Українці масово повертаються додому. Перевізники економлять на сервісі

Чекаю на автобус до Тернополя, який має прибути на Західний автовокзал у Варшаві о 17:30.

— Вибачте, ви теж на Житомир? — питає мене незнайома жіночка.

— Ні, в мене Варшава — Тернопіль.

— На 17:30?

— Так.

— А в мене на 17:30 на Вінницю, — озивається дівчина поруч.

Пасажири поступово збираються, але виявляється, що в усіх різні пункти призначення. Автобус запізнюється хвилин на 15-20, потім підʼїжджають два однакові. Люди сідають у них, незалежно від своєї кінцевої точки. Напевно, їхатиме через пів країни.

Я сідаю біля жіночки, яка прямує до Вінниці. Моє крісло поламане, як і в кількох людей переді мною, сітки порвані. Автобус має такий жахливий вигляд, який тільки можна собі уявити.

У дорозі. Російська музика та розмови про політику

Квиток мені довелося купувати за кілька днів перед виїздом. Перевірених перевізників, як-от Ecolines, не було. Тож купила на агрегаторі те, що пропонували.

Жіночка поруч зі мною, скаржиться, що вже сім годин у дорозі. У її квитку вказано іншого перевізника, але посадили сюди.

Телефоную за номером у квитку, скаржуся на поламане крісло та порвану сітку. “Ви ж розумієте, що автобус брудним роблять пасажири, а не перевізник”, — чую у відповідь. “Можете написати скаргу, якщо не задоволені”, — каже далі голос у телефоні. З інтонації розумію, що до моєї скарги нікому немає діла — диспетчерка лише хоче, щоб я від неї відчепилася.

Тамую злість через поламане крісло й намагаюся поспати. Крізь сон чую російський спів, схоже на Лепса.

— Шановні, вибачте, в кого російська попса грає? Майте совість! У нас війна в країні!

— Это не я, — виправдовується жіночка, яка раніше спілкувалася російською.

За хвилину музика зникає — стає зрозуміло, що грало у водія. Далі їдемо в тиші. Напевно, української не знайшлося, думаю собі, бо російську вимкнув і нічого натомість не включив.

Знову намагаюся поспати. Три майже безсонні ночі з двома перельотами даються взнаки. Однак вдається не дуже. На моєму кріслі зламано фіксатор, тому коли автобус пригальмовує, мене відкидає назад, а коли різко набирає швидкість, — то вперед.

Хтось відкрив судочок з яйцями й ковбасою, пахне на весь автобус. Чекаю на зупинку, щоб покурити та трішки заспокоїтися.

За 4,5 год доїжджаємо до кордону. Польський кордон проходимо відносно швидко. Попереду український. Перед цим водій довго не зупинявся, тому люди просяться в туалет. Водій неохоче випускає та гримає, щоб виходили по пʼятеро. Наступні підуть, коли повернуться перші. Цього разу перевірка на кордоні затягується. Одна з пасажирок — молода дівчина — їде без паспорта. Документи залишилися в окупованому місті, пояснює вона прикордоннику. Тому без паспорта виїжджала й зараз без нього повертається. Поки прикордонники зʼясовують питання, виявляється, що ще хтось з пасажирів забув дати паспорт. Шукають “зайця”, знову всіх перевіряють.

— А ви до Вінниці? — питає одна жіночка іншу. Що там у вас із цукровими заводами? Закрили, так? При Порошенку все позакривали. Нікому не потрібні ті заводи… — веде вона далі монолог, бо не чекає відповіді на свої запитання.

Водій просить не починати про політику.

— Ну, звісно, позатикайте нам роти! — обурюється інша жіночка. — Маски на всіх уже повдягали, щоб рота закрити!

На щастя, інших антимасочників у автобусі не виявилося. Тому жіночка не має підтримки й також замовкає.

Прикордонники подають знак, що можна їхати далі.

— Шановні пасажири, ми зараз доїдемо до Ковеля та зробимо там зупинку, — оголошує водій.

