Відчуття провалу. Новини з фронту завдають удару по російській пропаганді й розгойдують режим

– В українців викликає лють, коли після Бучі й Маріуполя, після безперервних обстрілів цивільних в інших містах ліберальні росіяни жаліються, що втратили “спільний культурний простір”.

– Нічого дивного. Багато хто тут, у Росії, не розуміє, що розмови про “втрачений культурний простір” зараз недоречні. У демократичному середовищі немає усвідомлення, що не на часі нарікати на “закриття музею Булгакова” чи перейменування вулиці Толстого в Києві під час звірств, які вчиняє Росія.

Не варто називати цих людей імперцями, вони теж проти війни і щиро співчувають Україні. Але їм важко прийняти вихід з “російського культурного дискурсу”. Важко усвідомити, що вони щось втрачають. Вони за інерцією живуть у світі без війни.

Це стосується й усвідомлення масштабів злочинів Путіна на Заході. У 1990-2000-х я зустрічав у Росії чимало американських і європейських “русофілів” – прихильників російської культури. А тепер один такий мій друг з Німеччини, який був у захваті від усього російського й чудово говорить російською, сказав мені, що він назавжди перегорнув сторінку з назвою “Росія”.

Моє ставлення до “сторінки Росія” також змінилося. Якщо раніше я працював у правозахисній організації й допомагав жертвам порушень прав людини, зокрема військовим, які постраждали від дідівщини та зловживань, то тепер не хочу нікому в Росії допомагати, крім політв’язнів і затриманих на антивоєнних акціях.

Мені загалом байдуже, що тут зараз відбувається. Але не байдужі долі окремих співгромадян, які не бояться підняти голос на підтримку України та проти злочинного режиму. До війни я був прихильником “теорії малих справ” і крім основної роботи займався спостереженням на виборах, сортуванням сміття, боротьбою з незаконними сміттєзвалищами, бо вважав, що російське суспільство змінюватиметься через участь у суспільних проєктах. Зараз це все втратило для мене сенс. Головне – зупинити цю бійню й допомогти постраждалим. А спостереженням за виборами чи проблемою сміття займемося тоді, коли в цьому буде сенс.

– Що потрібно, щоб розсіявся морок, який сіє російська пропаганда? Чи є взагалі на це якісь шанси?

– Насамперед я переконаний, що воєнні злочини в Україні та їх пропаганда – це діяння одного рівня тяжкості. Є прямий зв’язок між причиною та наслідком у фразі “Я побачив по телевізору, що в Україні принижують росіян, тому взяв зброю й пішов воювати”. Треба визнати, що пропаганда виявилася ефективною.

Агресивно-пасивна більшість у Росії досі підтримує “спеціальну воєнну операцію”, бо в їхніх промитих мізках це покарання придуманих пропагандою “українських нацистів”, які існують лише в телевізорі.

Але люди тверезіють від реальності. Якщо Україна перемагатиме, це буде головним ударом по пропаганді. Новини з фронту мають вирішальне значення, вони просочуються до всіх, хто хоче знати, попри інформаційну блокаду. Уже зараз ми бачимо, як успіхи українських військ під Харковом і Херсоном негативно впливають на настрої в Росії. У “патріотичних” чатах панує відчуття провалу, зростає невдоволення.

– Водночас Захід боїться одразу давати Україні достатньо потрібної для перемоги зброї…

– Ця війна вже дуже сильно змінила концепцію та філософію Заходу – наприклад, Німеччини, яка ніколи нікому зброєю не допомагала. Це беспрецедентна допомога окремій країні. Цього недостатньо, але стільки, скільки змінилося за пів року війни, не змінювалося за цілу епоху, за десятиріччя – в розумінні того, хто справжній ворог, а хто друг. Думаю, військова допомога лише зростатиме.

Важливо переконати західне суспільство, що в кризі, яка насувається на Європу, винна не Україна, а Путін. Що мирний час минув, ми всі на війні. Російське громадянське суспільство, що виступає проти війни, покаже себе тоді, коли збере гроші, наприклад, на новий військово-польовий госпіталь для українців чи на авто швидкої допомоги. Тоді я визнаю, що заіржавілі механізми зрушили з місця і є розуміння того, що ми всі тепер на війні. А доти не потрібні всі ці “давайте намалюємо листівки, станцюємо заради миру й викладемо пацифістський знак своїми тілами” – цей час минув. Треба діяти й боротися за мир, тобто допомагати Україні.

