Знайти кішку на "пекельній трасі". Жителька Бердянська повернулася за загубленою тваринкою у Василівку

Кішку спочатку залишили на тітку

Альона разом з чоловіком і двома синами виїхала з окупованого Бердянська 11 квітня. Зупинились у Білій Церкві. Півторарічну кішку Доню спочатку залишили з тіткою в рідному місті. Кажуть, не взяли, бо боялися, що вона не витримає довгої й важкої дороги. За два місяці зрозуміли, що її треба забрати — за нею сумували й дорослі, і діти, у кішки тоді саме закінчився корм і настав час чергового щеплення. Альона домовилася зі знайомим перевізником, який 20 червня вивіз Доню з Бердянська. У Василівці налякана тварина, яку легковажно випустили з переноски в салоні машини, вистрибнула через відкриті двері на трасу. І швидко зникла з поля зору. Усі пошуки були безрезультатними.

Альона, яка тоді вже чекала в Запоріжжі, отримала від перевізника сумну звістку й повернулася до Білої Церкви.

— Ті, хто має домашніх тварин, зрозуміють мої почуття, — розповідає вона. – Плакав за кицею й 10-річний син Ренат. Ми її назвали Донею, бо вона з’явилась у нашій сім’ї на День захисту дітей, 1 червня, і стала донечкою, про яку я завжди мріяла. Киця — дуже інтелігентна й акуратна, ми її ще називали "Королевою Шотландії".

Винагорода на радість шахраям

Альона взялася шукати кішку. У своєму оголошенні пообіцяла 3 тис. грн винагороди за допомогу в пошуках. Уже першого вечора зателефонували шахраї. Пообіцяли доставити кішку вранці, а коли Альона відповіла, що готова приїхати забрати її разом з другом-поліцейським, відмовилися зустрічатись. Схожих повідомлень було ще багато — абоненти просили грошей наперед і надсилали фото Доні, знайдене в соцмережах її власниці. Також відгукнулося багато жінок, які теж на "дорозі життя" втратили тварин і не могли їх знайти — писали, щоб поділитися й поспівчувати.

Перша добра звістка прийшла 19 липня. Одна жінка повідомила, що бачила Доню у Василівці, але впіймати не змогла. Інша дівчина надіслала текст молитви, яка начебто допомогла їй знайти двох загублених котиків. Альона поставилася скептично, але спробувала й таке — вперше долучилася до всесвітньої онлайн-молитви.

— Сиджу, читаю цю молитву, не дочитала два слова — і тут мені дзвонять, — згадує вона. І вважає, що дійсно сталося диво. — Жінка каже, що бачила мою кішку, але піймати не змогла. Надіслала фото. Проте зв’язок був поганий, фото надійшло лише за кілька днів. І на ньому я впізнала свою кицю. Того самого вечора знову поїхала з Білої Церкви до Запоріжжя й домовилася з перевізником про вільне місце до Василівки.

"Я приїхала в пекло"

31 липня Альона приїхала до Запоріжжя й одразу рушила до авторинку, де формуються черги пасажирів, які їдуть на окуповану територію.

— Біля вервечок з вантажних машин мої паспортні дані переписали на українському блокпосту. Потім переписували на російському. Я всім пояснювала, що їду за кішкою, але мені не вірили, перевіряли речі. Тоді я дістала паперове оголошення (воно стало моєю перепусткою на всіх блокпостах) і показала групу з пошуку в телеграмі. Потім мої дані скинули кудись на перевірку. Я вже плакала. Коли прийшла відповідь, що я "чиста", нарешті пропустили, — згадує Альона.

На трасі водії й пасажири бачили снаряди, які стирчали з землі. Була ділянка, засіяна мінами. Її довго й акуратно об’їжджали.

Біля "дороги життя" на Альону чекала мешканка Василівки Лариса, яка раніше телефонувала й узялася допомогти шукати кішку. Вони домовилися зустрітися біля "АТБ", але розминулися. Альона випадково проїхала потрібне місце, повернутися було неможливо.

— Дагестанці на російському блокпосту спитали, куди я їду, — розповідає вона. — Сказала, що у Василівку, бо в мене там кішка втекла. "Ты што, прикаливаешься? — каже один з них. — Иди сюда, дружбан, щас поржем". Я знову дістала й показала оголошення. Вони сфотографували його й пропустили мене. Так я приїхала в “пекло”. Дивлюся на телефон – зв’язку немає. Навколо гори сміття, сморід, порожні баклажки, екскременти, накриті білими серветками, бо туалетів немає… Зв'язок ловив лише біля бочки від пропану, що стояла поруч з розграбованими автозаправками. У селі їздить таксі, на якому можна дістатися до крамниці, наприклад. Але при цьому на блокпосту треба залишати свій паспорт, а на зворотному шляху його дозволяють забрати.

