Н

На шпагаті. Чому Туреччина розривається між Заходом і Росією. Та як Україна ламає її гру

Туреччина називає курдів "гірськими турками", не визнає їхнього права на рідну мову та будь-яку автономію. Водночас курди прагнуть незалежності. У ставленні до цієї меншини турки такі самі імперіалісти, як і росіяни у ставленні до українців та інших народів. Курдська проблема визначає також хиткі союзи між турецькими націоналістами, ісламістами й демократами. Ця проблема тягне Туреччину в диктатуру, заважає розвитку та змушує дружити з Росією й ненавидіти Захід. Автори: Дмитро Присяжний, Салямет Галібов, Баку-Тбілісі

Путін! Ла-ла-ла-ла!

«Владімір Путін! Ла-ла-ла-ла!» – скандували вболівальники турецького клубу "Фенербагче" після поразки, якої завдало київське "Динамо". Новина, що мала б шокувати, насправді навіть не дивує. Прикро інше: за багато років з нечисленних українських знавців Туреччини мало хто наважувався правдиво аналізувати тутешню ситуацію. А впродовж останніх років частина гуманітаріїв, плекаючи надію здобути союзника супроти Росії, навіть вирішила перекроїти історію України.

Наче й не було в народних думах галерних бранців і літописи не розповідали про наругу в Кам’янці та Чигирині. Натомість у минулому ворожі турецько-російські відносини не раз оберталися союзництвом. Найяскравіший приклад – з 1920-1922 років: шалена більшовицька допомога, фінансова та збройна, уряду Кемаля Ататюрка – згодом першого президента Туреччини – під час його війни з силами Англії, Франції, Греції та Італії.

До слова, на славнозвісному майдані Таксім у Стамбулі досі на згадку про ті події височіє постать кровожерливого Ворошилова в оточенні Ататюрка, а шабля Міхаіла Фрунзе прикрашає чільну залу помпезного військового музею в Стамбулі.

Тодішня мета більшовиків – прогнати їхніх союзників з Анатолії, щоб запобігти реваншу білогвардійців. Тому ленінська підтримка перевершила річний бюджет Турецької Республіки початку 1920-х. Шалені гроші, зібрані зокрема й коштом українського селянства, яке більшовики – не минуло й десятиліття – намагалися винищити до тла.

"Курдському братові..."

А втім, не тільки українські селяни стали заручниками появи Турецької Республіки. Зосереджені на її південному сході курди також опинились у "братніх" обіймах, бо на час війни замість європейців, що гарантували їм державність, вони підтримали Ататюрка, який пообіцяв у винагороду широкі права. Як наслідок, стародавній народ виявився з клеймом "гірські турки" без права на довгі десятки років розмовляти власною мовою. Ба навіть будь-який розвиток регіону, де мешкали курди, віками було фактично заблоковано.

Аж раптом від початку нового тисячоліття ситуація почала швидко переломлюватися разом з перемогою в Туреччині ісламістів – Партії справделивості та розвитку (ПСР), яка перебуває при владі й досі. Хтозна, чи Василь Симоненко, коли писав вірш "Курдському братові", де закликав цей народ "з гнобителями" вести "кулями розмову", з’ясовував східні тонкощі, але, імовірно, він таки добре розумів, що питання курдів – аналогія української війни проти Москви. І через нього Туреччина готова дружити з її давнім ворогом, Росією, ситуативно єднаючись із нею на тотожному імперському ґрунті.

"Друг"

Майже 20 років влади ПСР минули під знаком "дружби" між президентом Туреччини Реджепом Таїпом Ердоганом і Владіміром Путіним. Звертанням "дорогий друже" вітав Путін Ердогана й під час їхньої зустрічі в Сочі, яка відбулася кілька днів тому й на якій було домовлено про перехід п’яти турецьких банків на російську платіжну систему "Мир", а також про інтенсивнішу співпрацю в царинах транспорту, фінансів, будівництва тощо.

А напередодні російсько-української війни двійко "лідерів", як полюбляють називати за морем і Путіна, вели перемовини про нечуване: побудову Росатомом ще кількох електростанцій у Туреччині, навіть якщо це порушуватиме принципи її національної безпеки, а також – спільних атомних човнів для контролю Чорного моря. До цього Анкара вже встигла закупити російські комплекси С-400 на противагу власним натівським союзникам.

