“Галя! Наші прийшли! У них інтернєт єсть! З космаса!” Замальовки офіцера ЗСУ зі звільненої Харківщини

15 вересня. Ізюм. Місту сильно дісталося

Багато розвалених будівель різного призначення: підірвані мости, спалені заправки, розбиті школи й цивільні багатоповерхівки. Сліди прильотів по дорогах і спалена мерія. Купа битої й не дуже ворожої техніки – браві вояки вже замальовують м*дацькі Z-ки і трофеять уціліле, а браві ремроти шустро розтягують напівуціліле.

Покинутої техніки, речей і боєприпасів – просто дохріна. І, що характерно, малювали свої Z-ки всюди: на техніці, на блокпостах і стовпах ліхтарів, на віджатих цивільних машинах. Не допомогло. Посеред дороги візуально цілий танк з Z та з "Аллаху акбар" на дулі. А поряд – рідкісний звір: у хлам розвалений "Солнцепек", реактивний вогнемет: башта й бойовий модуль з ракетами валяються метрів за 20 від шасі. Гарно йому прилетіло, солідно хтось насував.

І люди. Різні. Дехто стримано проходить повз, хтось радісно біжить обійматися зі сльозами, а дехто й вовком дивиться.

Із загальної маси вибивався один кадр: біля чергового "пункту зв'язку з інтєрнєтам через космас" здоровий лось років 30-35 почав скандалити що "всєм пазваніть дают, а мнє ужє трєтіє ваєнниє не дают ігру скачать!! Ви ваєнниє, ви абязани інтернет мнє дать. Я пол года бес связі ждал, немедлєнно дайтє ігру скачать". Хрін його знає, як на таке реагувати. То послали в жопу. Пощастило чуваку, що сержанта поряд не було – там такий сержант, що й підсрачників у дорогу надавав би.

Біля “Солнцепека” перетнувся з натовпом журналістів, на свою голову поздоровався з одним англійською, коли зрозумів, що іноземці. То була помилка – вони почули англійську й набігли натовпом, обвішали мене мікрофонами й давай брати інтерв'ю щирою іноземною.

До того ж озвучували запитання, на які в мене взагалі не було відповідей. Типу:

– Прокоментуйте, а що це за страшна така зброя спалена у вас за спиною, і які характеристики "Солнцепека"?

– Поняття не маю. Спалили, то й добре. От заберуть цей брухт звідси – стане ще краще.

Не знаю, чи їм сподобалося таке інтерв'ю. Але, можливо, я вже звізда й покажуть у тілівізорі. А може, й ні – бо я на більшість запитань так відповідав. Ну, не скажу ж я їм, що цивільний ІТ-шник, а не монстр війни, і дупля не даю в тактиці батальйонних груп, планах генштабу й характеристиках москальської техніки? (Насправді по техніці досить непогано даю, а на тлі деяких вояків – узагалі гуру.) Але конференції та публічні виступи і в ІТ-шні часи не любив. Не моє.

А, і кицька ще. Прибилася напівдика – спочатку навіть ковбасою приманити не могли, боялась. А через пів години бачить, що не ображає ніхто, то й заперлась до мене, віджала половину крісла, лежить тепер ззаду, гріє спину й мурчить як трактор. Фіг виженеш уже.

Місту дісталося не від нас зараз, а від тих мудаків ще кілька місяців тому. Просто ці уроди нічого не ремонтували весь цей час.

12 вересня. Села на Харківщині

Можливо, надто емоційно й пафосно буде. Але крім адреналіну й куражу самого нашого наступу, є важливий момент і враження також від зустрічей з місцевим населенням. Людьми, які по кілька місяців були хто просто без зв'язку, хто без світла / газу / води. І з сотнями їхніх історій, частину з яких навіть уявляти не хочеться. Кілька епізодів – з позитиву й за які ФБ не забанить.

Епізод перший. “Галя! Наші прийшли! У них інтернєт єсть!”

Колупаюся в течику, вишукую спальник і якісь консерви на вечерю, бо плануємо ночувати. Звідкись поряд відчайдушний крик, від якого чуть не дістаю інфаркт і луплюсь головою об кришу:

– Галяяяяя!!!.. Галя! То наші! Наші прийшли! І в них інтернєт єсть! Із космасааа! Звоніть можна! По вайберу! Як раньшеее!!.. Біжи сюдиии, дурааа.. Не брешуууу!

На крик з-за парканів починають висовуватися голови (як у мультфільмах, чесне слово), і за мить підтягується пів села. З обнімашками, сльозами, соплями, кавунами й динями.

– А шо, от так просто можна пазваніть? А ви от луччє паспорт у всіх спрашуйтє. І запісуйтє. А то вдруг ми маскалі чи лугандони.

Ну, якщо корисні поради дають одразу – то точно вже наші... ))

Епізод другий. “Апєрєділа, каза драна!”

Курю зранку, підтюпцем прибігає жіночка з відром і великою сумкою в руках. Захекано:

– Добрий день! Хлопчики! А я вам борщику зварила й пиріжків з капустою. Беріть, поснідайте!

