Спогади окупанта про порядки в армії РФ та окупацію Херсонщини. "Водія БМП, у яку прилетів Джавелін, хотіли відправити "на дурку"

Чому ці свідчення цікаві для нас? Бо вони показують, у якому стані перебувала російська армія перед агресією. До того ж у спогадах — звісно, очима російського солдата — йдеться про один з найбільш слабко висвітлених етапів війни — наступ росіян на Херсонщину. Але перечитуючи ці спогади, не варто забувати, що їхній автор — продукт своєї епохи й жертва та носій тієї самої російської пропаганди. Про це треба постійно пам’ятати.

Образ російського солдата “правдошукача” Філантьєва — чудовий збірний і майже хрестоматійний образ “хорошого” росіянина, і на цьому таки варто зупинитися докладніше.

Син кадрового військового, Філантьєв і сам починав військову кар’єру, але потім розчарувався й пішов "на гражданку”, працював з кіньми як зоотехнік у компанії з західним капіталом. Проте згодом компанію, у якій він працював і якою управляли американські менеджери, “прихватизував” російський олігарх. Коли американці пішли, компанія під управлінням росіян почала розвалюватися. Ба більше, виявилося, що в усій великій Росії немає нікого, хто міг би виготовити якісну кінську збрую — її поставляли з-за кордону. “Я з жахом переконався, що в Росії немає виробництва навіть такої простої речі, як трензель, — це звичайна залізка, яку вставляють у рот коня, щоб ним керувати”, — написав розпачливо Філантьєв. Залишившись без роботи, він поїхав до Німеччини, яка, вочевидь, йому, як кожному “хорошому” росіянину, дуже подобалася, та ось проблема — термін його проживання там завершився й Філантьєву довелося повернутися на батьківщину, де він опинився без грошей, а тому пішов як контрактник в армію.

Погляди Філантєва досить опозиційні, але це погляди російського опозиціонера. Здавалося б, як пише автор спогадів, він не підтримує захоплення Криму та “заварювання каші” на Донбасі. Але тут треба зрозуміти, чому саме він засуджує агресію, — бо вважає українців і росіян “найближчими” народами, “православними”. І саме тому все, що зараз відбувається, трактує як “громадянську” війну. Філантьєв вважає, що росіяни й українці однаково обдурені пропагандою, і саме тому вбивають на цій війні.

Але навіть такий схиблений “пацифізм” не заважає йому брати участь у цій самій агресії й навіть іноді чесно заявляти: “У мене не було сумнівів, що в разі потреби я спущу курок, але водночас і не було відчуття, що я роблю щось правильне, все як у сні”. Тобто він діяв так само, як рядовий російський вбивця з Алтаю, але водночас його мучила совість. Ну просто Достоєвщина в чистому вигляді.

Про підготовку та забезпечення в російській армії

Про забезпечення російської армії спорядженням. Половина моїх хлопців перевдягалися й ходили в українській формі, бо вона якісніша та зручніша. Або тому, що своя була зношена, а наша велика країна не здатна одягнути, оснастити й нагодувати власну армію. Наприклад, я з самого початку не мав комплекту Ратник і перетинав кордон навіть без спального мішка.

Тренування. Наступні кілька днів ми ходили на стрільбища, де тупо висаджували боєкомплект, — там я нарешті вперше взяв свій автомат, який командир роти судомно закріпив за мною тільки з 1 грудня, прямо на плацу, під час перевірки генералом. А до цього чотири місяці в мене взагалі не було закріпленої зброї.

Про медицину. Якщо продовжувати тему військової медицини російської армії, то досить легко порівняти ІПП (индивидуальный перевязочный пакет — ред.), тобто аптечку російського солдата та американського, що тепер часто зустрічається у ЗСУ. У нашій — джгут, бинт і промедол, хоча, як свідчить практика, не в усіх на передовий і це є. А якщо зазирнути в американську, то одразу без досвіду й не зрозумієш, що там таке. Найкращою паралеллю буде порівняння Жигулі та Мерседес.

Склад і чисельність. Наші великі реформатори вирішили створити, як нам казали, Нічний Експерементальний-Десантно-Штурмовий батальйон — посадили весь батальйон на звичайні "уазики", не броньовані! Так ось, саме так мій 2ДШБ і відправили на війну. Забув ще згадати, що батальйон складається з трьох рот, моя рота виїхала на війну у складі близько 45 осіб, а дві інші — по 60 осіб, тобто наш десантно-штурмовий батальйон налічував 165 штурмовиків, <...> у звітах усе має кращий вигляд, адже батальйон — це близько 500 осіб.

Зазначимо, що це звичний стан російської армії, принаймні для воєн ХХ і ХХІ століть. Про це детально написано у статті, яку ми переклали: "Недолугі росіяни" — це зручно. А якщо сталінська "тактика м’ясорубки" працює?

