Ворог режиму. Як інженер-більшовик розчарувався в СРСР, утік і написав про це книжку

Сьогодні мемуари Кравченка цікаві тим, що дають змогу краще зрозуміти деякі механізми становлення й утвердження радянської диктатури, а також є "альтернативним" джерелом знань про ту епоху для сучасних українців. Адже частіше в нашому інформаційному просторі 1920-ті, 1930-ті й 1940-ві роки можна побачити очима свідомих українців, засадничих опонентів і критиків більшовизму, здебільшого гуманітаріїв. А тут перед нами — історія лояльного радянського інженера, прихильника СРСР, представника технічної та політичної еліти, людини з "малоросійською ідентичністю", яка поступово розплющувала очі на злочини режиму й усвідомлювала їх.

Щасливчик буремних часів

Отже, хто такий Віктор Кравченко? Народився у знаковому 1905 році в тодішньому Катеринославі (нинішньому Дніпрі) в родині відомого робітника-революціонера (але не більшовика, а, скажімо так, лівого безпартійного).

У юності працював і жив то в сільській комуні, то на Донбасі, навчався в Харківському технологічному інституті та в Дніпропетровському гірничому (металургійному) інституті в Кам’янському — є дані, що там він приятелював з іншим студентом, Леонідом Брежнєвим. Працював на вищих інженерних посадах на металургійних підприємствах у Нікополі, у далеких районах Росії, з 1929 року — член ВКП(б).

У 1932-1933 роках Кравченка залучали до груп більшовиків, які допомагали провадити насильницьку колективізацію та вилучати провізію в українських селян. Інакше кажучи, Віктор Кравченко — учасник подій Голодомору, хоча, за його спогадами, намагався допомагати жертвам цього злодіяння.

Якщо вірити книжці "Я вибрав свободу", то саме Голодомор був однією з тих поворотних подій, які перетворили щирого комуніста на прихованого ворога режиму. Відданість більшовизму руйнувалася також через очевидну брехливість і абсурдність радянської пропаганди, посилення терору, зокрема терору проти "своїх", а також через жахливе матеріальне становище більшості населення на тлі доброго забезпечення еліти.

Попри всі ідеологічні розчарування, інженер-металург Віктор Кравченко був дуже успішним, якщо не взірцевим, радянським фахівцем. Його посади були дедалі відповідальнішими, добробут дедалі краще забезпеченим, особливо зважаючи на безнадійне зубожіння підлеглих. Була, щоправда, мить, коли Кравченко ледь не полетів у прірву. Це сталося у другій половині 1930-х, під час Великого терору. Тоді на грандіозних радянських металургійних підприємствах, флагманах індустріалізації НКВД снувало не менш грандіозні драматичні сюжети "змов", "ухилів" і "саботажів".

Віктор Кравченко опинився на нескінченних нічних допитах, перспектива арешту увиразнювалася з кожним днем. Саме в ті дні, як пише він у своїх мемуарах, прийшло чітке розуміння: потрібно дочекатися найменшої можливості та втекти з Радянського Союзу, щоб розповісти на весь світ правду про більшовицький режим.

За словами Кравченка, його врятували тоді три речі: по-перше, протекція високопоставлених знайомих, по-друге, активний самозахист із документами на руках, по-третє, раптове переведення на іншу роботу, в інший регіон.

Коли минув тайфун найгострішої фази сталінського терору, "акції" інженера лише зросли. Вершиною його кар’єри стала посада в Раднаркомі (уряді) РСФРР.

А під час Другої світової війни, у 1943 році, Кравченкові вдалося потрапити до складу радянської делегації у США, в складі закупівельної комісії СРСР.

У квітні 1944 року Віктор Кравченко втік від своїх радянських колег. Він переховувався в Америці від радянських спецслужб і швидко писав книжку про Радянський Союз. Вона була дуже на часі. Адже Сталін і його режим тоді саме опинився на хвилі популярності в західному світі. І через військові успіхи СРСР у боротьбі проти нацистів, і через активну роботу пропаганди, і через страх, який часто заважав свідкам розповідати правду про Радянський Союз.

Рахунки режиму

"Я вибрав свободу" — спогади людини, яка пройшла чимало щаблів радянського життя. Від шахт, заводів і сільських комун (про експерименти радянських комун 1920-х років узагалі збереглося доволі небагато спогадів), через виші, інженерні кола — й аж до урядових кабінетів. Це, звісно, дало Кравченку змогу створити досить об’ємну панораму багатьох сфер життя в СРСР.

