Більшість втрат нашої артилерії від поломок, ми воюємо музейними експонатами. Розповідь артилериста з передової

"За день переносимо 5-7 т снарядів"

Наш підрозділ – самохідний артилерійський дивізіон при окремій механізованій бригаді, який працює на САУ 2С3 "Акація" калібру 152 мм. Його завдання – підтримати дії нашої бригади. На практиці це робота по цілях, які дає розвідка (й на землі, й БПЛА), а також допомога нашій піхоті. Це може бути контроль над основними дорогами, знищення проривів бронетехніки, піхоти, контрбатарейна боротьба.

Залежно від завдань підбираємо снаряди. Основний наш снаряд – осколково-фугасний (ОФи). Саме ними б’ємо ворожу техніку та працюємо в 99% випадків. У боєкомплекті ще слід мати кумулятивні снаряди ("кумуси") для знищення бронетехніки прямим наведенням на ближній дистанції та освітлювальні ("світляки"). Однак фактично це зайвий вантаж, бо якщо уявити ситуацію, в якій ворожий танк вийшов на нас на пряме наведення, то шансів у прямому протистоянні з ним у нас небагато – в такій ситуації краще негайно змінити позицію. Освітлювальні формально потрібні для освітлення місцевості, але, по суті, вони є снарядами для психологічного тиску, коли закінчуються всі інші. Саме їх дуже часто плутають з фосфорними зарядами.

САУ "Акація". Фото: Мілітарний

Наш дивізіон розділено на батареї, працюємо ми відповідно зазвичай залпом (тобто всі одночасно), але з часом кількість батарей зменшилася до кількох справних гармат. Попри таке зменшення, наш підрозділ схожий на середніх розмірів компанію з кількома сотнями осіб персоналу, бо для обслуговування роботи дивізіону потрібні також управлінці, розвідка, забезпечення, медики, такелажники (спеціалізовані вантажники). І для всіх посад є резерв (це ще один-два склади підрозділу залежно від посади й ситуації з пораненими).

Крім безпосередньо артилерійської роботи, є багато другорядних завдань: найстандартніше для всіх – охорона самих себе на базі, а також копання бліндажів, капонірів, маскування техніки, завантаження боєкомплекту тощо. Особливо неприємно, коли з таким стражданням виритий капонір одразу кидаємо через наступ ворогів і відступ.

За день батарея в середньому вистрілює 30 снарядів, тобто за цей час треба перевантажити 60-90 комплектів – а це 5-7 т

Боєкомплект для наших САУшок важить приблизно 80 кг, зокрема сам снаряд – майже 50 кг. За день батарея в середньому вистрілює останнім часом 30 снарядів, тож за цей час треба кілька разів перевантажити 60-90 комплектів – а це 5-7 т. Але раніше, коли ще й запасів, і техніки було більше, йшлося про сотні пострілів на день на весь дивізіон. Отримати на складі, перевантажити кілька разів з вантажівки на вантажівку та зі складу на склад (склади ж децентралізовані), потім занести снаряди в гармати, зарядити гармати – це все ручна праця. У гарматах пічки взимку не працюють, а у спеку там немає охолодження. Ще гірше на бортах відкритих УРАЛів, де не сховатися ні від дощу, ані від пилу.

Але завжди пам'ятаємо: що більше стріляємо ми, то менше стріляють вони. Недарма в нас кажуть, що піт артилерії – це кров піхоти.

Як працює техніка в бою

Ідеологія самохідної артилерії – це приїхати, відстріляти і швидко поїхати. Але на практиці я бачив, що так працює найменший калібр 122 мм, це 2С1 "Гвоздика", створена на базі легкої МТЛБ (багатоцільовий бронетранспортер легкий броньований, "мотолига"). Або натівські нові гаубиці. Також так працює колісна техніка, зокрема РСЗВ (насамперед "Гради").