На трасі стояло близько тисячі легковиків, вантажівок, автобусів з кількома тисячами людей у них.

Альона звернулася по допомогу до дівчат, які продавали там чай і каву.

— Ви та сама дівчина, яка шукає кішку? Про вас тут усі у Василівці знають, — кажуть. — Вони дали свій телефон (мабуть, з російською сімкою), і я зателефонувала Ларисі. Та сказала, що зустріне мене машиною на блокпосту й забере додому. Так і сталося.

Увечері ми поїхали шукати кішку. Шукали між колишніми заправками, де її бачили. Добре, що вдягли гумові чоботи, бо через екскременти там було ніде ступити.

Я повністю озброїлася – взяла два лазери, вітаміни й корм для кішки, валер’янку… Змочувала ганчірки валер’янкою й поруч сипала корм — сподівалася, Доня прибіжить на запах. Півтори години шукали, але безрезультатно.

Уранці 1 серпня Альона за кавою зізналася Ларисі, що в неї день народження й вона загадала бажання знайти Доню. Того дня весь день лив дощ, вони змогли виїхати лиш під вечір, о 18 год.

Через кілька годин пошуків Лариса закричала: "Альоно, ось вона!" Але кішка злякалась і знову зникла. Люди з кількох машин вийшли їм допомагати. Аж ось одна дівчина кричить: "Тут ваша кішка!" Схопила її й передала Альоні.

— Ми одразу посадили Доню в переноску, а я кинулася обіймати ту дівчину, — згадує вона.

"Дорога життя", розмита дощем і побита кулями

Лариса розмістила Альону з Донею в порожній квартирі своєї мами (у себе не могла, бо двоє своїх котів): вікна там уціліли, проте газу немає.

Під лапкою в Доні виявили велику рану, що встигла загноїтися – вона хотіла зняти нашийник і змогла лише просунути в нього лапу.

Кішку викупали й обробили рану, після чого всі лягли спати. О 23 годині почулися сильні вибухи — скло у вікнах задрижало. Одночасно гримів грім. Перелякана Альона перебралася з кішкою на килим у коридорі біля туалету. Потім зникло світло й розрядився телефон. Наступного ранку вони вирушили на трасу. Їх підсадили в машину до жінки, яка переганяла авто подруги з Маріуполя до Запоріжжя. У салоні ще була її дитина й літня жінка (вона відстала від своєї колони, бо через ускладнення з цукровим діабетом пролежала кілька діб у місцевій лікарні). Замість заднього скла в машині натягнуто плівку, на вітровому – скляна павутина та сліди від куль.

— На російському блокпосту солдати перерили всі мої речі, перетрусили косметичку, діставали брудними руками білизну... Від цього було соромно й гидко, — зізнається Альона.

Потім довго чекали на дозвіл їхати. Випустили колонну близько 17 год. У селі Кам’янське на людей чекало наступне випробування – розмита дощем дорога з величезною калюжею на 20-30 м, оточена очеретом з обох боків. У деяких водіїв здали нерви, й вони почали обганяти інших. Урешті на небезпечній ділянці в багнюці застрягло п’ять машин. Вибратися допомогли українські рятувальники, які прибули на місце з технікою. Водійка побігла просити, щоб їй допомогли перевезти машину через цю ділянку, але жоден чоловік не погодився сісти за кермо чужого авто.

— І тієї миті почалися вибухи, зовсім поруч. Прильоти були такими сильними, що здавалося, ніби після кожного всередині тіла все опускається. Оксана з дитиною побігла в кущі, ми з літньою жінкою та кішкою залишились у салоні. Було дуже страшно, я молилась і плакала. Вибухи повторювалися кожні п’ять хвилин, разом їх було вісім… — розповідає Альона.

Коли вибухи стихли, жінки нарешті проїхали через величезну калюжу й з переляку навіть не застрягли. Далі на Альону чекала інша автоколона. До волонтерського центру в Запоріжжі вона дісталася лише о 22 год. Переночувала у друзів і вранішнім поїздом вирушила до Білої Церкви.

Для кішки Доні ця історія не минула безслідно, вона вдвічі схудла та щодня їздить до ветеринара, де їй промивають очі та колють антибіотики.

евакуація російсько-українська війна