Шанс збудувати краще. Як колись процвітаючий Тростянець відновлюють після окупації

Ви дотичні до цього міста, навіть якщо ніколи там не були. Ваші кошти йшли на його розвиток. На тутешній фабриці виготовляли шоколад і випікали улюблений дитячий бісквіт "Барні", фасують каву Jacobs, а також звідти експортують товари до кількох країн. "Шоколадка" (так називають фабрику місцеві) — це мільйонні інвестиції й робочі місця. Тростянець, який вважали лідером реформ у регіоні, стрімко розвивався та був якісним для проживання. Російські війська зайшли сюди 24 лютого. У місті натоді не було жодного українського бійця, тому його легко захопили. Коли через місяць 93-тя бригада разом з теробороною та місцевими партизанами звільнила Тростянець, навколишні пейзажі були вже буденними: людські смерті, понівечені будинки й інфраструктура, понищена фабрика. Мер Юрій Бова керується думкою: "Те, що постраждало, є нагода відбудувати за сучасними зразками, тому не треба чіплятися за старе". Австрійські планувальники міст розробляють схему відновлення.

Вітрина реформ під боком у Росії

Те, що Тростянець ошатний, видно й тепер, після того, як російська армія намагалася тут усе сплюндрувати. В обличчі міста промальовуються європейські риси, як-от зелені зони, парки, велопрокат, сучасна лікарня й заклади культури.

Центр Тростянця, спалена піцерія

На них накладається локальний колорит: магазин "АТБ" в будівлі з колонами. І над усім — дійсність війни: спалена автостанція, залізничний вокзал і площа перед ним, кафе й будинки. Неторканий радянський танк-монумент на понівеченій площі спрямував дуло вгору.

Центральна площа перед зруйнованим залізничним вокзалом

Тростянцю пощастило з самоврядуванням і реформами, але не поталанило з сусідом під боком.

"24 лютого в нас не було жодного військового та жодного автомата в тих, хто хотів долучитися до тероборони. Не було чим захищатися", — мер Юрій Бова згадує, яким неготовим виявилося місто до війни.

Він одягнений за останньою модою серед мерів: тактичний костюм кольору хакі, на одному шевроні — його прізвище, на іншому — герб Тростянця. Біля міськради походжають бійці Нацгвардії, тримаючись за автомати. У самій мерії людно: містянам досі видають гуманітарну допомогу, яку звозять з усіх куточків України та з-за кордону. Ящики з підгузками та іншим крамом сусідять із контейнерами для сортування сміття — як дві реальності, розділені 24 лютого.

Мер чи не щогодини з кимось зустрічається: Кирило Тимошенко з ОП, тутешні аграрії, швейцарські благодійники, урбаністична конференція з поляками по зуму. А поза тим Бова охоче спілкується з журналістами. Я спостерігаю, як його розлогий коментар уриває телевізійниця з камерою: сіли батарейки, йде кудись замінювати. Юрій виважено чекає. "Достатньо матеріалу?" — питає по тому. Розповідати про себе й раніше було стратегією міста, а тепер — поготів.

У перший день великого вторгнення без військових у Тростянці виявилося сутужно. Росіяни безперешкодно зайшли в місто 24 лютого вже о 8-й ранку: колона з понад 100 одиниць техніки. Потім, як згадують очевидці, різні бойові машини йшли через місто щодня. За місяць окупації російські солдати поруйнували підприємства міста, з-поміж яких головним є фабрика, приватні будинки, лікарню, вокзал — мерія досі рахує збитки. Людей катували, вбивали й обстрілювали. Місцеві як могли рятувалися від окупації, евакуаційними коридорами виїхала половина населення — зараз більшість уже повернулася.

Невдовзі після звільнення вулицями міста й сіл громади пройшлася комісія з мерії та записала, яких кому збитків завдано: дірки в стінах, побитий шифер, вибиті вікна, зламана техніка. Разом пошкоджено 1400 будинків у 38 населених пунктах громади, 241 помешкання вигоріло вщент — це 15-20% від загальної кількості житла. У мерії люди за списками можуть узяти необхідне з запасів гуманітарної допомоги.

