Поразки в Україні породжують боротьбу за владу в Росії. Як закінчиться російсько-українська війна?

У своєму максимальному вияві війна – це політика. Перемога України на полі бою важлива тому, що Україна чинить тиск на російську політику. Тирани на кшталт Путіна викликають певне благоговіння, бо вони створюють враження, ніби можуть робити все що заманеться. Це, звісно, неправда – їхні режими навдивовижу нетривкі. Війна закінчиться тоді, коли українські військові перемоги змінять російську політичну реальність. Цей процес, на мою думку, вже почався.

Заблудьте про ядерний гриб

Українці, визнаймо це, виявилися напрочуд вправними воїнами. Вони здійснили низку оборонних, а зараз і наступальних операцій, які дехто назвав би прикладами з підручника. Але правда в тім, що ці підручники ще слід буде написати. А коли їх створять, українська кампанія забезпечить для них приклади. Вони зробили це з разючим спокоєм і незворушністю, попри те, що їхній ворог чинить жахливі злочини й відкрито закликає до знищення українців як нації.

Проте саме зараз є певна складність щодо розуміння, як Україна здобуде перемогу – навіть якщо українці наразі наступають. Причина в тому, що наша уява перебуває в пастці єдиного й радше малоймовірного варіанту – що війна закінчиться ядерним вибухом. Я вважаю, що ми так сильно зафіксовані на цьому сценарії, бо нам бракує інших варіантів. І цей єдиний має вигляд завершення війни.

Образ ядерного гриба як фіналу історії створює тривогу та утруднює чітке мислення. Зосередження на цьому сценарії, а не на ймовірніших, заважає нам помічати, що відбувається насправді, й готуватися до ймовірніших сценаріїв майбутнього. Без сумнівів, нам ніколи не слід втрачати бачення того, як українська перемога покращить світ, у якому ми живемо.

Але як нам до неї дійти? Є декілька можливих шляхів закінчення війни. Я запропоную лише один можливий сценарій, який може постати в наступні кілька тижнів чи місяців. Авжеж, є й інші. Втім, важливо скерувати наші думки до ймовірніших варіантів. Сценарій, який я тут пропоную, полягає в тому, що поразка Росії в конвенційній війні проти України поступово переходитиме в боротьбу за владу в самій Росії, що водночас потребуватиме вивести російські війська з України. Це, говорячи з історичних позицій, дуже відома послідовність подій.

Але перш ніж я її опишу, необхідно спочатку прибрати ядерний "білий шум". Коли ми говоримо про ядерну війну в широкому, узагальненому контексті, то уявляємо, що російсько-українська війна – це і про нас. Ми почуваємося жертвами. Говоримо про наші страхи та тривоги. Пишемо хайпові заголовки про кінець світу. Але ця війна майже напевно не завершиться обміном ядерними ударами. Держави, які мають ядерну зброю, від 1954 року воювали та програвали в цих війнах, не застосовуючи атомну бомбу. Ядерні держави з ганьбою пішли з країн на кшталт В’єтнаму та Афганістану, але не використали свого ядерного потенціалу.

Щиро кажучи, є певна спокуса ментально піддатися на ядерний шантаж. Як тільки виникає тема ядерної війни, вона здається надзвичайно важливою, і нас це пригнічує та переслідує. Саме до цього стану хоче довести нас Путін із його розпливчатими алюзіями щодо ядерної зброї. Як тільки ми на це піддаємося, то самі починаємо уявляти погрози, яких Росія насправді не робить. І беремося говорити про капітуляцію України лише щоб зняти з себе психологічний тиск, який ми відчуваємо.

Але це означає, що ми замість Путіна робимо його роботу, допомагаємо йому уникнути катастрофи, яку він сам і створив. Він програє неядерну війну, яку розпочав. Він сподівається, що згадки про ядерну зброю втримають демократичні країни від постачання зброї до України та забезпечать йому достатньо часу, щоб підготувати російські резерви, поява яких на полі бою може стримати український наступ. Він, імовірно, помиляється, що це може спрацювати, але риторична ескалація – один з небагатьох трюків, які в нього ще залишилися.

