У перші дні війни влада в Сумах зникла. Місто відстояла тероборона

Налякані люди намагалися зберегти свої життя — хтось пробував виїхати з міста, хтось облаштовував укриття вдома, хтось досліджував карти бомбосховищ. Волонтери збирали пляшки й тканину для коктейлів Молотова, провізію для тероборони та ліки. Усі сподівалися, що хтось із керівництва міста та країни має план.

Пізніше, коли перша хвиля паніки вщухла, люди в соцмережах почали питати: де мер? де губернатор? де поліція? І як так сталося, що російські танки безперешкодно потрапили на територію області через кордон, який, зважаючи на новини кількох тижнів перед вторгненням, мали б посилено охороняти?

Тут варто зазначити, що стримати російські війська на кордоні ЗСУ в момент вторгнення не могли взагалі. Тому застосували єдино можливу тактику "території в обмін на час", яку ми детально описали в нашій статті. Але ця тактика передбачає активний спротив у тилу ворога і в Сумах його організували, проте, як ви побачите нижче, далеко не всі, хто мав би цим займатися.

Події тих днів у Сумах обростають дедалі більшими легендами.

Ми поговорили з двома бійцями тероборони, які з перших годин вторгнення стали на захист Сум. Імена цих людей змінено на їхнє прохання, вони й досі обороняють тепер уже звільнену, проте досі нещадно обстрілювану Сумщину.

Ворог у місті

Перша інформація про те, що російські війська вторглися на територію України, перетнувши державний кордон в Сумській області, з’явилася в інформаційному полі 24 лютого близько 9:00 години. Опівдні в Сумській облдержадміністрації повідомили, що на околиці міста в районі Білопільського шосе точиться бій. Вочевидь, росіяни наступали одразу з кількох напрямків, оскільки в середині дня були новини про ворожу техніку одразу в двох кінцях міста: на вулиці Харківській, біля Сумихімпрому, та в районі аеропорту.

Оборону харківського напрямку втримати не вдалося, і вже о 15:10 розлетілися новина, що російська техніка зайшла в місто. “Нє бойтєсь, ми рускіє”, — заспокоювали сум’ян окупанти. Мабуть, вони справді думали, що це змусить мешканців міста розкрити обійми для “визволителів”.

Уже о 15:10 розлетілися новина, що російська техніка зайшла в місто. “Нє бойтєсь, ми рускіє”

А ось розташований поблизу летовиська Кадетський корпус став справжнім форпостом міста. Ворог кілька разів прагнув прорвати там оборону, але так і не зміг. Щоправда, вже в перший день сумські захисники втратили в тому місці шістьох побратимів. Не давали окупантам і підвозити паливо та продовольство, а також розбили колону, що намагалася зайти в місто з боку Курська.

Коли росіяни зрозуміли, що взяття Сум коштуватиме їм надвеликих зусиль, вони відмовилися від оптимістичного плану пройти через місто на Київ. І натомість заблокували в’їзди та виїзди з міста й унеможливили евакуацію цивільних, підвезення продуктів і медикаментів. А також і далі обстрілювали Суми з "Градів" та іншої важкої техніки.

Суми опинилися в облозі, проте “русский мир” до них так і не зміг потрапити. Це відбулося завдяки територіальній обороні, яка, варто значити, є підрозділом ЗСУ, та сумчанам, які до неї доєдналися без жодного офіційного статусу. Тероборона тоді перебувала в процесі організації, часто була навіть без зброї та власних приміщень.

Добровольцям пропонували медкомісію

Уранці 24 лютого багато людей різного віку, переважно чоловіки, почали шукати способи приєднатися до територіальної оборони або добровольчих формувань. Під військкоматом зібралися величезні черги з охочих стати до лав спротиву. Але потрапити до війська в перші дні вдалося далеко не всім.

Тоді з’явилося перше відчуття, що плану організації спротиву в Сумах немає. Один з наших співрозмовників, учасник добровольчого формування Микола, розповів, що коли територією області вже їхали російські танки, чоловіків, які хотіли воювати, відправляли на медкомісію.