Більше руйнувань зазнали міські підприємства, школи й садки. Постраждали майже всі адміністративні будівлі, де облаштовувалися росіяни: безлад, потрощені меблі, побиті дахи, котельні з розірваними морозами трубами. Скільки грошей потрібно на відновлення, ще не рахували — збирають експертні комісії. Деякі розгромлені будівлі належать певним відомствам: залізнична станція, водоканал, лісгосп. Але тут мерія теж береться до роботи: вокзал, наприклад, годі відновлювати без прилеглої площі, це спільна праця та бюджет.

Фабриці дісталося найбільше. У Тростянці її називають "шоколадкою": тут печуть бісквіти "Барні", снеки "Тук", шоколад Milka, фасують каву Jacobs. У 2010 році американські інвестори вклали у виробництво 40 млн доларів — приблизно чверть потужностей постраждали в дні боїв. Росіяни облаштували на фабриці свою базу й били звідти "Градами" та мінометами по сусідніх селах. Потім у цій місцевості точилися бої з ЗСУ. При відступі російські солдати вкрали техніку, позривали замки, перевернули все догори дриґом. Утім, лінії, де розсипали каву, вціліли — наразі ця частина виробництва працює.

Бісквітні й шоколадні лінії посікло осколками — треба ремонтувати. Найдорожче з уцілілого обладнання перевезли в сусідню область. До того ж додалося мороки, бо звичні шляхи доставлення какао-бобів — морським портом — не працюють, а закордонні фури відмовляються везти інгредієнти через усю країну до Тростянця. Продумують нові логістичні шляхи, щоб забирати сировину з Польщі. Мер каже, має запевнення від держави, що вона готова допомагати:

"Ми вели перемовини, щоб фури легше пропускали на блокпостах і не відкривали ящики з вантажами, бо це критично важливо для деяких пакувань, наприклад, для какао-бобів. Робимо зі свого боку все, що можемо, але заново налагодити виробництво, логістику та збут — це не кіоск із шаурмою відкрити. Наводимо інвесторам аргументи: повторного вторгнення не буде, в нас тепер є сотні одиниць зброї та військові. Ми вже обстріляні й навчені захищатися".

На території виробництва вціліли комунікації, вода, електрика, каналізація. Відновити окремі лінії — все одно швидше й дешевше, ніж будувати завод деінде заново.

Росіяни, які засідали на фабриці, залишили послання на стіні: "Американці допоможуть вам відбудуватися". У кабінеті мера розтрощили кришталевий кубок — першу нагороду міста за проєкт Ради Європи. Бова переконаний: "Їх дратував європейський вибір, вони нищили лідерів самоврядування громади, які змінювалися останніми роками. Тростянець віддувається як прикордонне місто".

Найбільше сподівання зараз — що фабрика не згорне роботу. Із 200 млн грн річних податків, які збирав Тростянець, вона сплачувала 20-25 млн грн і запускала в рух інші підприємства.

Новий план

Тростянець регулярно приймає іноземні делегації: урядовців, громадські організації, фонди. У Бови багато контактів у Європі. Хтось виходить на них, на когось виходять самі. Коли вечорами мер повертається додому, то надсилає електронні листи закордонним колегам, копіюючи текст із гугл-перекладача. Юрій не надто добре володіє англійською, проте це його не спиняє: "Не треба соромитися говорити, навіть якщо не знаєш мови. Не можеш говорити — жестикулюй, не можеш жестикулювати — малюй".

Юрій Бова з колегою на зум-конференції про ревіталізацію просторів

В ентузіазмі донести свою ідею він може позмагатися з ким завгодно: підготував листи для всіх польських міст із запитами про допомогу. У листах — перелік потрібних речей, який склали, коли обходили людські хати, дитсадки, школи, поліклініку. "100 котлів, духовки, пилососи, ковдри", — зачитує.

"Маленької допомоги не буває. Навіть якщо передадуть дві мультиварки — знайду кому віддати", — міркує по-господарськи.

