося. Але просто розуміла цінність того, що робить компанія, і погодилася працювати як волонтерка по кілька годин на день після основної роботи. З 1 червня перейшла працювати в YouControl як грант-менеджерка на повний робочий день. Стався match, як кажуть.

Свій досвід роботи на меблевій фабриці не забуду ніколи. Він показав, скільки сили та витримки, про які я навіть не здогадувалась, у мені є. Під час звільнення я щиро подякувала керівниці, що у складний для мене час мала цю роботу, мала гроші. Направду я вдячна за кожного українця, кому IMS Sofa дала роботу й житло. Можливо, для когось ця компанія стане рідною, бо люди там дуже хороші, веселі й чуйні. Однак плекаю надію більше туди не повернутися.

польща робота біженці війна