“24 лютого о 8:00 ранку ми з друзями пішли до військкомату. Але там нам почали молоти якісь нісенітниці типу “Починайте проходити медкомісію. Зараз будемо щось думати, формувати”. Ми сказали “Ви що? Там уже окупанти в місті, а у вас медкомісії”. Потім нас відправили на сусідню вулицю — мовляв, там формується тероборона. Ми пішли туди, почали оформлюватися. Але й там не дуже поспішали, заповнювали якісь папери”, — пригадує хлопець.

Під вечір вони таки змогли приєднатися до добровольчого формування — у штабі тероборони на протилежному кінці міста.

“Близько 18:00, саме коли ми отримували зброю, паралельною вулицею вже їхала колона ворожої техніки", — доповнює Микола.

Більшість поліцейських виїхала до Канева

За словами Миколи, у перший день наступу Росії в Сумах здавалося, що ніхто не знає, що і як повинно працювати. Цю думку поділяє й Ігор — інший доброволець, один з тих, хто організовував роботу штабу, в якому Микола отримував зброю:

“24 лютого з міста виїхала більшість патрульних поліцейських. За моєю інформацією, у Сумах залишилося 12 чинних патрульних поліцейських. Решта виїхала до Ромен, пересиділа там кілька днів і після цього по одному-двоє почала повертатися. Вони не давали жодних пояснень, просто через кілька днів повернулися й почали працювати. Також у перший день, уранці, виїхали з міста всі працівники СБУ. Вони переїхали в місто Канів Черкаської області й півтора місяця там перебували. З працівників СБУ в місті залишилося троє. Пізніше працівники Служби безпеки сказали, що підставою для виїзду було розпорядження начальника Сумського обласного управління. Тобто з Києва такого наказу не було”, — розповідає Ігор.

У місті залишилося 12 поліцейських і 3 СБУшники

Пересвідчився у відсутності поліції в Сумах у перші дні вторгнення й Микола. Ось як він це пригадує:

“25 лютого о 22-23:00 мені зателефонував чоловік, який назвався Олександром. Я не знаю, де він знайшов мій номер, але представився підполковником Національної поліції. Запитав, чи може хтось з тероборони приїхати допомогти поліції, бо на Хіммістечку сталося вбивство й треба розшукати злочинця. Коли ми прийшли до відділку, там було троє-четверо поліцейських. Нам тоді пояснили, що частина виїхала з міста, а частина сидить по домівках і не виходить на роботу. Нас попросили з’їздити на місце злочину й усе роздивитися. У відповідь ми попросили хоча б дати авто. Але нам сказали, що всі автівки або зламані, або без бензину. Запропонували прийтися пішки. Але ми відмовилися, бо була ніч і йти через усе місто навіть зі зброєю було небезпечно. Тоді в місті відбувався хаос”.

То куди зникла поліція?

На відсутність поліції в місті звернули увагу не лише добровольці, які фактично частково перебрали на себе функції правоохоронців. Хвилювало це питання й громадян. І хоча військова адміністрація намагалася запевнити всіх, що патрульна поліція в місті, відсутність зв’язку з лінією 102 не додавала населенню впевненості.

Самі ж патрульні поліцейські довгий час уникали будь-яких коментарів. І оcь коли цей матеріал уже був готовим до виходу, вони заговорили. Одразу кілька співробітників управління Патрульної поліції дали інтерв’ю одному з місцевих телеканалів, у якому заявили, що вважають наказ про евакуацію особового складу злочинним і таким, що спричинив розкол в управлінні.

У місті тоді був хаос

“Від початку служби в поліції я прагнув зробити так, щоб мої діти зростали в безпечному місті, у якому немає злочинності, наркоманії. І власне так ми й робили, аж доки отримали злочинний наказ про евакуацію з міста 24 лютого 2022 року”, — каже в інтерв’ю старший лейтенант поліції, інспектор роботи “ТОР” Максим Рибальченко.

Коли Максим і його колеги говорять про злочинний наказ, то мають на увазі наказ начальника управління Патрульної поліції Олексія Калюжного, після якого він узагалі самоусунувся від виконання обов’язків до 25 лютого.

“Наказ було віддано в усній формі, письмового ми досі не бачили”, — додає старший лейтенант поліції, заступник командира взводу Артур Тарапата.

Утім, письмовий наказ про евакуацію містяни бачили у фейсбуку. Щоправда, з підписом начальника Головного управління Національної поліції України Сергія Чижа, але без дати й вихідного номера.

