"У наших героїв немає часу на ненависть". У Берліні показали фільм "Життя після Бучі – травма і надія"
Німецькі режисери Міла Тєшаєва та Маркус Ленц зняли документальний фільм, у якому показали, як життя повертається в Бучу, Ірпінь і Бородянку. Минулого тижня стрічку презентували в Берліні й почали працювати над її фестивальною версією.
У квітні режисерка Міла Тєшаєва запропонувала подрузі й режисерці монтажу Євгенії Даниленко змонтувати фільм, над яким вони з Маркусом Ленцом почали працювати.
Міла кілька разів перепитала Женю – чи не надто вона травмована, щоб узятися за кіно, – адже в будинок її батьків у Києві влучила ракета, а сама Даниленко волонтерить від початку війни й навіть створила фонд «Паляниця» разом з групою ізраїльських волонтерів, який закуповує й доставляє ліки в окуповані та щойно звільнені міста.
Міла й Женя – колишні киянки, які після початку війни повернулися в Україну.
"Якщо війна прийде в мій дім, я хочу бути вдома", – написала про це Тєшаєва у своєму щоденнику.
Вона вела щоденник від 1 березня до 20 квітня, у якому фіксувала думки, замітки та фото. Ця робота стала фотопроєктом "Осколки життя. Щоденник України", який демонстрували в Музеї європейських культур (Берлін).
2 квітня Міла вперше потрапила в Бучу та почала фільмувати все, що бачила.
Спочатку – прибирання
Фільм починається з кадрів зруйнованого мосту через річку Ірпінь і прибиранням уламків у будинку, в який влучила ракета. Авторка немов натякає, що доведеться замести залишки старого світу, щоб почати будувати щось нове.
"У наших героїв немає часу на ненависть. Коли війна відходить, люди потрапляють у стан «clean the mess» – їм треба прибрати уламки будівель, викопати тіла загиблих, опізнати їх і знову поховати. Так, вони переживали колосальний біль і травму, але водночас мали розв’язувати багато завдань і відновлювати життя у своїх містах. Сподіваюся, це свідчить також про те, що в мого народу є ця здатність", – розповідає Міла.
Глядачі очікують на воєнну драму, але спостерігають за людьми, які ховають загиблих і лагодять паркани.
У фільмі кілька героїв показують, як війна спотворила їхні будні. Мешканка Ірпеня Ольга перетворила свій ресторан на прихисток для сусідів.
Вона готує їжу на вулиці та згадує, як напередодні війни закінчила ремонт у квартирі й мріяла про кухню в подарунок на день народження, а в результаті того дня отримала ексгумацію трупа сусіда.
Тіла, як і смерть, – усюди. Юрій, голова комунальної служби Бородянки, бідкається, що закінчилися гроби, а Червоний хрест допомагає лише живим. Ось жінка звертається за допомогою до патологоанатомів, бо труп її чоловіка загубили, а збентежений копач на кладовищі, ховаючи невпізнані тіла під номерами після 400, розповідає, якою гарною була Бородянка до війни, "навіть моря не треба було".
Міла згадує, як у день зйомок на Бородянському кладовищі було викопано 15 могил для загиблих, а сама вона збирала у фейсбуку кошти, щоб закупити гроби, які стали дефіцитними. Друзі Тєшаєвої – переважно фотографи й режисери – переслали їй 1,5 тис. євро, за які купили 50 найдешевших гробів – по 800-1500 грн кожен.
Пазли горя та сліз
Особливість роботи режисера монтажу – сотні раз передивлятися картинки та складати їх, як пазли.
"Зрозуміла, що я найвразливіший член команди, – каже Женя. – На деяких кадрах, як-от вивезення дітей з містечка, я плакала разів по десять. Дитина реве, дорослі відвертають обличчя, і я сльозах. Так жаль малого, якого позбавили права жити з батьками у своєму будинку".
Євгенія порівнює роботу над стрічкою з волонтерством, коли ти наче закриваєш одну проблему, але насправді вже мостиш дорогу, збираєш кошти й залучаєш людей для розв’язання наступної.
Зізнається, наснаги закінчити цей монтаж додавав власний проєкт фонду "Паляниця" – постачання наборів Rape kit. Вони допомагають жертві зґвалтувань або катувань власноруч зібрати докази й передати їх слідчим. Докази зберігаються 50 років, що означає, що рано чи пізно всіх злочинців знайдуть і покарають.
Одна з найбільш щемливих героїнь фільму – 13-річна Оля, єдина учениця у класі бородянської школи. Крім неї в кадрі також її вчителька. Педагог по зуму робить перекличку учнів, запитує хто де й намагається підбадьорити дітей. Оля повернулася в Бородянку – вона радіє, що вже дома, бавиться з кошеням, проходить крізь садок у квітах, але визнає, що життя вже ніколи не буде таким, як раніше. "Ніби час зупинився", – зітхає підлітка.
Проте у фінальних кадрах фільму більше надії, ніж смерті. Він неначе позичений з фільмів Кустуріци – посвячення військових, яке закінчується одруженням новобранця. Молодята цілуються й танцюють під аплодисменти глядачів.
"Сподіваюся, стрічку перегляне якомога більше глядачів. Ми хотіли, щоб за назвою Буча люди побачили інших людей і на мить уявили, що окупованим може бути кожне містечко Європи", – каже Міла.
У майбутньому режисерка планує стежити за долями героїв і знімати нові стрічки про наслідки окупації.
Довідка
Міла Тєшаєва народилась у 1974 році в Києві. Після проходження курсу "документальна фотографія" змінила професію фінансового аналітика на фотографію.
Від 2004 року Міла займається проєктами на території колишнього СРСР, багато років працювала на Кавказі та в Каспійському регіоні. У 2004 році випустила збірку "Багатообіцяльна вода".
У 2010 році Тєшаєва перемогла в американському фотоконкурсі "The best of photojournalism 2010" з серією робіт про перші повоєнні місяці в Грузії.
Її персональні виставки відбувались у музеях Німеччини та США.
