Люба та Льоня з Чорнобаївської дороги. "Должні ж їх скоро вигнать. І доб’ють там. Геть доб’ють. І в нас буде тихенько тоді"
Смертоносне тут літає в обидва боки. Війна артилерії безжальна — поля випалено широко. Чи варто казати, що це означає? Сіра зона таки сіра від пилу вибухів, які гупають майже постійно. Здається мертвою, бо світить вибитими вікнами й підпирає небо руїнами хат. Безлюдно.
У їхнє село треба їхати Чорнобаївською трасою.
Без військових у таких місцях ані руш. "Бігом, бігом", — підганяє відповідальний за пресу офіцер ЗСУ із позивним Андре. Ми, дві групи журналістів, впросили його організувати розмову з жителями сірої зони, тобто сіл, розташованих у Миколаївській області. "Чому люди не виїжджають з таких небезпечних околиць?", — б’ється мені в голові. 38 градусів спеки, на нас важкі бронежилети, каски, рюкзаки й фотоапарати напоготові. "Бігом, бігом!".
На подвір’ї, на яке забігаємо, вирва на вирві, стіни будинку подзьобані більшими й меншими ранами.
На ґанок виходить усміхнена Люба.
Люба та Льоня
З-під наших шоломів і жилетів стікає сьомий піт, а Люба у веселенькому платтячку вітає гостей на позір безжурно. Спирається на вцілілі перила й хазяйновито оглядає подвір’я — точніше, те, що від нього лишилося.
Леонід виходить з хати на милицях, також привітно обіймається з військовими й сідає на ґанку неподалік Люби.
Ми зберегли стилістику нашої розмови, бо в ній – ота справжність, яка тримає Любу та Льоню у своєму домі.
— Любо, як довго ви тут живете?
— Все життя, з 85-го року, відколи тут доміки построїли.
— А чому залишаєтеся під обстрілами? Вам пропонували евакуюватися?
— Нам каждий раз пропонують евакуюватися. У нього (киває на Льоню) вторая група інвалідності, у мене третья.
— А ви що на це?
Люба (войовничо): А нам чого зі своєї хати йти – хай вони тікають звідси.
Журналісти навперебій хочуть уточнень, на що жінка махає руками й уперто повторює: "У нас свої причини".
— Не думаєте, що десь буде безпечніше? Не будете лякатися кожного прильоту.
Льоня: Щас, по-моєму, кругом таке…
Люба (рішуче): Нє, ми тут живем. Тут наші солдати. Вони нас поддержують, ми їх. Люди нас защищають. Бачать, що ми тут живемо, значить віримо у них. Це їм теж поддєржка від нас.
— Вас же тут часто обстрілюють.
Льоня: Постійно, дньом і ноччю.
Люба: Та ми його не щитаємо.
— А вночі як спати?
Люба (сміється): Так, як і дньом. Залізли в подвал собі, полягали та й спимо. Якщо дають. А не дають – не спимо. Та й усьо. Коли можемо, тоді досипаємо. Коли як. Но стріляють дуже часто.
Люба показала нам підвал, метри чотири завглибшки. Вхід у підвал у темному коридорі, світла в селі давно немає. Біля підвалу видно інвалідний возик. Утім, невтямки, як чоловік з однією ногою може так глибоко спуститися.
Бачите, дошка є. То Льоня спочатку до неї дотягується, потім на неї сідає, а потім вже вниз
— А отам, бачите, дошка є. То Льоня спочатку до неї дотягується, потім на неї сідає, а потім вже вниз… — пояснює Люба.
— Швидка сюди доїде?
Люба (гордо): У нас врач тут живе. Наш сімейний врач, вона тут.
— А як у селі з продуктами? Привозять якусь допомогу?
Люба: Два рази на тиждень видають пайки в церкві.
— Скільки людей у селі лишилося?
Люба: Як прийдуть по пайки – то багато. Виїжджали трохи, тепер знову вернулися. Багато.
(У селі залишилося 100 осіб із 7 тис. мешканів — автор.)
— Не боїтеся окупації?
Льоня: Ееее! (махає рукою), нам вже стільки казали, що буде окупація.
Люба: Ми просто віримо, що буде все харашо. Якби не вірили, то тут не сиділи б. Вони підбираються дуже близько.
Льоня інвалід і не має ноги, але придумав спосіб, як швидко спускатися в підвал під час обстрілів.
— Але ж під постійними обстрілами страшно… Боїтеся?
Люба: Боїмося. Ми не безсмертні й не безстрашні. Кожен раз сидимо і боїмося. Буває стріляють так, шо аж подвал підпригує. Он снаряди рядишком падали, бачите ямки? Он, он, он… і дальше.
Льоня: І вокруг дома…
Люба: З тої сторони дома аж три. Як ви думаєте, хіба його не чуть було? Он все перебило. В нас тут вишенька росла, все завалило. Хлопці приїхали, теробороновці, розпиляли, поприбирали. Убрали, щоб можна було хоч вийти. Ми не могли вийти. Трубу й ту поперебивало. В хаті стєнки наскрізь попробивало. Як же не боятися? Все закидане осколками. Ми лежали в залі, як отам був приход. То нас засипало полностю осколками, щебньом. Пиль була така, що вобщє нічо видно не було. Все побило.
— А ви де були в цей час?
Люба: Так удома ж, у залі. Потім у подвалі.
Кожен раз сидимо і боїмося. Буває стріляють так, шо аж подвал підпригує
При кожному обстрілі ми думаємо: ну все – це вже послєдній, і завтра тут будуть наші. То єсть що їх посунуть і вони стрілять не будуть. Наші то і так тут. На другий день знову так само думаємо. (сміється). Так день за дньом. Наші вже ближче — може, таки поб’єм їх. Должні ж скоро їх вигнать. І доб’ють там. Геть доб’ють. І всьо. І в нас буде тихенько тоді.
Люба і прес-офіцер ЗСУ Андре. Жінка сповнена оптимізму: "Наші вже ближче — може таки поб’єм їх. Должні ж скоро їх вигнать. І доб’ють там. Геть доб’ють. І всьо. І в нас буде тихенько тоді".
"Бігом, бігом", — знову підганяє Андре. Ми обіймаємося й похапцем прощаємось. Люба з готовністю підставляє військовим кулак до жесту fist bump. У цьому жесті — повага та радість. Льоня бере милиці й повільно повертається в хату.
"Бігом, бігом". Ми пробігаємо вулицею. Село здається безлюдним. Здаля наростають вибухи. Це сіра зона, у якій живуть наші вперті й затяті люди, що не хочуть покидати власного дому.