Коли він уперше після звільнення зайшов до мерії, то виявив, що росіяни забрали всі комп’ютери й видерли всі камери спостереження. Попрохав у соцмережах, щоб хтось передав бодай один комп'ютер на команду. А зараз уже всі мають техніку, та й камери на місці.

Водночас Тростянцю запропонували свої послуги фахівці австрійської компанії iC consulenten ZT GmbH — у травні вони взялися розробляти концепцію відбудови міста. Це спеціалісти з містобудування, охорони праці, довкілля, енергоефективності. Раніше вони працювали з мерією міста й зараз запропонували свої послуги безплатно. Власним коштом австрійці запросили 12 експертів з освіти, транспорту, комунального господарства та ін., щоб вони дали рекомендації, як розбудовувати інфраструктуру Тростянця.

"Ми передали документи зі стратегією, з нашими попередніми роботами та довоєнними планами й мріями. Вони все вивчають, перекладають, у серпні вже чекаємо на обговорення у фокус-групах. Наша робоча група співпрацюватиме з їхньою. Передали наші архітектурні плани — хай подивляться, що ми можемо покращити по урбаністиці: уже щоб веломаршрути могли прокласти, запланувати нову забудову, вдосконалити автобусні маршрути. Щоб уже не просто залатати дорогу, а широко подумати про безпеку, транспорт, інклюзивну політику".

Бова сподівається на цей документ: його можна покласти на стіл спонсорам, інвесторам та урядам різних країн — усім, хто зголоситься допомогти. Мер сподівається на західні гроші на відбудову й потрохи залучає їх сам.

На зустрічі з Кирилом Тимошенком говорив про старе приміщення — лісову науково-дослідну станцію, яка не працює й перебуває у власності лісгоспу. Місто давно хотіло викупити будівлю, а на днях Бова отримав листа від очільника одного німецького фонду: "Окей, я готовий уже дати 50 тис. євро принаймні на консервацію станції, щоб не розмерзлася за зиму".

"Ми шукаємо різні шанси, щоб зачепитися, — навіть ці 50 тис. євро можуть змінити життя міста. Лісодослідна станція потрібна нам не просто так, щоб зберегти. У старі будівлі треба вдихати нове життя, облаштувати, наприклад, музей природи з кав’ярнею та квитками за вхід. Це вже інші помисли, дивіденди для міста", — каже мер.

У нього заплановано зустріч зі швейцарською неурядовою організацію — про відновлення водоканалу, пошкодженого обстрілами. Мер очікує від них пропозицій, як найкраще відремонтувати зруйноване: щоб відповідало європейським стандартам, щоб нормально працювали стоки, щоб усе було за нормами енергоефективності.

Якщо глянути на ситуацію під іншим кутом, можна знайти конструктив, міркує Бова. Те, що постраждало, є нагода відбудувати за сучасними зразками.

Під обстрілами

За 50 км від Тростянця — прикордонні села, які росіяни регулярно обстрілюють: Білопілля й Краснопілля. У самому місті тихо, але глухий фоновий гуркіт тримає місто в напрузі й не дає забути: вони близько до війни.

Ганна Швецова миє змінне взуття після нічного чергування. Вона втомлена, але її рухи меткі, а погляд доброзичливий. Працює медичною директоркою лікарні Тростянця, яку обстріляли з танків і стрілецької зброї. Акушерка за фахом, її звична робота — давати життя, а в дні окупації міста вона ще й рятувала від смерті. 30 днів, аж поки Тростянець звільнили, Ганна Олексіївна жила в лікарні. Спала в коридорах закладу й бігала у сховище — разом з медиками, які залишилися, та пацієнтами — разом до 30 людей.

Тетяна Сидоренко, завідувачка акушерського відділення, хоче показати лікарню

Місяць війни в місті тут пережили з завбачливо роздобутими генераторами та запасами води. Приймали пологи (в окупаційний березень народилося восьмеро дітей) й оперували тих, хто мав нещастя потрапити під обстріли. Останніх було 24 особи — й Ганна наводить це як один з аргументів, чому їхню лікарню не варто закривати. Відповідно до реформи госпітальних округів, опорна лікарня на більшу кількість пацієнтів мала б залишатися в Охтирці, що є центром району.