Сам пан Чиж іще до виходу інтерв’ю патрульних прокоментував відсутність поліціянтів у Сумах 24-25 лютого необхідністю убезпечити секретні матеріали:

“У перші дні вторгнення для мене як для начальника головного управління головним завданням було зберегти документи, особові справи та бази даних. Тому деяку частину поліцейських вивезли до Полтави та Черкас. Близько 700 людей було залучено до вивезення й до 100 одиниць транспорту. Вони за командою голови СОВА маленькими групами повертались у Сумську область і залишалися в Липовій Долині, в Ромнах. Можливості повернутися в Суми у них не було, оскільки від Ромен до Сум розташовувалося близько шести ворожих блокпостів. Як начальник управління я розумів, що не можу наражати людей (поліцейських) на небезпеку”.

За словами правоохоронця, решта поліціянтів і далі служила в Сумській області:

“2300 поліцейських отримали зброю й допомагали нести службу від Сум до Шостки. Спільно з територіальною обороною було організовано блокпости, спільно з СБУ та прокуратурою допомагали людям. Спецпідрозділи, які перебувають у підпорядкуванні, у нас брали участь у бойових діях у певні моменти”.

Влада розчинилася

Незрозумілою була ситуація і з прикордонниками. За словами добровольця, 24 лютого вони просто зняли свої пости й переїхали — частина до Ромен, частина до Лебедина.

“Вони також залишили свою базу в Михайлівці. Пізніше, коли всі зрозуміли, що Михайлівка повністю порожня, тероборона винесла звідти спальні мішки, каримати й усе, що могло згодитися”, — пригадує Ігор.

Тероборона винесла з порожньої бази прикордонників спальні мішки, каримати й усе, що могло згодитися

Водночас увечері 24 лютого Сумська облдержадміністрація повідомила про захоплення в полон 26 прикордонників у Глухові.

На жаль, отримати коментар від Служби безпеки України та Держприкордонслужби нам не вдалося. В СБУ відмовили в коментарі, посилаючись на обмеження доступу до інформації про пересування особового складу, а прикордонники проігнорували запит.

Однак річ була не лише у відсутності силовиків. У перші дні, за свідченнями добровольців, у місті не було нікого, хто міг би налагодити життя в умовах воєнного часу.

“У місті не було мера, він не відповідав на телефонні дзвінки, не було більшості депутатів ні обласної, ні міської ради. Фактично ніхто з силових структур не віддавав жодних наказів, як діяти в тій ситуації. Єдині, хто “з коліс” усе налагоджували, була територіальна оборона”, — додає розуміння ситуації Ігор.

А поза тим у Сумах уже точилися бої. Найзапекліші — в районі Кадетського корпусу.

Налякані люди “обривали” лінію 102, адже в соціальних мережах у неймовірній кількості поширювали “страшилки”. Що з того правда, а що ні, пересічному сум’янину було складно визначити.

“Дзвонило багато знайомих, які знали, що я в теробороні. Вони то маячки якісь знаходили, то мародерів ловили. Просили допомогти, казали, що не можуть додзвонитися на 102. Ми допомагали здебільшого порадами, бо не мали транспорту й не могли нікуди виїхати”, — розповідає доброволець Микола.

У таких обставинах люди усвідомили, що їхній захист залежить від них самих. Тоді в Суми вже активно “прилітало”.

Багато зброї на руках

Коли територіальна оборона й добровольці, які зібралися навколо неї, зрозуміли, що сподіватися немає на кого, вони почали розмірковувати, як організувати спротив.

“На одному з засідань штабу тероборони я запитав командира бригади, скільки ми взагалі маємо зброї. Він сказав, що орієнтовно є десь тисяча “стволів”. Тоді й вирішили, щоб люди приходили з документами та отримували зброю. З 25-го цей процес зрушив з місця. Дуже багато людей прийшло. З 26 лютого почали створювати блокпости й займати оборону міста”, — пригадує Ігор.

І якщо першого-другого дня ще вдавалося якось контролювати процес видачі зброї, то далі все перетворилося на суцільну вакханалію. Люди, які прагнули захистити себе та власне місто, почали вдаватися до радикальніших заходів.