І як я невдовзі поясню, піддатися ядерному шантажу аж ніяк не означає, що неядерна війна в Україні закінчиться. Натомість це зробить імовірнішими ядерні війни в майбутньому. Поступки перед ядерним шантажистом вчать його, що така загроза дає йому те, чого він хоче, і це гарантує появу подальших ядерних сценаріїв. Це вчить інших диктаторів, майбутніх потенційних шантажистів, що все, що їм потрібне, – це ядерна зброя й агресивна поведінка. І тоді вони отримають усе, що хочуть. Це означає зростання ядерних конфронтацій. І це схилятиме всіх до переконання, що єдиний спосіб захиститися – це мати ядерну зброю, що означатиме її глобальне поширення.

Ми починаємо говорити про капітуляцію України лише щоб зняти з себе психологічний тиск, який відчуваємо

Наразі наявна ядерна загроза спрямована не на нас – вона спрямована проти українців. Вони впродовж семи місяців чинять спротив ядерному шантажу. І якщо вони на це здатні, то ми здатні й поготів. Коли потужні російські політичні постаті, такі як лідер Чечні Рамзан Кадиров, говорять про ядерне застосування, вони мають на увазі Україну. Але це аж ніяк не означає, що так закінчиться війна. Кадиров також заявляє, що відправляє синів-підлітків на війну в Україну. Це ж як, щоб вони могли отримати опромінення від російської ядерної зброї?

Росія заявляє, що мобілізує сотні тисяч нових військовослужбовців. Справи йдуть не дуже, але навіть у такому разі невже Путін наважився б на політичний ризик повномасштабної мобілізації й відправив би російських хлопців в Україну, а потім підірвав би десь поруч з ними ядерну бомбу? Мораль росіян уже становить серйозну проблему. Схоже на те, що понад пів мільйона російських чоловіків уже втекли з країни, щоб їх не відправили в Україну. І ситуації не допоможе, коли росіяни відчуватимуть, що їх мобілізували, щоб послати в зону майбутнього підриву ядерних боєприпасів. І належного захисного спорядження в них немає. Багато з мобілізованих не мають спорядження і для звичайної війни.

Росія щойно оголосила частину східної та південної України своїми. Це, звісно, сміхотворно. Але чи справді Москва застосує ядерну зброю на територіях, які вона вважає російськими, вб’є та опромінить людей, яких вона оголосила громадянами Росії, – й цивільних, і військових? Це можливо. Але дуже малоймовірно.

І навіть якщо так станеться, це не завершить війни. Принаймні не завершить російською перемогою. Поки що у своїх міркуваннях я не згадував чинник стримування: очікування, що використання ядерної зброї запустить потужну відповідь інших країн. Американці мали кілька місяців на обдумування і, думаю, вони свою реакцію на ядерну атаку вже прорахували. Певен, що вона знищить російські збройні сили і зганьбить Путіна особисто. Інша, більш непряма форма стримування – це чітке усвідомлення, що застосування ядерної зброї призведе до повної втрати Путіним і Росією підтримки, яка в них ще є у світі.

Цікаво, чи наважиться Росія на ризик транспортувати ядерну зброю до або навіть поблизу України, зважаючи на влучність української далекобійної артилерії, російську діряву логістику та здібність українців захоплювати зброю, яку Росія ввезла на їхню територію. Важко перебільшити нездатність Росії контролювати власні військові ресурси. Так, росіяни можуть натомість застосувати ракету, але деякі з їхніх ракет падають, а ще більше ракет збивають. Російські літаки розбиваються, їх знищують у повітрі – дійшло до того, що їхні авіанальоти стали рідкістю та привертають негативну увагу.