Придивляюся й розумію, що вона абсолютно серйозно, що не жартує – відро, повне справжнього борщу. Здорова тітонька, отак з повними відрами бігати.

– Та дякуємо, не потрібно, все маємо. Навіть з вами можемо поділитися.

– Та беріть, то ж свіже домашнє, в пять утра встала, щоб тепле вам с утра було.

Розумію, що відмазися не вдасться. Та й не хочеться: свіжий гарячий борщ – то вам не тушонка. Роблю останню спробу зберегти пристойність:

– Та й принесли вже нам. І хліба, й кавунів, і...

– От же каза драна!! А казала, що в магазін несе! От же я їй зараз! Ну, вже як у Люськи хліб взяли, то й борщик мій беріть, ну як же так... От же каза драна, апєрєділа..

Беру відро (відро!!!) борщу, обіймаємося з жіночкою, дякую. Несу цінний хабар пацанам. Борщ – афігенський. Як удома. Зі свіжим, теплим ще хлібом і пиріжками з капустою. Усі щасливі.

Епізод третій. “Беріть! Олєг крутий!”

Читаю новини. Помічаю, що до мене наближається жменя підлітків, дуже гопніковаті на вигляд. Сутулі плечі, хода перевальцем, бриті, в штанах абібас – класичних таких. Спостерігаю. Підходять – один, найвищий:

– Добрий день!

– Добрий.

– А мені вже два місяці, як 18 год було!

Офігеваю, але ок, і не такі прелюдії чув:

– Ну, вітаю..

– Так я і паспорт магу паказать!

– А навіщо? Я ж не паспортний стіл і не ЦНАП. Ти якусь печатку хочеш чи що?

– Я в армію хочу! Мне уже 18 год єсть! Я два місяці ждал. Придумав, як до вас добраться вже. А тут от і ви самі прийшли. Кому докумєнти здавать?

Охрініваю. Звертаю увагу нарешті на те, що "група підтримки" тримає в руках: рюкзак, спальник, якісь кульки. Доходить, що він на повному серйозі прийшов записуватись от прям тут у ЗСУ. А банда – на повному серйозі прийшла його проводжати. Розгублююся трохи... Корєша інакше розцінюють паузу:

– Беріть. Олєг крутий! У нього отчим у тюрмі дажє сідєл. І Наташку ці підари забрали, вони з Алєгом паженіцца мали, і до сіх пор не знаємо, де вона.. Беріть, не апазоріт. І "Таврію" мою віджали, гандони!

Охрініваю повторно…

Епізод четвертий. “ЗСУ папу знайшли!”

Вечір, стаємо, розгортаємо зв'язок. Майже одразу – вхідний виклик на вайбер, яким я майже не користуюся. Дивлюся на відверто симпатичну аватарку – білявка з гарною усмішкою. Ну ок, симпатичні білявки – це ж добре? Беру трубку. Звідти несподівано злим жіночим голосом:

– Це хто???!!! Шо нада?

Дивуюся, звісно, але й не таке чули:

– Ну, жіночко, це ж ви мені дзвоните. І ви мене питаєте, куди дзвоните?

– Яка я вам жіночка??!!!

(На аватарці справді дівчинка 20-25 років.)

– То ви мені дзвоните!!

– Еммм.... (аж у ступор увігнала).

– У мене три пропущені від вас! Учора! Що хотіли??

Панічно згадую, де й кому я міг учора дзвонити. Ще й по вайберу. Блискає спогад у голові:

– Слухайте, а ви часом не Аліна?

– Аліна...

– О! Тоді згадав. Батько ваш вчора підходив, просив подзвонити, але ви не брали тру...

– СКАТІНА!!! Тварь!! Мудак!! Шо?? Дєнег апять за інформацію?? Шоб ти здох, зек херов!! І своїм скажи..

Охрініваю:

– СТОП! Аліна, стопе!! Ану заспокойся! Я офіцер. Десантно-штурмових. Військ. Збройних. Сил. України!

... Тиша... Майже пошепки:

– Що, правда?...

– Угу. Він учора підходив, попросив подзвонити, казав, у тебе вчора день народження, привіта..

– Іііііііуууууу.... Моментально з трубки сльози, плач, істерика. Повірила..

Кілька хвилин намагаюся заспокоїти. Вдається.

– А де він?..

Згадую, що вчора ночував у Бугаївці.

– Бугаївка? А де це?... Це ж там, де тьотя Лена живе???!!! Да???

– Емм...

– ЮРААА!!! Вдівайся!!! Поїхали!!! Папа!!! ЗСУ папу нашлі! Їдемо до тьоті Лєни! Він там! Там уже звільнили! ЗСУ дзвонили про папу!

– Тільки їдьте через...

Куди там. Про мене й про телефон уже забули... Ох же й нескучно, певно, цьому Юрі жити з такою енергійною й шебушною Аліною))

Такі ось кілька епізодів... Навіть мене, сухаря флегматичного, інколи пробиває.

контрнаступ зсу зсу звільнені території харківщина