152 мм гармати на зразок наших "Акацій" або важчої 2С19 "Мста" – старі важкі радянські машини, на яких деякі наші побратими встигли повоювати вже тричі: в Афганістані, у 2014-му й зараз. Навіть переїзд на 10 км для них може стати сповненим пригод. Тому ми зазвичай окопуємося на місці й переїжджаємо або коли ворожі обстріли стають надто небезпечними, або коли змінюється лінія фронту. А в інший час ховаємося в укриттях чи за бронею гармат і "мотолиг". У цей самий час десь поруч ховається (чергує) УРАЛ з такелажною командою, щоб за першої нагоди забрати-привезти речі в разі переїзду або якомога швидше допомогти забрати пораненого, якщо такий з’явиться.

Про повністю справну техніку в нас не йдеться, ми обираємо для роботи гармати, які найбільш справні серед наявних. Незрівнянно частіше наші втрати техніки були від зносу, а не від ворожих влучань. З весни ми мріємо про західну техніку, адже досі нам передавали на поповнення ті самі старі 2С3.

Гаубиці М777 від американського народу. Фото: Міноборони США / Мілітарний

Нове озброєння перекидають на найінтенсивніші ділянки. Я за останній місяць устиг побачити на нашій невеличкій ділянці всі новинки західних постачань і всю нашу славетну авіацію, яка може вилетіти буквально з-за кущів – так низько вона літає. Водночас усі працюють приблизно з одних і тих самих посадок. В одних кущах можуть працювати PzH2000, "Гвоздики", ми на "Акації", за спиною М777, перед нами "Мсти", збоку танки. Але проблема в тому, що "Гвоздики", "панцергаубиці" та М777 відстріляються й поїдуть, а відповідь потім приходить у нас. Виходить, кожен підрозділ виконує своє завдання на власну глибину фронту, а стоять вони на одному рубежі. Тому серед нової натівської техніки теж бачимо великі втрати, адже вона майже вся працює на одній відстані 3-10 км від "нуля".

Кожен підрозділ виконує своє завдання на власну глибину фронту, а стоять вони на одному рубежі – на відстані 3-10 км від "нуля"

Для нас надходження західної зброї виявляється як надходження старих боєприпасів варшавського блоку та як нові зразки озброєнь на нашій ділянці фронту. Нова техніка дуже впливає насамперед на паритет сил в артилерійських дуелях. Якщо раніше після нашої роботи нас одразу чекали "отвєтки", то тепер після цих "отвєток" М777 криє вже їхню батарею. Тепер їхня артилерія не лишається безкарною.

Щоб влучити по важливій російській техніці, доводиться стояти майже "на нулі", інколи перед нашими танками й навіть піхотою. РСЗВ особливо важко вразити, бо вони їдуть одразу після залпу. Тобто їх треба перехопити до того, як почнуть стріляти, бажано з неба відстежити в дорозі до цілі. Інколи доводиться йти на хитрощі – наприклад, спочатку обстріляти укриття їхньої техніки, почекати, поки та почне виїжджати, а після цього накрити вже найбільш вразливу техніку.

Що змінилося з початку великого вторгнення

Наш підрозділ діяв у Луганській області. Особисто я з березня пройшов шлях від Попасної до Лисичанська й тепер уже (іншого населеного пункту). За перші два тижні боїв наш дивізіон вистріляв понад 2000 снарядів. Інтенсивність роботи була божевільною, ми могли перший місяць стримувати ворога на нашому напрямку. Це сковувало сили росіян і дало такий необхідний час для наших хлопців, які били окупантів під Києвом.

Пізніше наша робота зосередилася більше на боротьбі з бронетехнікою та батареями росіян. Відео нашої роботи, до речі, можна побачити в популярних роликах зі сходу.

Уже через місяць снаряди буквально вигрібали з усіх куточків України. Можна уявити, в яких умовах зберігали ящики з боєкомплектами, бо ті, що приходили, були старими та гнилими. У ящиків відривалися стінки й провалювалося дно. Зокрема в нас одного разу снаряд, який випав з гнилого дна, впав на ноги одразу двом вантажникам. Так одним "пострілом" двоє трьохсотих. Деякий час стріляли російськими трофейними снарядами з Київської області. Навіть на них було помітно "культурний рівень" росіян, які маркером писали на снарядах слово з трьох букв.

Стріляли трофейними снарядами росіян з Київської області, на яких маркером було написано слово з трьох букв

Найстаріші снаряди було запаковано ще в 1953 році, й відтоді їх ніхто жодного разу не обслуговував. Потім надійшла допомога від наших сусідів зі Східної Європи. Авжеж, рівень зберігання там не можна навіть порівняти з нашим. І вже з місяць на складах натівських 155 мм більше, ніж старих радянських.