Початок агресії, марш із Криму на Херсон

Окремо варто винести спогади про саму війну. Військовий підрозділ, у якому перебував автор, наступав з Криму через перешийок на Херсон, а звідти — на Миколаїв. До Херсона вони зустрічали окремі вогнища опору, коли певні сміливці чи підрозділи вступали у двобій з окупантом, що істотно їх переважав. У спогадах узагалі немає жодних згадок про те, що населення хоч якось приязно зустрічало росіян, — навпаки, всі були напруженими й похмурими, окрім лише якихось поодиноких старих, які “хрестили” колону, коли та проїжджала. Хоча сам автор зізнається, що не розумів, навіщо вони це робили, та підозрював і в цьому якийсь підступ. Не затримуючись у Херсоні, росіяни одразу пішли в наступ на Миколаїв, але зустріли сильний опір ЗСУ, зокрема, української артилерії. Війна поступово переходила в позиційну фазу.

Згідно зі свідченнями росіянина, вже 20 лютого вони отримали вказівку до марш-кидка. Щоправда, поки що без додаткових деталей. Приблизно 20 лютого надійшов наказ усім терміново зібратися та висуватися без нічого — мав бути марш-кидок невідомо куди. Тоді більшість сподівалася, що цей марш-кидок означає закінчення навчань, а дехто приколювався, що зараз ми нападемо на Україну й захопимо Київ за три дні. Хоча мені вже тоді було не до сміху <...>

23 лютого прибув командир дивізії. На шикуванні він привітав нас зі святом та оголосив, що від завтрашнього дня зарплата за добу становитиме 69 доларів. Курс тоді був понад 100 рублів, і за нашими підрахунками це становило більш ніж 2000 на місяць плюс звичайна зарплата. Це стало чітким знаком, що буде щось серйозне. Після шикування почалася метушня з видачею боєприпасів, гранат і промедолу, поповзли чутки що поїдемо на штурм Херсона <...>

Близько 4:00 ночі 24 лютого з допису окупанта стало зрозуміло, що колона російських військ не просто так зайшла з Криму на Херсонщину — цьому передувала потужна артпідготовка. Приблизно о 4:00 ранку знову розплющив очі та почув гуркіт, гул, вібрацію землі й відчув різкий запах пороху в повітрі. Виглянув з кузова, відкинувши тент, і побачив, що небо стало світлим від залпів, праворуч і ліворуч від нашої колони працювала реактивна артилерія, чулися потужні залпи від далекобійних гармат — здавалося, наче позаду нас <...> За хвилину закурив, щоб прокинутися, і зрозумів, що вогонь ведеться вбік перед початком нашої колони, кілометрів на 10-20 уперед.

Розміри ворожої навали справді вражають. Я бачив одночасно десяток вертольотів, десяток літаків, полем праворуч летіли "бмдшки" і звідкись з'явилися танки. Сотні одиниць техніки із прапорами ВДВ і РФ — і це тільки те, що я міг охопити своїм поглядом.

Мій Урал повільно перетнув розбитий прикордонний пост митниці Крим — Україна, колона стала то сповільнюватися, то зупинятися, то знову набирати швидкість. Я побачив понівечені, розстріляні автомобілі. Коли проїжджали кордон, бачив, як взвод зі штурмового батальйону розосередився, їхні УАЗи стояли по краях дороги, вони тримали прикордонний пост, поки ми його проїжджали. Помітив кров, але трупів не бачив — можливо, вже прибрали <...>

Далі йде дуже цікаве спостереження, яке, певно, додасть “вогню” в обговорення про розмінування української ділянки поряд з лінією розмежування. За спогадами окупанта, російська бронетехніка переїжджала кордон не лише дорогою. Праворуч у полі гусенична техніка перетинала кордон полем. Я бачив, як один величезний потік техніки став ділитися на менші, які йшли все далі в поле праворуч, проїхавши пост <...>

Попри абсолютно переважальні сили, українські воїни й далі чинити опір. Так з одинокої вежі по ходу колони кілька українських бійців відкрили вогонь по ворожій колоні.

Дуже показовою була реакція місцевих мешканців. Російський солдат стверджує однозначно — окупантам тут не раді. І він налаштований стріляти у відповідь. У населених пунктах нас зустрічали поодинокі люди, а потім проводжали похмурим поглядом. Над деякими будинками, здавалося, показово розвивалися українські прапори — вони впадали у вічі й викликали змішані почуття поваги до відважного патріотизму цих людей, а також відчуття, що ці кольори тепер належать ніби ворогові й що так ці люди демонстрували, що не раді нам. Було відчуття тривоги й небезпеки від цих будинків водночас з відчуттям поваги до їхнього патріотизму. Я розумів, що якщо раптом з одного з будинків, повз які проїжджала наша колона, мені щось здасться небезпечним, я стрілятиму не думаючи <...>

Починали говорити про загибель мирного населення від куль росіян. Дізнався, що начебто хтось розстріляв цивільний автомобіль, який не зупинявся, з гармати БМД. В автомобілі була матір і кілька дітей, вижила лише одна дитина. Авто зараз у терміналі.