На випадок повторної загрози російського наступу лікарню облаштовують у підземеллі закладу

"А якщо знову окупація, якщо перекрито шляхи? Куди людям звертатися по допомогу?" — запитує риторично.

Вона береться провести гінекологічним і пологовим відділеннями — там найкращі ремонти. Тут чистота, що засліплює, сучасні інтер’єри з оксамитовими кріслами, номери з джакузі й нова сантехніка. У гуглі лікарня має рейтинг 4,6.

Кабінет УЗД у гінекологічному відділенні

Місцеві сходяться на думці: лікарню понищили чи то від заздрості, чи від якоїсь незбагненної жаги руйнувати. Стріляли кілька разів, а найбільше — у день перед відступом, 23 березня. Цілили по утепленому фасаду. Окупанти розстріляли всі машини швидкої, проте вже зараз під лікарнею — новий автопарк із 10 авто, які передали благодійні фонди.

Після обстрілів

Усі 600 вікон було вибито — їх вставили за гроші благодійників і з міського бюджету. А збитки в лікарні потягнули на 50 млн грн — на 20 млн грн претендують із програми держбюджету на відновлення, решту закриватимуть самотужки.

Танками й стрілецькою зброєю росіяни зумисне стріляли по новенькій відремонтованій лікарні

У повторний наступ у Тростянці намагаються не вірити, проте до нього готуються. У підземеллі лікарні облаштовують повноцінні відділення з операційною, пологовим, бухгалтерією та приймальною. На тумбочках біля ліжок розставляють вази з квітами.

Шляхом реформ: клімат для інвестицій і ставка на спорт

У розмові Юрій Бова невимушено жонглює термінами з урбаністики. "Кластер" — каже він на фабрику. Це таке собі серце міста, від якого розходяться імпульси.

Ще недавно, доки її не розбомбили, на шоколадній фабриці Mondelez працювало близько 1500 місцевих (і це суттєва частка від загальної кількості працездатного населення, що становить 8800 осіб):

"Фабрика підтягла за собою малий бізнес: працівників треба годувати, прати речі, обслуговувати оргтехніку, ремонтувати кондиціонери тощо. Логістика, транспорт, охорона, вантажні послуги — виникли приватні фірми, які все це робили. Один великий інвестор — оптимально для Тростянця, бо на більше нереально було б знайти людей, — каже Юрій Бова. — Велике підприємство потребує щонайменше 500 людей, у нас до війни стільки вільних рук не було. Безробіття сягало 1-2%, але це люди, які не хотіли працювати".

Юрій Бова 17 років очолює місто

Бову обирають мером кілька термінів поспіль, він на цій посаді вже 17 років. Каже, це якраз достатній відтинок часу, щоб утілити цікавий стратегічний проєкт. Коли Бова заступив на пост, річний бюджет громади коливався в межах кількох мільйонів гривень. Він поставив на два аспекти — привабити інвестиції та розвивати спорт:

"Перші роки ми працювали над тим, щоб затикати дірки, а вже потім узялися за фабрику, за інвестиції, спрощення для підприємців. Підхід натоді був новаторським і не всім зрозумілим: ми вирішили, що різні дозволи для охочих вести тут бізнес — на землю, на проєктування — даємо максимум за три дні, щоб вони могли швидко почати.

Також на старті ми зменшили податок на інвестиції до місцевого бюджету: від 5% до 0,1%, залежно від типу діяльності. У сусідній Охтирці він становив 10%. Так само з податком на землю: 1-3%, коли інші ставили по 5-8%. Це на час будівництва, потім піднімали ставку до 7-8%. Інвестори оцінили такий крок громади.

За останні 15 років у всі об’єкти міста було вкладено приблизно 250-300 млн доларів. Ми були лідерами за показниками інвестицій на одного мешканця та обганяли навіть такі великі міста, як Харків".

Бізнес осідав у місті, Тростянець отримував гроші, щоб ремонтувати лікарні, школи, стадіон, переобладнати бібліотеку на коворкінг із соціальним кафе, лагодити дороги. До того ж бюджет зріс після децентралізації, тому з усіма субвенціями його річна сума нині становить 400 млн грн.

