Кам'яне мереживо давніх мацев. На Хмельниччині відкрили унікальну виставку
– Ця виставка вщент руйнує одну з головних тез, якою Росія виправдовує свою агресію: байки про нацизм, який нібито переміг в Україні, – каже Неоніла Андрійчук, голова Городоцької ОТГ. – Чи може хтось уявити нацистів, які переймаються популяризацією єврейської культури та мистецтва?
На експозиції, що працює від 21 вересня у G-museum у місті Городок (одному з найсучасніших музеїв України), представлено майже 40 робіт краєзнавця, історика, мандрівника і фотографа, а також постійного автора ТЕКСТІВ Дмитра Полюховича.
– Мені важко навіть сказати, до якого жанру належать мої роботи, – каже пан Дмитро. – Це вже не фотографії, але ще не картини. Для себе я їх називаю "витинанками", хоча з традиційними витинанками вони мають дуже мало спільного.
Спільним є лише процес витинання, але не ножицями, а за допомогою комп’ютерних програм.
Що витинається?
– Мене давно зачаровує різьблення на давніх єврейських надгробках-мацевах. Особливо на пам’ятниках від початку XVIII століття й десь до завершення першої чверті XIX століття, – веде далі автор. – Тут і висока майстерність каменерізів, і довершені, дуже складні візерунки, і надзвичайно цікаві барельєфи з різноманітними зооморфними сюжетами. А ще вибагливі шрифти, що ніби зійшли зі сторінок середньовічних манускриптів. Але навіть при оптимальному освітлені передати цю красу на світлинах досить важко…
Кам’яні надмогильні стели не просто старі. Вони старезні! Простояти 300-250 років просто неба – то не жарт. Вони вкриті слідами вивітрювання, плямами різнобарвних лишайників і подушечками моху. Усе це створює своєрідний ефект камуфляжу, на тлі якого давнє різьблення губиться.
Тому виникла ідея: а якщо видалити тло? Після певної обробки з’явилася картинка, але це вже не просто оброблена світлина, а окремий самодостатній художній твір, який автор назвав "витинанкою".
Спершу Дмитро Полюхович готував "витинанки" як ілюстрації до книжки "Кіркут Сатанова – кам’яні звірі та магічні обряди", яку планували видати цього року за сприяння УКФ. Але з відомих причин не склалося. Щоб не пропав величезний шмат роботи (кожна витинанка – це 4-8 год роботи, а розфарбована – навіть 20 год) "витинкар" запропонував зробити виставку.
Чому юдаїка?
– Мене часто запитують, чи є в моєму роду євреї, бо звідки такий інтерес до їхніх звичаїв, культури й історії? – каже Дмитро Полюхович. – Відповідаю: немає. По батьковій лінії я зі шляхтичів Речі Посполитої гербу "Наленч", а по лінії матері – із запорізьких козаків. Насправді я спеціально не займаюся юдаїкою. Як краєзнавець та історик вивчаю й досліджую лише історію України загалом і мого рідного Поділля зокрема. Чи можете ви уявити історію й культуру того самого Поділля без євреїв, поляків або вірмен? Я ні… Тож сфера моїх інтересів – Україна загалом і рідне Поділля зокрема. А тут уже треба бути спецом і з українознавства, і з полонознавства, і з юдаїки… Вірмени в наших краях теж залишили чималий слід… Усе це наше – рідне!
Культурна спадщина України й сучасного українського народу – це все, що було створено на її теренах, незалежно хто колись до того долучився: українці, поляки, вірмени чи євреї. Зважаючи на взаємопроникнення та взаємозбагачення культур народів, які століттями жили поруч, розділити їх проблематично. Зокрема в культурі українських євреїв досить багато запозичень від українців-християн. Починаючи від українізмів у їдиші й закінчуючи пеліканами, зображення яких “перелетіло” з українських ікон на єврейські надгробки, та священними нігунами (наспівами) хасидів, якими часто бувають українські народні пісні (українською мовою!), але зі зміненою мелодикою.
Проте пан Дмитро не заперечує певних сентиментів до юдаїки:
– Імовірно, це пов’язано з найпершою в житі самостійною “краєзнавчою експедицією” – мандрівкою в семирічному віці у протилежний куток міста на старий єврейський цвинтар мого рідного Городка (Хмельницька обл.).
– На цвинтарній горі мене вразив некрополь, – згадує краєзнавець. – Вишикувані тісними рядами стели, незрозумілі й небачені раніше літери-закарлюки, дивовижні барельєфи з левами, ведмедями, оленями й хижими грифонами. Усе було цікаво й абсолютно незрозуміло. І з усім тим дуже хотілося розібратися. З цієї екскурсії, мабуть, і виник інтерес до історії та культури євреїв Поділля.
Планували книжку, але поки що виставка
Коли Дмитро Полюхович зрозумів, що в найближчій перспективі книжку навряд чи поталанить видати, то ініціював виставку своїх робіт.
– Ця виставка – не лише щоб продемонструвати людям красу давнього різьблення, – пояснює Олег Федоров, один із співорганізаторів виставки, керівник відділу культури, національностей, релігій та туризму Городоцької міської ради. – Нам важливо показати відвідувачам G-museum, що велика українська культура, як пазл, складається з культур народів, які віками жили на нашій землі.
Виставка розпочалася з ритуалу сурмління в шофар і хвилини мовчання в пам’ять про військових і цивільних, які загинули від рук російських загарбників. Про злочини росіян проти цивільних могла б чимало розповісти велика група присутніх на відкритті євреїв-біженців, евакуйованих на Хмельниччину з окупованих ворогом територій і зони бойових дій. Екскурсію до G-museum для них організував Хмельницький благодійний фонд «Хесед Бешт».
Через відеовключення до присутніх звернулися головний рабин України Моше Асман, старший дослідник Центру єврейського мистецтва Єврейського університету в Єрусалимі доктор мистецтвознавства Сергій Кравцов. Надіслав привітального листа виконавчий віцепрезидент Конгресу національних громад України Йосип Зісельс. "Євреї та українці століттями живуть пліч-о-пліч, і це не тільки історія погромів, як намагаються довести адепти “русского мира”, – йдеться в листі Зісельса. – Це взаємопроникнення двох самобутніх культур, унікальний симбіоз, про який згадують рідше, ніж хотілося б”.
Виставка, що відкрилася напередодні свята Рош ха-Шана – єврейського Нового року, діятиме впродовж місяця. Потім її планують показати в інших містах України.