Припущення, що Росія справді хоче підірвати тактичний ядерний заряд в Україні і справді зможе це зробити, аж ніяк не означає, що це створить рішучу військову зміну. Немає великих кластерів з українськими військами чи технікою, які можуть стати мішенню, бо Україна провадить децентралізовану війну. Якщо буде вибух, вона й далі чинитиме опір. Українці заявляли про це місяцями, і немає підстав їм не вірити.

Є також проблема мотиву. Путін хоче, щоб ми відчували своєрідне співчуття до його ситуації, а це сам по собі вкрай підозрілий крок. Але що з його заяв варте довіри? Ми кажемо: "Путіна притисли до стіни. Що він тепер робитиме?". І ось так ми доходимо до розмови про ядерну зброю: Путін змушує нас вірити в те, що нібито відбувається в його власному психологічному просторі. Проте це лише відчуття, а не реальний мотив.

Якщо тільки емоції, що походять від відчуття поразки, мотивували б застосувати ядерну зброю, це вже сталося б. А цього не сталося. Мало що може бути ганебнішим за поразку Росії під Києвом у перший місяць війни. Розгром у Харківській області також був шоком. У час, коли я пишу цю статтю, українці досягають воєнних успіхів у регіонах, які Путін оголосив навіки російськими під час гігантської телевізійної церемонії; офіційна російська відповідь на ці успіхи полягала в заявах, що її кордони не визначені. Реакція Росії на потужнішу силу – це відступ.

Виживання режиму залежало від двох передумов: те, що відбувається в телевізорі, важливіше за те, що відбувається в реальності. А також те, що відбувається за кордоном, важливіше за те, що відбувається вдома

Тож гляньмо прискіпливіше на позицію Путіна. Російські війська не "притиснуті до стіни" в Україні: вони можуть безпечно відступити до Росії. Метафора "стіна" також не дуже допомагає уявити, де він перебуває. Більш схоже, що навколо нього "пересунули меблі" – і тепер йому треба заново серед них зорієнтуватися.

У Путіна нестійкий грунт

Те, що Путін скоїв в Україні, змінило його позицію в Москві – і змінило на гірше. Втім, із цього не випливає, що він "мусить" виграти війну в Україні, хоч би що це означало ("може", за логікою, йде попереду "мусить"). Утримати владу в Москві – ось що для нього важить, і це не обов’язково означає піддати себе новим ризикам в Україні. Як тільки (і якщо) Путін зрозуміє, що війну програно, він почне змінювати свої думки щодо своєї позиції вдома.

Упродовж літа ця позиція була простішою. Донещодавна, можливо, до вересневої промови з оголошенням мобілізації, він міг просто оголосити через ЗМІ про перемогу, й більшість росіян була б цим задоволена. Утім, зараз він привів свою безглузду війну до точки, де навіть російський інформаційний простір починає тріскатися. Росіяни стали перейматися війною, бо переймаються мобілізацією (як свідчать соціологічні опитування). І зараз їхні телевізійні пропагандисти визнають, що російські війська відступають. Тож на відміну від перших шести місяців війни Путін не може просто проголосити, що все добре, і закрити питання. Він має зробити щось інше.

Під ногами Путіна нестійкий грунт. Його політична кар’єра базувалася на використанні контрольованих медіа, які перетворювали закордонну політику в заспокійливий спектакль. Інакше кажучи, виживання режиму залежало від двох передумов: те, що відбувається в телевізорі, важливіше за те, що відбувається в реальності. А також те, що відбувається за кордоном, важливіше за те, що відбувається вдома. Мені здається, що ці принципи вже не діють. Після мобілізації відмінність між станом справ удома й за кордоном було зруйновано. Після програних битв відмінність між телевізором і реальністю стала слабшою. Реальність починає важити більше, ніж телевізор, і Росія починає мати більше значення, ніж Україна.