– А мільйони людей, які орієнтуються на телекартинку? Що буде з ними?

– Згадана тут агресивно-пасивна більшість підтримує війну лише на словах. Вони не допомагатимуть своїй армії, бо вважають державу злом (і тут ми з ними єдині), але громадянському суспільству не допомагатимуть також. Це диванні бійці, які галасуватимуть “це бандерівці, чавіть їх”, але “без нас”. Коли відбудеться злам, вони постраждають менше за інших. А найбільше дістанеться якраз меншості, що активно виступає за “Z”: силовикам, військовим, ветеранам, націоналістам, прихильникам “русского мира”. Їх слід засудити й покарати. А також олігархів, путінських “гаманців” і спонсорів цієї війни, таких як Костянтин Малофєєв, Євгеній Прігожин.

Щодо олігархів. Наприкінці минулого тижня Михайло Фрідман, засновник Alfa-Group, запропонував Україні один мільярд доларів власних грошей, сподіваючись на пом’якшення санкцій. Це вже багато про що свідчить. У їхніх лавах немає єдності й підтримки, олігархи дуже серйозно пстраждали через війну та санкції.

Можливо, зараз у це не віриться, але за шість місяців війни в російській верхівці змінилося стільки, скільки не змінювалося за десятки років. Ресурси Путіна вичерпуються. Коли він це зрозуміє, то спочатку думатиме, як зупинити війну, а потім – як урятувати своє життя.

– …Якщо не натисне на “ядерну кнопку”, коли зрозуміє, що “все”.

– І це правда. Ми живемо в небезпечний час. Треба діяти рішуче, але обережно, не втрачати віри у світлий розум. Як сказав нещодавно відомий американський політолог і спеціаліст по Росії Девід Саттер, необхідно створити Путіну такі умови, щоб він зрозумів, що продовження війни загрожує його власній безпеці, — і тоді всі будуть вражені, як швидко він закінчить війну і вдаватиме, ніби нічого не трапилося.

– У Росії є групи, що допомагають українським біженцям. Як вони співіснують із загальним тлом у країні?

– Думаю, складно. У мене також довгий час було відчуття, що я перебуваю у ворожому тилу. Не міг дивитися на всі ці автівки з буквами Z й людей, які улюлюкають від захвату. У приміській електричці якось зустрів жінку з великою буквою Z, намальованою білою фарбою просто на спині, на плащі. Я просто за голову від жаху хапався. А зараз ці Z бачу рідко. Щось змінюється. Попри блокування та знищення незалежних медіа, люди мають доступ до альтернативних джерел інформації – щоб лише хотіли. Наприклад, майже в кожного навіть у селі є смартфон, де можна читати незалежні телеграм-канали. Але все одно тих, хто активно виступає за війну, — одиниці. Хоча пропаганда зробила свою справу: перетворила Україну та Захід на ворогів. Єдина надія зараз – на розчарування

— Чи можуть ці настрої перерости в тиск на суспільство або владу, щоб припинити війну?

– Це повільно відбувається. Люди бачать, що “спецоперація” затягнулася, успіхів на фронті немає, хвалитися нічим, кількість загиблих зростає. Паралельно триває зубожіння, падіння економіки на тлі санкцій. З одного боку, люди бояться виходити на протести. З іншого — якщо впродовж року-другого Путін нічого не запропонує народові: ні перемоги, ні покращення економічного стану — це призведе до послаблення режиму. А далі по колу: що слабший режим, то він агресивніший і то більше зростатиме невдоволення.

— Санкції ще не торкнулися людей масово?

– Торкнулися всіх – по-різному, звісно. Але всіх: багатих і бідних, дорослих і дітей. У медіа активно обговорюють обмеження на в’їзд росіян до Європи та кредитні картки, що не працюють за кордоном. Це лише мізерна частина проблем і вона стосується меншості. Але всі бачать зростання цін, безробіття, падіння доходів, зникнення товарів з полиць та зниження їх якості. ПІдприємства зупиняються через відсутність імпорту, іноземні компанії й інвестори йдуть, сотні тисяч людей утратили роботу. І це лише початок. Ми зараз живемо за інерцією, а сповна тиск санкцій, певно, відчуємо взимку.

