Як варто перейменовувати вулиці на півдні України, щоб позбутися російського колоніального впливу
Повномасштабна війна Російської Федерації проти України запустила процес дерусифікації. Пам’ятники й назви вулиць та населених пунктів, пов’язані з російською історією та культурою, поступово зникають із символічного простору України. Однак чи дерусифікація призведе автоматично до українізації?
Автори: Віктор Дроздов, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та методики її навчання Ізмаїльського державного гуманітарного університету.
Олег Дух, кандидат історичних наук, доцент кафедри давньої історії України та архівознавства Львівського національного університету імені Івана Франка.
Неурядова організація "Декомунізація. Україна" стежить за процесом дерусифікації та публікує на своїй сторінці рішення про перейменування вулиць. Уже зараз можна помітити тенденцію, що російські назви часто замінюють на нейтральні найменування. Навіть у селах на Хмельниччині замість однієї з найпоширеніших вулиць "Гагаріна" з’явилися назви "Сонячна", "Привітна", "Затишна", "Миру", "Зелена" та "Незалежності". "Тепер їх точно не перейменують", – так, напевно, розмірковують ініціатори такої заміни назв. Але це доволі хибне й небезпечне міркування!
Квітково-садові вулиці
Назви вулиць, як й інші топоніми, мають символічне значення. Вони створюють символічний простір, що впливає на формування ідентичності та збереження історичної пам’яті. Радянські ідеологи не даремно маркували вулиці в українських містах на честь російських історичних і культурних діячів. Так вони хотіли закріпити в символічному просторі ідею величі російського народу як "старшого брата", не оголошуючи публічно показати іншим народам, що вони є підкорені. Тобто російські назви були частиною колонізації "окраин России". Сьогодні заміна цих назв на нейтральні фактично є компромісом, коли ми прибираємо російські маркери, але не встановлюємо українських і так підіграємо нашому ворогу.
Найпроблемнішим у цьому контексті може бути південь України, частина населення якого до початку війни не лише симпатизувала партіям з проросійською орієнтацією, а й свідомо уявляла, що історично пов’язана більше з Росією, ніж з Україною.
І однією з причин цього був символічний простір, де центральне місце займали російські політичні та воєнні діячі (пам’ятник Катерині ІІ в Одесі, пам’ятник Суворову в Ізмаїлі тощо), а в іменних назвах вулиць рідко можна було побачити українців. Частину південноукраїнських територій наразі окуповано, інша перебуває під постійними обстрілами російських окупантів. Проте є регіони, які менше постраждали від воєнної агресії. Їхні місцеві еліти можуть опиратися процесу дерусифікації, як було свого часу з декомунізацією. Іноді це здійснюють відкрито, як, наприклад, мер Одеси Труханов, коли виступив проти перейменування вулиці Пушкінської. Або обирають шлях компромісу, як Лиманська селищна територіальна громада (Одеська область), що перетворила назви вулиць на "ботанічний сад".
Буджак
Одним з регіонів, який потребує тотальної дерусифікації, є Буджак, – багатонаціональний край на півдні Одеської області. Історично в ньому жоден етнос ніколи не становив абсолютної більшості. На цих землях, як і на всьому півдні України, російська імперія у ХІХ столітті здійснювала заселення завойованих земель. Через це в компактній близькості там перебувають українські, молдовські, болгарські, гагаузькі, албанські та липованські села. Цікаво, що край не був постійно під владою Росії й тричі переходив до Румунії.
Після завершення Другої світової війни радянська влада, встановивши над ним остаточний контроль, почала активно насаджувати російську ідентичність. В уявленні радянських ідеологів "справжня" історія Буджака (як і всього Північного Причорномор’я) розпочалася лише наприкінці XVIII – на початку XIX століття, коли після низки російсько-турецьких воєн ця земля увійшла до складу Російської імперії. Важливим компонентом такого російського / радянського імперського міфу про цей регіон стала вмонтована після Другої світової війни "пам’ять" про велич Суворова і взяття ним фортеці Ізмаїл у 1790 році як приклад військової звитяги та величі російської зброї.
Багатонаціональність краю була лише ширмою для політики русифікації. Російська мова ставала мовою "міжнаціонального спілкування", російські / радянські міські назви заполонили символічний простір регіону, а його мультиетнічність майже ніде не було відтворено. Це все робилося для того, аби показати, що різні етноси, котрі живуть у цих місцях є лише суб'єктами без права голосу, долею яких розпоряджається російський народ.