Майже 20 років минули під знаком "дружби" між Ердоганом і Путіним

А атомну станцію в Мерсіні, що на березі Середземного моря, російські фахівці планують завершити наступного року. Росатом інвестує в неї 20 млрд доларів і буквально днями перерахував через Сбербанк до Туреччини четвертину суми, попри санкції.

Імовірно, на станцію очікує таке саме помпезне відкриття, як і на спільний з Росією "Південний" газопровід, що разом з "північним" мав обеззброїти Україну економічно.

Ще до війни в Туреччині мешкало з пів мільйона російських мігрантів. У них з’явилося навіть окреме місто – район Магмутлар неподалік Анталії. А товарообіг між двома країнами сягав 35 млрд доларів до 2015 року, аж поки турки збили російський літак у сирійській війні. Після недовгого конфлікту він до 2022 року впевнено повертався до цього показника. А з початком української війни турецький експорт у Московію щонайстрімкіше набирає обертів і нині опинився на третьому місці після китайського й індійського.

Водночас європейці поступово зникали з культурних мап Стамбула, Ізміру та Анкари, тамтешні книгарні полонили й Пушкін, і Чехов, і найпаче Достоєвський. Турки попередні 20 років не скупилися на гранти для перекладачів, студентів і науковців з Росії.

Активно діє в Туреччині й телеканал Патріотичної партії, чия улюблена зірка – Алєксандр Дугін. А сам її лідер, Догу Пірінчек, теж анітрохи не соромиться впродовж багатьох років поливати брудом Україну.

Загроза

Як і в Росії, імперство підштовхнуло турецькі верхи до конфлікту з Європою. Ще від 2015 року Анкара взялася криваво придушувати танками повстання курдів на південному сході власної країни, а також від початку війни в Сирії й донині – їхні збройні сили.

Після невдалого військового перевороту у 2016 році великі лови на його прихильників остаточно обернули державний лад Туреччини на диктаторський режим із понад 60 тис. політв’язнів, ще більшою кількістю інтелектуалів-утікачів на Захід, повсюдним насиллям над жінками й майже зникненням не лише вільної преси, а й будь-яких виявів інакодумства.

Відтепер формально репресивну політику уряду визначає боротьба з "терористами": і курдськими, і "фетоджю", як називають прихильників ісламського проповідника Фетхуллага Ґюлена, які здійснювали переворот.

У цій ситуації офіційна Анкара та ПСР оцінюють згадані внутрішні негаразди як наче керовані з Заходу або такі, які здійснюють його руками, й розцінюють насамперед США, а також країни ЄС, як такі, що намагаються повалити її чинний уряд, перешкодити появі сильної Туреччини на мапі світу або й узагалі ліквідувати її.

"Американські пси"

Ось так у Туреччині зімкнулися антизахідні інтереси:

Також читайте: Після імперії. Як греки ледь не взяли Анкару, але втратили етнічні землі в Малій Азії, бо не провели реформи

"Ми – мусульмани"

Якщо скласти описаний пазл разом, то легко збагнути: приказка, що "російська демократія завершується на українському питанні" — паралель до ситуації в Туреччині.

Небажання дати курдському народу волю чи бодай забезпечити йому освіту рідною мовою – загнало турків у глухий кут. Маси чорноробів досі змушені спілкуватися у великих містах кількома сотнями турецьких слів, позаяк більше опанувати нездатні через феноменальне провалля між рідною й державною мовами та очевидне небажання сприймати останню як силоміць нав’язану.

Власне, курдська мова належить до іранських, до того ж її словесний фонд – це скарбниця законсервованої в горах прадавньої індоєвропейської лексики. Натомість сучасна турецька – вкрай далека їй структурно й родинно, адже вийшла з алтайської мовної сім’ї. Тому широкі робітничі курдські верстви, загнані до важкого не лише соціального, а й психологічного стану, уже соціально загрожують рафінованим турецьким елітам і середньому класу, адже заполонюють цілі гетто-райони. До них, окрім курдів, постійно приїздять мільйони мігрантів-арабів, насамперед сирійців.