Оголошення проходить повз увагу. Зупинка, то й зупинка.

Довга зупинка в Ковелі

Майже 4:00 ранку. Доїжджаємо до Ковеля.

— Шановні пасажири! Прошу хвилинку уваги! Хто їде до Києва.. (водій називає Київ і ще кілька інших міст), вам треба пересісти в автобус № (називає номер), хто до Тернополя (о! це мій, прислуховуюся), Дніпра, Запоріжжя… ще якісь міста… до автобуса № 705.

Водій оголошує повний план пересадки. “Усіх пасажирів просимо вийти з автобуса, забрати свій багаж і пересісти. Не хвилюйтеся, без вас автобус нікуди не поїде”, — заспокоює він.

Автобус заїжджає на базу поблизу Ковеля Волинської області. Там уже стоять кілька однакових автобусів, розфарбованих під зебру. У кожного з них недбало зафарбовано літеру Z в логотипі “Z-Time”. Зібралися ще не всі автобуси, але люди потроху пересідають. Хтось у І-Time, хтось у 7-Time.

Як добре, що в мене маленька валізка після лоукост-перельоту. Перенести її в інший автобус — узагалі не проблема. Люди поруч витягають великі набиті сумки, які майже неможливо підняти самотужки.

— Мужчина, ви можете мені допомогти? — жіночка-антимасочниця звертається з проханням чи не до єдиного чоловіка в тому автобусі. Мужчина років 65 радо погоджується. Разом вони перетягують сумки з одного автобуса до іншого.

Матусі неохоче будять дітей, які заснули, щоб перенести їх в інший автобус.

Автобус № 705, який має везти мене в Тернопіль, ще не приїхав. Стоїмо вже понад пів години, чекаємо. Водій показує, як пройти до туалету на складі. Майже весь натовп іде туди.

Десь за годину нарешті приїжджає останній автобус.

— Почекайте, не лізьте, хай люди спочатку вийдуть і заберуть свій багаж, — кричить водій і щедро приправляє свій крик матюками.

Світає, натовп народу, що вийшов з кількох автобусів, потроху переупаковується в інші.

Схема з пересадкою стає зрозумілою. Перевізник звозить пасажирів з усієї Польщі до Ковеля, а далі розсаджує в інші автобуси й так доправляє до різних міст України.

Тим, хто їхав до Запоріжжя, не пощастило ще більше

Я також займаю собі місце в іншому автобусі. Він не менш жахливий, але цього разу мені пощастило з нормальним кріслом. Вітаюся з дівчиною поруч. Їй 18 чи 19 років, вона прямує до Дніпра, бо в Польщі їй не сподобалося. Немає роботи, вчитися без знання мови важко, до того ж вона скучила за рідним містом.

Звісно, попри великий попит, кількість якісних пропозицій не може покрити всіх охочих їхати, тож люди погоджуються й на такі поїздки. Але я далі бурчу, адже в моєму квитку та в описі на сайті не було ні слова про дорогу з пересадкою.

Проте нарешті в мене не поламане крісло, тож можу поспати. Але прокидаюся що пів години — боюся проспати. Після моїх скарг на крісло, зауваження щодо російської попси й постійні нарікання на сервіс, я впевнена, що водії з чистою совістю дозволять мені проспати Тернопіль і повезуть кудись далі, щоб додати проблем.

— Хвилинку уваги, шановні пасажири, які їдуть до Запоріжжя! Ми не встигнемо туди доїхати до комендантської години, тому доведеться ночувати на автовокзалі, далі поїдемо зранку. Якщо родичі можуть вас забрати машиною, то звʼяжіться з ними!

— Нас про таке не попереджали! — обурюються люди в автобусі.

Водій телефонує диспетчеру, яка каже, що всіх попереджала. Люди, заперечують, але не мають вибору й урешті затихають.

Майже 9:00 ранку, я нарешті в Тернополі.

перевезення польща кордон автобуси