За час від початку масштабного вторгнення насамперед зріс рівень нашої розвідки, зокрема аеророзвідки та взаємодії з піхотою. Хоча вони були й так на високому порівняно з росіянами рівні, адже ми воювали на добре знайомих і підготованих позиціях. Украй важливим став доступ до інтернету за допомогою старлінка, який дав змогу працювати в єдиній інформаційній системі. У старлінка є серйозні недоліки, насамперед велика вразливість станцій та антен від ворожих обстрілів, але ситуацію він змінив дуже сильно. Було розв’язано труднощі з боєкомплектом, оскільки у травні його майже не було.

З боку росіян інколи несподівано з’являлися "сюрпризи". Так з другої половини квітня ("другий етап СВО", як вони це називають) росіяни "раптом" почали стріляти більш влучно. Явно підвезли нових спеціалістів. Серйозною проблемою стали БПЛА ("крила" різних видів). Ідеться не лише про "орланів", а й про дрібніші апарати, яким наші нічого не могли заподіяти. Ми фактично не мали тоді змоги ефективно працювати, бо одразу після пострілу – "прильот", після перекату – "прильот", під’їжджає УРАЛ розвантажувати БК – "прильот". Наш рівень насичення БПЛА було не порівняти з їхнім. Це був украй важливий час прориву в Попасній і після нього. Пізніше все ж позбивали "пташок", наші навчилися з ними потроху боротися. Це зайняло приблизно місяць. Хоча вони й досі є серйозною загрозою.

"Воронки на полях – це промахи росіян"

Росіяни б’ють масово, наші б’ють влучно. Так, якщо на ураження цілі "по книжці" потрібно, умовно, 100 пострілів, ми впораємося за 30. А ворог буквально завалює нас усіма калібрами, які в нього є.

Якщо подивитися на наші поля, вони від воронок схожі на місячний пейзаж. Так ось, кожна така воронка – це російський промах, бо стріляють вони по посадках (лісосмуги), а не по полях. Там розліт на сотні метрів. На жаль, стара радянська техніка, ще й зношена, не може бути ідеально влучною. Тому кажуть, що після війни наша піхота битиме морди, коли дізнається, що перед нею артилерист. Траплялися й вогонь "по своїх", і серйозні промахи. Але в орків таких проблем значно більше.

Фото: Maxar / Liga.net

Об’єктивно гірше в нас з підвезенням снарядів, бо складніша логістика. Але, як тепер бачимо, за допомогою "хаймарсів" вдалося цю їхню перевагу обернути на недолік. У нас гнучкіша система управління. У росіян є серйозна проблема з узгодженням цілей, для цього потрібна згода від дуже довгого ланцюжка людей, а потім назад цим самим ланцюжком рішення має ще спуститися до виконавців. Також у росіян гірший зв’язок, особливо інтернет, але краща аеророзвідка. Знов-таки, завдяки масовості, хоча якість там теж є. І вони гірше маскуються.

Усі недоліки й переваги загалом випливають з їхньої переваги в техніці й чисельності: у них часто просто немає потреби думати й вигадувати щось цікаве.

Дуже важлива для нас підтримка місцевих. Якби дійсно серед місцевих була популярною ідея "русского мира", ми не змогли б працювати, бо всі наші склади й бази техніки одразу було б викрито. Але ми бачимо "прильоти" в абсолютно не пов’язані з ЗСУ місця, коли наша логістика й далі працює. Це означає, що якщо серед місцевих і є якісь колаборанти, вони такі маргінальні, що не знають, що відбувається в їхній місцевості.

***

Що ключове для переваги в бою? Хотів би сказати, що налаштування на перемогу, але в артилерійській боротьбі все ж важлива техніка – і гармати, й розвідка, й інформаційна інфраструктура загалом. А також професіоналізм: і виконавців, і командування. І настрої наших українських громадян у місцях бойових дій, бо без підтримки на місці жодне маскування чи складна логістика тощо точно не матимуть сенсу.

артилерія тактика допомога заходу війна