Корт для настільного тенісу в парку Тростянця. Розвиток спорту донедавна був однією з головних стратегій міста

Далі мер розповідає, як узявся за спорт:

"Ми відійшли від підходу понаставляти дитячих майданчиків і зробили спорт стратегією. Відреставрували стадіон, облаштували велопрокат, створили футбольну команду. Я багато вчився, відвідав чимало семінарів і знаю, як спорт та культура впливають на розвиток міст. Якщо вони є в маленькій громаді, людині не потрібно переїжджати в мегаполіс".

Футболісти з команди Тростянця отримували від міста зарплату залежно від свого досвіду:

"Якщо це 18-річний юнак із ДЮСШ, якому даємо шанс, то в нього буде мінімальний оклад. Якщо людина — мотор команди, тягне за собою колектив, віддається так, що наприкінці матчу викручує футболку, то її оклад 10 тис. Плюс премії за виграні матчі, бо в професійному спорті важать стимули. Це не просто локальний клуб — команда вже виступала в другій лізі.

У нас 150 дітей ходять на різні спортивні секції. Будуємо шкільну футбольну академію — з базою, з тренерами, зі сподіванням, що через кілька років діти виростуть у потужну міську команду. Зараз вони ходять з батьками на футбол, одягають шарфи й разом уболівають".

Юрій Бова каже: якби не війна, місто ось-ось наблизилося б до своєї амбіції стати помітним спортивним центром у межах всієї України, куди різні клуби приїздили б на змагання. А відтак і туристи залишали б гроші в місцевих кафе, готелі, музеях.

Зводили спорткомплекс з басейном, планували будувати біатлонну базу. Тепер деякі плани на паузі або скасовано, зарплати футболістам наразі не платять. Інші відкладені через війну плани — запустити промисловий парк з переробленням сільськогосподарської продукції, звести сонячну станцію — її будували за німецькі інвестиції, залишалося тільки під’єднати.

У мирний час Тростянцю вдалося реформувати культуру. Бова розповідає, що кільканадцять років поспіль у місті діяв фестиваль української пісні "Боромля" — типовий провінційний захід, на який зганяли по автобусу з села, який з’їдав з бюджету по 100 тис. грн у місяць та про який туристи навіть не здогадувалися.

Перед Євро-2012 місцева влада зібрала робочу групу з польськими консультантами: міркували, що цікавого побачити іноземним вболівальникам, які можуть заїхати сюди дорогою з Харкова. Поляки звели брови: фестиваль неприбутковий і невідомий, після нього не залишається жодного продукту, жодного сувеніра.

Тростянець почав проводити сучасні фестивалі — по три щоліта: класичної, рок-музики, історичної реконструкції. Окремо — велофестиваль і день міста.

"Ми їздили по інших містах, аналізували, як у них усе влаштовано, переймали щось, але заразом думали, як зробити в себе краще. Витрачали багато грошей на рекламу, розказували про себе всій Україні, щоб люди їхали. Заробляли на продажу квитків, залучали спонсорів. Працювали над іміджем культурного міста".

Тростянецький парк у центрі міста

На якомусь із семінарів Бова почув думку, яку взяв на озброєння: місто розбудовується через три зони комфорту — людині має бути комфортно працювати, проживати й відпочивати.

Цього літа в Тростянці не відбудеться жодного зі звичних фестивалів — був тільки благодійний концерт в онлайні, щоб зібрати гроші на ремонт обстріляного флюроографа. Замість стратегічних планів місцевому самоврядуванню треба робити те, з чого починали, — латати дірки.

Головний клопіт — як утримати інвесторів, а також містян. Лише в органи самоврядування не повернулося 10-15 % штату. У Тростянці є відділ архітектури — але його нікому очолювати. Головна архітекторка виїхала до Чехії й, вочевидь, не повернеться — відкрили вакансію. На профільні посади мер пропонує зарплату 20 тис. грн: «Якщо це цінна людина, а не попити чайку». Бракує кадрів у юридичному й економічному відділах, люди їздять сюди на роботу з Сум і з Охтирки через понтонну переправу".