– Але кому адресоване це невдоволення? Адже пропаганда звинувачує в усьому колективний Захід.

– Так. Проте люди мислять так: ну ок, пекельний Захід тисне, а чому Путін нічого з цим не може зробити? Хай теж чимось відповідає, а якщо нічого не робить, то також винен. Навіть якщо люди налаштовані вороже щодо Заходу, підтримка війни поступово знижується. Люди не хочуть мобілізації, не хочуть, щоб гинули близькі (до речі, цей тренд підтверджує серпневе опитування “Левада-центра” – війну підтримує 48% опитаних, у травні таких було 72% — ред.). Вони хочуть так: краще перемогти, але тільки не коштом життя мого сина, брата, батька.

– А наскільки взагалі в російському суспільстві розуміють, заради чого ці втрати, про що ця війна?

– Чіткого розуміння, навіщо Росія напала на Україну, в людей досі немає. Та й у влади немає. Скільки разів уже за шість місяців вони встигли “перевзутися в повітрі”. Спочатку йшлося про денацифікацію, потім вирішили просто окупувати й відібрати в України регіони. У звичайного росіянина немає розуміння, навіщо йому це все, навіщо годувати ще якісь нові землі, якщо самі у злиднях.

– Чи відгукуються в народу наративи пропаганди про те, що Росія повертає свої території, що це все наше, що ми забираємо своє?

– Пропаганда може говорити будь-що, відірване від дійсності, але ніхто не вважає своїм ні Херсон, ані Одесу. Адекватні люди розуміють, що йдеться про банальну окупацію та присвоєння чужих земель. Нагадаємо, спочатку взагалі йшлося про швидке захоплення Києва та встановлення маріонеткового уряду. Нині риторика зовсім інша.

– Певно, радянське минуле відіграє важливу роль у ставленні до сьогоднішньої війни?

– Звісно. Недарма пропаганда 20 років працювала на те, щоб ставлення до всього радянського було лише хорошим. Підтримують ностальгію, розпад Союзу називають “найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття”. Нав’язують історичну домінанту СРСР, показують радянські фільми, випускають морозиво з назвою “Як раніше”. Тому багато хто щиро не розуміє, чому українці так відчайдушно чинять опір, якщо ми всі “свої”, “з Радянського Союзу”, у нас “одна Батьківщина”. Хоча їм і показують пропагандистські ролики, де якісь жінки старшого віку десь у Херсоні приходять за російськими паспортами й розповідають, як довго вони на це чекали. Але всі розуміють, що більшість росіянам не рада. І дивуються цьому.

– Розкажіть про тих, хто допомагає українцям виїхати з Росії до Європи.

– Найбільший потік біженців через Росію нині з Маріуполя. Українці, які вимушено опиняються на російській території, часто потребують підтримки, щоб дістатися кордону з ЄС. Є волонтерські спільноти, що допомагають, як тільки вони опиняються на російській території, забезпечують їх житлом, коштами, харчуванням, меддопомогою.

Ключовою точкою більшості евакуаційних маршрутів став Санкт-Петербург, що неподалік кордонів з ЄС. Але волонтерські чати працюють і в Москві, й в інших містах. Я швидко знайшов і встановив зв’язок з такими групами. Найбільше намагаюся допомагати контактами й грошима, кілька разів і сам вивозив людей до кордону та переводив їх в Естонію.

Детальніше про те, як це все працює, хто допомагає українцям евакуюватися, хто ці біженці й чи всіх пускають до Європи, читайте в окремій статті на ТЕКСТАХ.

– Як російська влада ставиться до волонтерів?

– У мене поки що не було жодних проблем, але я чув, що деяких координаторів чатів викликали на розмову в ФСБ. Не думаю, що там дуже раді такій активності, адже це теж “допомога Україні”. Подивимося, що буде. Я знаю, що в Росії українцям допомагають тисячі людей, порахувати їх неможливо, це здебільшого розрізнені групи. Кожен, хто хоче допомагати, має таку можливість. Люди можуть навіть не підтримувати війну на словах, але перераховувати гроші українцям.

Є волонтери, які працюють з дітьми, з людьми з обмеженою мобільністю, є ті, хто допомагає вивезти тварин. Волонтерство приносить задоволення, до того ж це хороша можливість знизити гостроту свого особистого сорому.

пропаганда волонтери російська агресія російсько-українська війна