Зі спогадів автора стає зрозуміло, що українські сили таки мали можливість завдати росіянам відчутних втрат на підступах до Херсона. Дорога розбита, темно, колона ледь повзе. Машини почали щільно збиратися в купу й довго стояти — вони були чудовою мішенню для авіації та артилерії. Якими ж херовими мали бути справи в ЗСУ, що вони не "в…ли" по нас. Ця величезна колона, що повільно повзла трасою вздовж Херсона, була ідеальною мішенню для авіації та артилерії.

Проте херсонці як могли опиралися ворогу. Іноді було видно, що вдалині хтось ніби кидав коктейлі Молотова й не давав згаснути вогню на наших позиціях. Пройшла інформація, що в когось із затриманих знайшли в телефоні телеграм-групу, в яку люди скидали інформацію, фото та відео про те, скільки, де й коли бачили військ. За нами стежили онлайн, до того ж у цьому брало участь багато цивільних.

У самому Херсоні окупанти отаборилися в порту. Херсонський морський порт. Я пішов блукати околицями. Ви бачили картину "Варвари в Римі"? Це найкраща ілюстрація того, що відбувалося. Усі здавалися виснаженими й дикими, усі почали обшукувати будинки в пошуках, їжі, води, душу та місця для ночівлі. Хтось узявся тягати комп'ютери й будь-що цінне, що зміг знайти. Я не був винятком — знайшов шапку в розбитій фурі на території та забрав її <...>.

Учасник агресії проти України, російський десантник Павло Філантьєв. Скріншот з відео Gulagu.net

Розповіді з госпіталю

Наступ росіян на Миколаїв завершився провалом, вони дуже потерпали від ударів української артилерії. Зрештою, і сам Філантьєв через проблеми з очима потрапив у госпіталь, звідки записав кілька цікавих спостережень.

“Легендарний” крейсер “Москва”, перш ніж “героїчно” потонути, майже впритул розстрілював ракетами українське чорноморське узбережжя. Але тут (у госпіталі — ред.) один хлопець, який сидів поряд зі мною, сказав: "Це мій корабель, немає більше "Москви". У хлопця теж було щось із очима після вибуху, і від нього я дізнався, що “Москва” — ця гордість і флагман Чорноморського Флоту, була за 40 км від Одеси, звідки робили пуски ракет. І що в них прилетіло три ракети, дві з яких потрапили в корпус, корабель почав горіти, екіпаж евакуювали, але не весь…

Російська сторона стверджує, що строковики не беруть участі в бойових діях. Проте це, як і все інше, брехня. “Молодий, худий і сутулий хлопець-строковик лежав там само (у військовому госпіталі — ред.). З розмови я дізнався, що він теж був на війні. Йому сказали, що треба поїхати, мовляв, тобі нічого робити не доведеться, ти зв'язківець. Їхній підрозділ був артилерійським, ще в перший день війни вони поїхали на Херсон і на мосту перед Дніпром зіткнулися з ЗСУ <...> коли побачили українські Гради, то розвернулися й поїхали назад трасою, щоб розгорнути до бою гаубиці. Було вже темно, зв'язку вони, як і всі, не мали, а на машинах були погано помітні Z. У темряві колону розстріляли, частину машин спалили, 200, 300, інші в паніці в темряві розбіглися. Цей хлопець з кількома товаришами втік і наступного дня вийшов до наших. Наскільки знаю (цю колону я бачив уранці), і як каже строковик, колону розстріляли свої ж.

Психічний стан російських солдат. Мені запам'ятався один хлопець із Волгограда, на формі якого досі були мітки свій — чужий (ліва рука і права нога з білою пов'язкою). Він був механіком-водієм БМП3 (пощастило, що не стара машина). У його "бмпшку" прилетів Джавелін, машина згоріла, екіпаж загинув, він єдиний вижив — дрібний хлопець страшенно заїкався, одне слово вимовляв від 5 с до 10 с. Він розповів, що його хотіли відправити в психлікарню, але відбився, написав відмову від меддопомоги та їде додому.

Після госпіталю автор опинився в частині, з якої окупантів відправляли додому. У сотень людей, які повернулися з війни, їде дах після пережитого. Водночас їх переповнює відчуття безмежного щастя, що вони залишилися живими й повернулися до цивілізації. Хтось сильно заїкається, двох бачив з утратою пам'яті (вони то згадували, звідки вони, то забували). Багато хто там жорстко п'є, пропиває зароблене, виїжджає вночі до повій й прогулює по 100 тис. за добу (дехто не їде додому до 10 днів) <...>

Читаючи спогади росіянина, іноді закрадається підозра, що основою образи та “правдошукання” Філантьєва є недостатня ефективність російської військової машини. Він постійно повторює тезу про колишню велич російської армії, ностальгійно згадує її минулі “подвиги”, зокрема в Афганістані та Чечні, де, як ми знаємо, теж відбувалися масові воєнні злочини проти мирного населення. Питання до автора спогадів — а чи був би він таким критичним до російської дійсності, якби російська армія виявила більшу ефективність, просто повисає в повітрі.

історія війна спогади вторгнення росія україна херсонщина інший бік окупант