Після розпаду СРСР проросійська орієнтація регіональних еліт і далі зберігалася, а у 2014 році були навіть спроби створити Бессарабську народну республіку. З початком війни ситуація почала кардинально змінюватися. Наприклад, у місті Ізмаїлі пам’ятник Суворову приховали парканом, а проспект на його честь перейменували на проспект Незалежності. Мер міста нещодавно заявив про початок процесу дерусифікації близько 100 вулиць. Проте загроза появи квітково-фруктових назв вулиць залишається. Можливий варіант повернення дорадянських назв вулиць, але тоді придунайські міста повернуться в імперське минуле.
Як варто перейменовувати вулиці?
Є краща альтернатива, коли в назвах вулиць буде увічнено відомі персоналії країни, регіону, міста або села. Це створюватиме міцний зв’язок між національною та регіональною ідентичністю, особливо для молодого покоління. Такий підхід запропонувала Придунайська історико-меморіальна комісія, створена при Ізмаїльському державному гуманітарному університеті. У своїх рекомендаціях для органів місцевого самоврядування півдня Одеської області вона пропонує концепт "Український світ із локальним багатонаціональним колоритом".
Запропоновані науковцями нові назви дають змогу представити Буджак як невіддільну частину "українського світу" й подолати радянсько-імперські стереотипи. Вулиці "Князя Святослава" та "Ярослава Осмомисла" зберігатимуть пам’ять про те, що придунайський регіон був в орбіті інтересів руських князів, а вулиці "Самійла Кішки" й "Івана Сверчовського" нагадуватимуть про козацьке минуле та їхні морські перемоги й походи в Буджацькі степи. Козацьку присутність на землях Подунав'я зберігатимуть назви "Задунайської Січі" та "Андрія Ляха". У Галаці, неподалік Ізмаїла, Рені й Болграда, знайшов свій останній спочинок гетьман Іван Мазепа. Тут також провадив діяльність його наступник Пилип Орлик. Без сумніву, пам’ять про них має бути відбито в символічному просторі регіону.
Стираючи згадки про українську культуру півдня України, радянська влада нав’язувала російські наративи й маркувала вулиці на честь російських культурних діячів. Варто повернути забуті імена вихідців із Буджака, які зробили внесок у вітчизняну культуру. Це відомий графік й етнограф Амвросій Ждаха, талановитий композитор Михайло Бойченко та його сестра, оперна співачка Ольга Грозовська. Так само слід увічнити пам’ять про українців, які вплинули на культурний розвиток півдня, зокрема Юрія Липу, Соломію Крушельницьку, Леся Курбаса, Євгена Чикаленка, Ніну Строкату та інших.
Водночас потрібно продемонструвати, що південь України, зокрема й Буджак, був, з одного боку, частиною мусульмансько-християнського пограниччя, а з іншого – через своє торговельне значення сприяв проникненню європейських традицій і культурних зразків. Назви, пов’язані з європейською, а також турецькою й татарською присутністю, лише підкреслюватимуть вагому роль регіону та не даватимуть змоги розглядати його як периферію.
Нарешті, своєрідним багатством краю є його багатонаціональність, якій варто надати нового сенсу. На відміну від "великоросійського шовіністичного спадку" в символічному просторі, українська топонімічна альтернатива Буджака має увічнювати пам’ять про представників різних етнічних груп, які зробили внесок в історію та культуру України та стали відомими поза її межами. Наприклад, це перший ректор Софійського університету Олександр Теодоров-Балан, польський фізик і член Польської академії наук Віктор Кемуля, родоначальник єврейської журналістики та освіти в Аргентині Мойше Рубін. Усі вони уродженці Буджака, чиї імена представляють полікультурний простір регіону.
Сучасна українсько-російська війна засвідчила, що чимало вихідців з півдня України, зокрема з Буджака, не лише боронять нашу свободу, а й виявляють героїзм. Одним з перших після російського вторгнення 2022 року здобув звання Героя України уродженець Ізмаїльського району, молдованин за етнічним походженням Степан Чобану. Не можемо теж забувати про подвиг захисників Маріуполя й острова Зміїний. Імена сучасних українських героїв, які віддали життя за свободу й незалежність України, також мають займати центральне місце в символічному просторі міст і сіл півдня України.