Наприклад, це економічні радянські реалії. У багатьох відомих в Україні мемуарах питання, пов’язані з економікою, зачіпають хіба побіжно. Віктор Кравченко пише про економіку багато і предметно. Він, скажімо, детально показав проблеми побуту робітників — нібито "гегемонів", начебто тих, заради кого й створювали СРСР. Тут і мізерні зарплати (не абстрактно мізерні, а з цифрами), а отже, напівголодне існування, й різноманітні визискування та обмеження, і дикі побутові умови (майже табірна антисанітарія житла, в якому окремій людині припадали, як правило, лічені квадратні метри). Є в книжці суто економічні міркування про політику Голодомору. Або використання рабської праці в’язнів ГУЛАГу, з яким Кравченко стикався безпосередньо як інженер. "Чекісти" проводили засідання з інженерами, щоб виміряти "попит" підприємств і "пропозицію" ГУЛАГу. "Пропозиція" виявлялася, як правило, надто виснаженою та недостатньо компетентною, зате невичерпною.

Цікаво Віктор Кравченко писав про НКВД. І знову — не так, як більшість звичних нам мемуаристів. Умовні Шевельов, Костюк, Суровцева чи Смолич, звісно, мали справу з радянськими "органами", але досить епізодично, переважно в кризові моменти (або й у такі моменти, в таких контекстах, про які не дуже хотіли писати). З їхніх спогадів НКВД часто постає дещо абстрактним і дещо потойбічним злом.

Кравченко бачив не лише енкаведистів, які тиснуть, змушують "стукати" чи підписувати абсурдні звинувачення. Як інженер і високопосадовець він перетинався з ними щодня — НКВД було сильно занурене в роботу всіх великих підприємств і на рівні офіційних представництв та втручань, і на рівні численних "таємних" агентів, про яких насправді всі знали або здогадувалися.

Отож, "чекістів" у книжці "Я вибрав свободу" змальовано не як містичне зло, а як своєрідну "система в системі", "орден", окрему "касту" радянського суспільства, покликану постійно це суспільство тероризувати чи принаймні тримати в напрузі й страху — щоб воно не могло навіть теоретично мобілізуватися проти верхівки диктатури та щоб жвавіше працювало над поставленими завданнями. Чи виправдовував себе такий постійний тиск? Віктор Кравченко наводить безліч прикладів кричущої неефективності роботи економіки та промисловості в умовах регулярних "перетрушувань", арештів і підозр, але й не заперечує, що чимало стратегічних проєктів таки було втілено.

Терор, страх і депресія

Розмірковує Кравченко й про суто політичну ефективність терору. Його спогади про 1920-ті роки часто супроводжують політичні та світоглядні дискусії. А потім — різко "закриваються роти". Люди починають панічно боятися відвертості, провокацій, наслідків будь-якого необережного слова. Усі почуваються безправними та безсилими. Усі мовчать. Цікавий момент: однією з причин успіху терору та залякування суспільства Віктор Кравченко бачить розчарування. Якщо узагальнити і спростити, за Кравченком, населення СРСР, яке здебільшого все-таки мало певні сподівання на результати революції (а особливо самі комуністи, зокрема комуністи ідейні, а не пристосуванці, ті, хто зовсім нещодавно були великими ентузіастами), з часом відчуло дуже глибоке розчарування.

Життя ставало в майже всіх сенсах відчутно гіршим, ніж до революції, й удалині цього коридору не спостерігалося жодного світла. Для одних це була просто безпросвітність, для інших стало ясно, що всі очікування виявилися марними, у третіх розсипались ідеали та мрії.

Коли суспільство перебуває в такій депресії, його значно легше "прикрутити". Воно не має не лише організаційних, фізичних, а й суто моральних сил опиратися.

Детально і з цитатами Віктор Кравченко прописав сцени партійних і не лише партійних "чисток" та різноманітних покаянь і публічних доносів. Водночас він був певен, що під байдужою покорою ховається ненависть. Що ж, коли ця ненависть навіть і "ховалася", вона не завадила системі терору панувати десятиліттями. Водночас система не змогла законсервуватися на довший час.

Радянський інженер та українське питання

Звичайно, звернуть увагу українські читачі та читачки на ті сторінки, де "висвічено" ідентичність інженера Кравченка, його ставлення до України й усього українського. Одразу впаде у вічі, що Віктор Кравченко часто, навіть перебільшено, недоречно часто називає себе росіянином, пише про СРСР як про "Росію" та вживає всілякі дикуваті конструкції на зразок "якби я попрощався з ними відкрито, емоційно, по-російськи", "за російською звичкою вони скоро стали сперечатися", "особливого російського бажання поговорити", "від щирого російського серця", "глибокі джерела російської емоційності ще не висохли". Тут, звісно, треба розуміти, що книжка свого часу вийшла англійською та була адресована західним читачам, для яких "СРСР" і "Росія" були синонімами, з усіма наслідками, які також полюбляли ігри навколо міфології "російської душі". А втім, незаперечна також і російська ідентичність Кравченка, яка досить химерно, як на сьогоднішнє сприйняття, поєднується з ідентичністю українською.