ПСР намагалося розв’язати курдське питання через віру. Релігійність панує в Туреччині на кшталт комунізму в СРСР — мовляв, усім ми – мусульмани ("совєцький народ") і байдуже, хто є ким: де турок, де курд, а де й грек, лаз або вірменин. Водночас така ісламізація не прийнятна для частини турків, які звикли жити світським життям, — вона дедалі більше позбавляє світську частину своїх громадян життєвих радощів.

Усім ми мусульмани, і байдуже, хто є ким: де турок, де курд

Щоб якось згладити невдоволення курдів, ПСР з ними частково заграє. Наприклад, їм дозволили приватні школи рідною мовою, медіа та телеканал. У відповідь релігійні курди підтримують на виборах партію Ердогана. Мають для цього й приземленіші причини: і заради чиновницьких постів та власного бізнесу на периферії, і щоб і далі тримати в руках релігійні громади. Також якась когорта інтелігенції солідаризується заради наукових ступенів і провінційних університетів.

До того ж згадані колонізовані еліти, як колись українські комуністи, у повсякденні змушені служити "старшому братові", розмовляти лише турецькою та напучувати народ політінформацією.

Водночас демократичне крило курдів, що набирає 10% голосів до парламенту, обезголовлене: його лідер Селагаттін Демірташ перебуває у в’язниці, а саму Народну партію намагаються заборонити як співучасницю терористичної – Курдської робітничої (КРП), заснованої в 1970-х за участі совєцьких спецслужб довічно ув’язненим Абдуллою Оджаланном. Це фактично комуністична партія.

Де є терор – неминуча буде й диктатура. До того ж пролита кров роз’єднує підневільних між собою. Події, коли поліцейський-курд убивав брата-терориста незалежника, натомість той – родича-чиновника за співпрацю з турками, звична річ сході держави, де живуть курди.

Імовірно, тому офіційно кинутий за ґрати через співпрацю з КРП лідер курдських демократів Демірташ, добре усвідомлюючи руйнівну роль курдських комуністів, недавно розпачливо заявив, що краще Робітничої партії ніколи не було б.

Заручниками складного пасьянсу є світські, потенційно "прозахідні" сили Туреччини. З одного боку, ісламізм заганяє їх у нестерпні умови існування. З іншого — релігійність як удавана відсутність національного конфлікту змушує частину з них пристосовуватися до гібридного стану. А турецькі націоналісти в парламенті навіть утворюють провладну коаліцію з ПСР, якій левову частку голосів віддають їхні ж вороги – курди, проте релігійні.

Потерпають і господар, і раб. Протистояння і складні пасьянси гальмують і економічний, і гуманітарний розвиток турків і курдів.

2023-й

Нинішні громадсько-правові форми Туреччини – негласна угода контрастних верхів суспільства, де панівний прошарок не готовий прощатися з імперством. Та угода стосується тільки верхів. Падіння економіки через пандемію, новий стрибок цін на енергоресурси й утрату туристів, а також занепад освіти й нечувані мільйонні напливи мігрантів з арабських та інших ісламських країн, а вони й далі прибувають і заганяють країну в глухий кут, де незадоволеними стають широкі кола населення.

Вибори заплановано на 2023 рік. Проте прихід до влади різношерстої опозиції без єдиного лідера здатен загострити проблеми, тим паче, якщо та розпочне болісні реформи. А подальше правління ПСР не віщує перспектив і для технологічного розвитку, і для макроекономіки, яка останніми роками здебільшого покладалася на вибивання грошей та інвестицій у Заходу для інтеграції біженців і недопуску їх далі, й заграванням з Росією, щоб отримувати дешеві енергоресурси та великий ринок збуту.

Російсько-українська війна ослаблює гру Анкари, адже співпраця з Росією стає токсичною, тому всидіти на двох стільцях одночасно — дедалі важче.

Утім, призвичаєна до хитрощів Туреччина інерційно вирішує викручуватися через економічну співпрацю з Московією, щоб запобігти погіршенню життя.

Водночас «Байрактари» для українців і закриття Боспору для всіх чужих військових кораблів – більше данина західним інвестиціям і технологіям, аніж відвертий вияв підтримки українцям з боку прагматичних релігійників.