Утім, ще принаймні до війни деякі люди мріяли тут працювати. Олена Волкова — нинішня заступниця мера з медицини, яка довго жила й працювала акушером-гінекологом у селищі Борова на Харківщині. Звідти чула про реформаторські настрої Тростянця, а якось і познайомилася з мером міста. "Я дивувалася: чому одним вдається, а іншим — ні?", — згадує Олена. Сама ж хотіла бути з тими, хто націлений на рух. Коли після розмови з Бовою з’ясувалося, що йому потрібна така фахівчиня, без вагань замкнула двері власного дому в Боровій і винайняла з чоловіком житло в Тростянці. Вона спілкується російською, а всю чиновницьку термінологію вимовляє українською. Олена з родини переселених німців, народилася в Казахстані — не вперше кочувати.

Олена Волкова переїхала на роботу до Тростянця з смт Борова, що на Харківщині

Два роки, як працює в місцевому самоврядуванні, але в дні окупації ретельно приховувала цей факт. Закутувалась у пухову хустку, взувала масивні валянки. "Я медик", — казала на російських блокпостах. Допомагала в лікарні з пораненими, а також ховала вбитих, тіла яких лежали на вулицях. Каже, що в ті дні жила, мов у комп’ютерній грі, не осягала, що все це відбувається насправді. Вочевидь, Олена — з тих цінних людей, про яких говорить Бова. Волкова не розуміє вибору лікарів, які покидали місто в окупації: вони ж, каже, військовозобов’язані. А коли вранці 24 лютого Олену набрала дочка з Києва з запитанням, що робити, мама була непохитною: "Як що? Іти на роботу".

З Бовою завершуємо розмову після 19:00 у спорожнілій мерії. Троє працівників беруть участь у зум-конференції з поляками. Тема — ревіталізація: як вдихнути нове життя в старі промислові простори. У мера ще й прагматичний інтерес — замовити кілька слів за місто. Можливо, їх почує хтось, хто може запропонувати допомогу.

Місяць російської окупації відкинув розвиток Тростянця щонайменше на 10 років назад, прикидає Бова. Треба наново заманювати інвесторів і шукати для них нові стимули. Але бідкатися нераціонально:

"Немає сенсу чекати, поки закінчиться війна. Програє той, хто сьогодні сидить склавши руки. Наступне десятиліття буде змаганням кризових менеджерів: хто запропонує найкращі рішення, хто придумає, як привабити інвесторів в умовах постійної загрози".

Польщі вдалося

На початку 1990-х Юрій Бова був студентом Харківського автомобільно-дорожнього університету, навчався будувати дороги, мости й аеропорти. Тодішня скрута підштовхнула його возити "кравчучки" до Польщі й заодно дала змогу побачити, як живуть інші країни. Польща в 1990-х була бідною, не до порівняння з сучасною, й поляки радо змітали добро з таких сумок, як у Юрія: від прасок до термометрів.

З першої поїздки за кордон студент Бова привіз 20 доларів прибутку. Зароблене вкладав у наступні "ходки". Після закінчення навчання не став дорожником — уже мав підґрунтя, щоб іти в бізнес. Якийсь час перед тим, як осісти в рідному Тростянці й започаткувати кілька справ (кіоски, кафе, гуртова база, будівельна бригада), ще їздив до Польщі. Країна змінювалась у нього на очах — відтоді він пам'ятає повсюдні будівництва й розриті дороги.

"Коли вони це все мають збудувати?" — дивувався тоді.

Тепер, коли він приїздить на зустрічі до мерів польських міст, має відповідь на це запитання. Сучасні інтерактивні музеї, креативні простори у старих заводах, нові труби, що не проривають, — цього всього мер хоче і для свого міста.

Коли це все відбудувати після того, як тут нашкодила Росія, питаю зараз Бову.

Років за 15-20, прикидає. Це не станеться швидко, але ж Польщі, каже, за такий час вдалося. Віра в те, що Росія під боком більше не нападе, — хиткий фундамент, але без нього немає сенсу братися за роботу.