У своїй книжці автор може називати себе й росіянином, і українцем, може досить банально висловлювати любов одночасно до "наших російських пісень", "наших українських і російських пісень" чи "наших українських пісень". Радянський Союз здебільшого постає єдиним цілим, властиво, "Росією", але час від часу Кравченко з певним співчуттям говорить про інші народи, про формальність їхньої автономії.

А ось його вельми показові міркування з приводу українізації освіти, на прикладі Харківського технологічного інституту:

"Незабаром після мого вступу до інституту ще одним джерелом збентеження в нашому житті став наказ, що навчання та іспити мають проводитися не російською, а українською мовою. Це була найбільша поступка Москви національним прагненням найбільшої неросійської радянської республіки.

У теорії ми, українці, серед студентів мали би бути задоволені. На практиці ж ми були так само засмучені інновацією, як і неукраїнська меншість студентства. Навіть ті, хто, як я, говорили українською з дитинства, не звикли до її використання як засобу навчання. Кілька наших професорів були повністю деморалізовані цим лінгвістичним перемиканням. Найгіршим було те, що наша місцева мова просто не встигала за модерним знанням; її словник був не пристосований до цілей електротехніки, хімії, аеродинаміки, фізики і більшості інших наук.

(...)

Те, що мало бути вільним правом, перетворилося на практиці на обтяжливий обов’язок. Вживання нашої рідної мови було не просто дозволене, воно стало обов’язковим. Сотні чоловіків та жінок, які не могли засвоїти її, були звільнені з державних посад. Стало майже контрреволюційним говорити публічно будь-якою іншою мовою, крім української. Діти зі зрусифікованих родин страждали і відставали в навчанні через те, що вона для них була іноземною мовою.

Зрештою, звичайно, всі ці крайнощі засудять. Український патріотизм, який вони породили, такий відмінний від радянського патріотизму, каратимуть засланням чи смертю. Старий більшовик Скрипник, нарком освіти України, буде перетворений на цапа-відбувайла корінного повороту і доведений — за це та інші ідеологічні «злочини» — до демонстративного самогубства.

(...)

Зрештою, право послуговуватися власною мовою є єдиною «автономією», яку мають не-російськи радянські республіки чи регіони. (...)

— Ось наша національна автономія, — прошепотів якось мені на вухо один цинічний приятель. Він показував на публічну вбиральню, де написи «Чоловіки» й «Жінки» були зроблені двома мовами — українською та російською.

Міф, що різні радянські республіки мають певну незалежність і навіть право на самовизначення, з якихось причин укорінився за кордоном. Ніхто в Радянському Союзі, звичайно, цьому не вірить".

Отож, спогади Віктора Кравченка — це спогади людини з "малоросійською" ідентичністю, яка не зовсім відкидає й ідентичність українську. Що додає їм актуальності в нашому інформаційному просторі, де мемуарів радянських часів з такою "гібридною" перспективою доволі небагато (при очевидній розповсюдженості такого типажу в радянський час).

Ляпас сталінській пропаганді

Вихід друком книжки Віктора Кравченка "Я вибрав свободу" 1946 року та перевидання в найближчі кілька років стали окремою драмою. Як і слід було очікувати, втеча радянського делегата, який ще й "вистрелив" такою книжкою, стала трагедією для його родини, що залишилася в СРСР.

Більшість родичів опинилися в таборах, мало хто їх пережив. А, наприклад, перша дружина ще й мусила взяти участь в огидній виставі — виступити проти чоловіка на суді. І то не на радянській імітації суду, а на справжньому суді у Франції. Його називали "процесом століття". До того ж Кравченко був не відповідачем, але позивачем.

Річ у тім, що французька газета Les Lettres Françaises, підтримувана французькою компартією та радянською владою, звинуватила Віктора Кравченка, що його книжка брехлива, а сам він — американський агент. Кравченко подав у суд. На його підтримку виступили сотні свідків, які оприлюднили купу фактів про сталінський СРСР, ГУЛАГ та інші "принади". Кравченко виграв суд, і це стало гучним ляпасом радянській пропаганді та СРСР загалом.

Нове американське життя Віктора Кравченка було насиченим, в нього з’явилася нова родина й діти.

25 лютого 1966 року його знайшли з простреленою скронею на Мангеттені. За офіційною версією, стався суїцид, проте не всі погоджуються з таким визначенням.

срср мемуари рецензія література