Адже хай там що, економіка Туреччини століттями розвивалася як прив’язана передусім до західної. До того ж, останніми роками через напливи сирійських біженців ЄС інвестував у країну мільярди доларів, щоб стримати їхню подальшу міграцію. Від "Байрактарів" до медичної техніки, від власних смартфонів до комфортних автобусів "Мерседес" – туркам удається володіти цим усім лише завдяки обладнанню та технологіям з країн — партнерів по НАТО. Навіть відома в нас бавовняна промисловість – результат роботи виробничих ліній, які турки закуповують у Німеччині.

Розв’язання

Можна говорити про кілька факторів, які вплинуть на наші події. Курдська проблема лише набиратиме обертів, адже в її основі закладений не тільки національний конфлікт. Поява Курдистану вагома й для США, і для Ізраїлю як чинник переформатування Близького Сходу. Наразі місто Ербіль як столиця автономного Іракського Курдистану набуває всіх рис проєкту, який і намагалися від початку втілити США з союзниками: безпечні цивілізовані вулиці, підвищення освітніх і соціальних стандартів тощо. А також – стотисячна курдська армія як кошмарний сон Анкари.

До того ж імовірна курдська держава – потенційний союзник Ізраїлю в його арабському довкіллі, а заразом і шостий у світі за запасами нафти регіон, здатний чинити неабиякий опір енергетичному тероризму РФ. Можемо прогнозувати, що ні США, ні ЄС не поступляться інтересами курдів, хай як це вирізняло б Туреччину з-поміж країн — членів НАТО й негативно впливало на російсько-українську війну.

Адже турецька підтримка Росії — це, окрім енергоресурсів і проєктів, також платформа для широкої взаємодії загалом азійських бізнесових кіл і можливість Москві обходити санкції, зокрема банківські. До слова, серед уболівальників Фенербахче – чимало націоналістів і ататюркістів. Поки в Стамбулі українським пікетувальникам заборонено вигукувати лайки на адресу х...йла та влаштовувати акції під консульством РФ, самі вони волали: «Владімір Путін», чудово розуміючи свої інтереси.

Коротко кажучи: ми ненавидимо Америку, бо та вимагає розв’язати проблему курдів, яких маємо за рабів, тому підтримуємо Путіна, бо з ним легше домовитися, він як і ми, — імперіаліст.

1.jpg

Територія проживання курдів

Не даремно від початку російсько-української війни турецькі телеканали маніпулювали фактами та прагнули переконати глядача в могутности Росії та швидкій поразці України. Потім усі ці ганебні коментатори щезали з екранів, залишаючи за "темниками" тільки опінію: "Захід використовує Україну; це американська гра; їм ніхто не допомагає". Турецька ТВ-пропаганда похитнулася після успіхів ЗСУ.

Крим

А самі націоналісти, Партія націоналістичного руху (ПНР), що в коаліції з ПСР — у минулому була силою, з якою тісно контактували кримські татари. Ця партія – також колишній непримиренний ворог попередників ПСР, а її засновник Тюркеш – один з організаторів першого перевороту в Туреччині в 1960 році. Її ідея – створити Туран, так званий Тюркський світ, включно з територіями, що належать РФ.

До слова, ще на початку травня Зеленський в інтерв’ю грецькому виданню ERT відверто заявив: "З одного боку, Туреччина виступає посередником і підтримує Україну у важливих кроках, а з іншого — ми бачимо, що, наприклад, готується кілька туристичних маршрутів одночасно. Особливо для російського туризму... Якщо ми хочемо мати дружні відносини, то мушу сказати, що це неможливо. Це подвійні стандарти".

І тоді з турецької сторони його доволі різко застеріг лідер націоналістів (ПНР), літній Девлєт Багчелі: "Зеленському потрібно дуже шанобливо висловлюватися щодо турецької нації, держави та уряду Турецької Республіки. Негоже говорити за спонукою Заходу та його намаганнями влаштувати перманентну війну для деяких країн. Краще б він довіряв не Греції, а турецькій нації".

Власне, Багчелі озвучив турецький погляд на російсько-українську війну: мовляв, винен Захід.