“Хто знав, де розташовані склади зі зброєю, той відкривав їх. Це стосувалося складів Нацполіції, СБУ, Кадетського корпусу. Почали масово роздавати автомати. Тобто цілком можливо, що зброя могла потрапити до різних людей. І найгірше, коли вона потрапляла до людей, які взагалі не вміли нею користуватися”, — пояснює доброволець.

Хто знав, де розташовані склади зі зброєю, той відкривав їх

Другий наш співрозмовник, Микола, теж наголошує, що безконтрольна видача зброї завдала чимало шкоди:

“Перші два дні зброю видавали ще за списками. А потім люди просто приходили на Артягу (Кадетський корпус) і брали зброю зі складів, по п’ять-шість автоматів на руки. Зараз навіть важко уявити, скільки зброї в людей на руках. Її ніхто не контролював. Тому за перші два місяці було багато загиблих і поранених від своїх же. Не було координації між штабами. Люди не розуміли, де хто й просто перестрілювалися між собою”, — розмірковує Микола.

Утім, добровольці припускають, що велика кількість зброї на руках у людей могла також стати одним зі стримувальних факторів для окупанта, який одразу зрозумів, що в Сумах йому, м’яко кажучи, не раді.

Ми тримали відео з перших днів війни. На ньому видно, як озброєні сум'яни захоплюють в полон російських солдатів.

“У нас війна. І те, що в людей є зброя, — насправді непогано. Це стало однією з причин, чому росіяни не захотіли до нас заходити. Під час перших двох заходів техніки в Суми в них стріляли звідусіль, з кожного вікна. Головне, щоб ті, хто став до тероборони, потім цю зброю могли офіційно записати у військових квитках, а ті, хто не став, — здали її”, — каже Ігор.

Повернення влади

Починаючи з 27-28 лютого, поступово налагоджувалася комунікація між підрозділами, населенню роз’яснили, куди і з яким питанням звертатися. Місто почало адаптовуватися до життя в умовах війни. З часом в інформаційному просторі з’явилися й посадовці: мер, депутати, працівники силових структур і підрозділів міської ради. Усі активно взялися переконувати населення, що ніхто нікуди не виїжджав і всі працювали на спільну перемогу.

У ході розмови видно, що до нинішньої підвищеної публічної активності місцевих можновладців наші співрозмовники ставляться скептично.

“Можливо, тоді людям і не варто було знати, що в місті немає жодного керівництва. Це спричинило б паніку. Але мене бісить те, що відбувається зараз. Ми могли стати другим Херсоном чи, не дай Боже, Маріуполем. А тепер усі ці політики й силовики повернулися та вдають, що нічого не відбулося. Пацанів, які реально захищали місто, вислали в область, на кордони”, — каже Ігор.

Він не звинувачує нікого з посадовців і силовиків. Припускає, що люди могли просто боятися й навряд чи хтось із них хотів здати Суми ворогу.

“Трохи прикро, що зараз “коронують” тих, хто зовсім не має стосунку до оборони Сум. Більшості людей нині не до політики, однак деякі особи працюють на повну, намагаючись заробити собі балів на наступні вибори”, — сумно додає Микола.

Оновлення від 4 серпня 2022 року:

Коментар від голови Сумської ОДА Дмитра Живицького, наданий після публікації цієї статті:

“Я не знаю, чи покинула міська влада обласний центр. І не вся поліція покинула обласний центр. Але коли ввечері 24 лютого і зранку 25 лютого не зміг додзвонитися міському голові, я зрозумів, що ми маємо організовувати оборону міста і підтримку сил, котрі вели бій там, де знаходилась бригада територіальної оборони. Ми розуміли, що місту потрібна координація. Оскільки у місті були самоорганізовані групи, які стали на захист Сум, їх треба було координувати. Крім того треба було здійснювати координацію роботи комунальних служб, бізнесу. Тоді я дав доручення своєму раднику Романові Гученку і неформально призначив його комендантом міста Суми, оскільки у місті на той час було безвладдя. Саме Роман Гученко координував роботу комунальних служб, спецслужб і власне оборону міста. Він виконував ці функції протягом трьох тижнів, навіть коли міська влада вже знайшлась.”

історія суми війна вторгнення тероборона