Адже саме на ґрунті імперства, утопій про нову турецьку наддержавність і через курдську проблему та двох колишніх недругів – ПСР та ПНР, релігійники й націоналісти відтепер не лише разом опонують Заходу, а й напрочуд узгоджено з дугінською ідеологією віднедавна заговорили про євразійські союзи як близькі ідеї Турану.

І тут постає питання: “Чий Крим?”. Це частина держави України чи таки регіон міфічного Тюрану, яким заманюють довірливий електорат? Публічна відповідь очевидна — України. Та, по суті, ідеологія й політика турецьких націоналістів – зрада кримських татар, бо саме з перемогою України вони зможуть розвивати свою ідентичність і не бути русифікованими й асимільованими Росією. І Захід — союзник України, а відповідно — й кримсько-татарського народу.

Постскриптум

То на що сподіватися Києву? Питання навпаки: чого остерігатися Туреччині? Україні, незалежно від перебігу війни, варто розглядати себе як порубіжжя вільного світу, а отже, й змагатися з ним за демократію в східних сусідів, щоб історично ніколи не повертатися в їхні обійми. А "Байрактари" — тільки привід для не менш прагматичного ставлення до Анкари, ніж у неї до нас.

Безпілотники зовсім не позбавляють права разом із НАТО та ЄС вільно висловлюватися в її бік, аніж задобрювати подяками, зважаючи на теперішні та ймовірно ще важчі майбутні підступи.

Києву не варто остерігатися нажити зайвих ворогів. Серед турецької опозиції нині поширене запитання: чи наважиться президент Ердоган стати на бік Росії? Наразі відповідь з боку її аналітиків однозначна: "Ні, не ризикне". Хоча запитання й насторожує.

Хай там як, а наразі ПСР поки що усвідомлює катастрофу розриву з Заходом: це крах економіки, а відтак – і ризик масових заворушень. А як ми бачили вище, у країні з купою внутрішніх суперечностей це може призвести до втрати влади й узагалі непередбачуваних наслідків для Туреччини.

Тому попри "полюбовні" зустрічі Ердогана з Путіним в Ірані, а далі – в Сочі, ПСР заразом відмовляє РФ у спільному виробництві "Байрактарів".

Допомога ж із транспортування зерна з Одеси – ще одна ланка "прозахідних" і "проукраїнських" турецьких ініціатив, і водночас – не без власних планів. Останні напливи африканських мігрантів у Туреччині видно неозброєним оком, отож можна тільки уявити їхні розміри, спровоковані зерновою кризою.

Усі "проукраїнські" дії Туреччини — не привід безкінечно підігрувати Анкарі в її подвійності. Туреччина, яка чітко стала б на сторону Заходу, пришвидшила б кінець Росії

Але хай що, усі ці ініціативи – знову-таки не привід безкінечно підігрувати Анкарі в її подвійності. Туреччина, яка чітко стала б на сторону Заходу, пришвидшила б кінець Росії.

Її найслабша сторона в цій грі та сама, що й у Москви: опір історії, процесам деколонізації. Отже, не уникати цієї проблеми, а бодай потрохи намагатися тиснути на неї з рештою Європи та США – те, що й потрібно нині українській дипломатії, щоб, крім «Байрактарів», домогтися від Анкари наступних кроків: цілковитого розриву з Росією, економічних санкцій у її сторону, закритті авіапростору, зокрема й цивільного для туристів, припинення енергетичної та військової співпраці тощо.

Туреччина як надійний і однозначний союзник Заходу може впливати на внутрішню політику Росії, адже має широкі суспільно-політичні, культурні, економічні та релігійні зв’язки з тюркськими народами РФ. Сильно впливає також і на російських сателітів у Центральної Азії.

Туреччині потрібен новий компроміс еліт. Демократи мали б погодитися на базові свободи для курдів, і демократичні турки матимуть омріяну вільну країну, а націоналісти змогли б не через навіяні з Москви утопії, а реальну західну підтримку допомогти кримським татарам і почати розхитувати Росію заради їхньої мрії: свободи решти тюркських народів.

Нашим дипломатам, а також науковцям і кримським татарам варто не підігрувати в Туреччині в небезпечному для нас шовінізмі, а разом із Заходом сприяти її одужанню від нього.

політика туреччина міжетнічні стосунки курди

Знак гривні
Знак гривні