Виник розкол і поміж російських еліт, і поміж громадської думки в Росії – і зараз він стає помітним на телебаченні. Дехто вважає, що війна – це свята справа, і її можна виграти, якщо покотяться голови винних, бо тоді вожді почнуть поводитися гідно і ще більше людей і бойової техніки вирушать на фронт. Серед цих людей є військові блогери, які справді перебувають на фронті, і їхні голоси починають переважати. Це пастка для Путіна, бо він і так спрямовує на війну все, що має. А такі висловлювання виставляють його слабким. Інші люди вважають, що війна була помилкою. Такі заяви виставляють Путіна дурнем. І це лише найосновніші з низки суперечливих поглядів, перед якими постав Путін, і його позиція вразлива та ослаблена.

Якщо війна в іншій країні ослаблює твою позицію, і якщо цю війну неможливо виграти, то краще припинити її сьогодні, а не завтра. Я підозрюю, що Путін ще не усвідомив цього. Втім, він зайшов занадто далеко, щоб усвідомити, що йому доводиться діяти в реальному світі. Хоч поки що він не робив правильного вибору.

Мобілізація була найгіршим вибором в обох сенсах: надто масштабна, щоб відчужити власне населення, й надто мала та, що найголовніше, надто пізно проведена, щоб це на щось вплинуло перед початком зими. Це, можливо, результат компромісу, який показує, що Путін не править одноосібно. Путін намагається командувати військами в Україні. Його невдачі роблять його вразливим до критики (поки що непрямої). Але Путін, схоже, перебуває в глухому куті: якщо зараз закінчити війну без зміни контексту, це посилить декого з його критиків. А оскільки чинник мобілізації вже застосовано, у нього залишилося мало способів задучити більшу силу. Тож як змінюватиметься контекст?

Політика повертається в Росію

Він змінюється сам по собі. Путіна загнала в пастку подія, яка мала розгортатися в телевізорі та в віддалених місцях, а натомість набула негайної політичної форми всередині самої Росії. Дві потужні політичні постаті, Рамзан Кадиров і Євгеній Пригожин, брутально розкритикували російське вище військове командування. Виходячи з того, що всім відомо, що насправді командиром є Путін, це спричинило чвари. Кремль прямо відреагував на закиди Кадирова, а армійська пропаганда показала командира, якого той розкритикував, із військами на полі бою.

І я не вважаю випадковим збігом, що і Кадиров, і Пригожин мають щось на кшталт приватних армій. Кадиров, де факто диктатор Чечні, має власне військо. Його було направлено до України, де кадирівці, як ми бачили, спеціалізувалися на тероризуванні цивільних та зніманні роликів для тіктока. Після оголошення примусової мобілізації в Росії у вересні Кадиров оголосив, що нікого з Чечні не буде мобілізовано. Можна дійти висновку, що він береже своїх бійців для чогось іншого.

Пригожин є лідером темної структури найманців під назвою Вагнер, і у цій ролі він став помітнішим (також він відповідальний за Агентство з дослідження інтернету, яке було одним із учасників гібридної війни проти України в 2014-му та кібервійни проти Британії та США в 2016-му). Вагнер залучали до низки спроб змінити режими, включаючи криваві чистки російських маріонеткових урядів у Луганській та Донецькій областях та спроби вбити Володимира Зеленського на початку війни. Без сумніву, це робили з наказу Путіна. Але це нездорові навики.

Саме зараз Вагнер очолює щоденні спроби Росії наступати в районі Бахмута Донецької області, які насправді нічого не дають. Вагнер, схоже, не дуже активний у зонах українського наступу – а це важливіше. Учора сайт Gulagu.net повідомив, що вагнерівець підстрелив російського офіцера, що має вказувати на те, що справи там кепські. Чи буде надмірним припущенням вважати, що Пригожин береже своїх цінних бійців і спорядження, яке ще лишилося? Він відкрито рекрутував російських ув’язнених на війну в Україні в складі Вагнера. Я ризикую припустити, що він посилає їх на смерть і зберігає цінніших людей та спорядження, які можуть стати в пригоді в одній з його інших оборудок.

Плакат про вербування до групи Вагнер. Пригожина зображено в ролі великого російського лідера. Гасло на нарукавному патчі: "Смерть – це наш бізнес, і бізнес іде добре". Один з підрозділів у складі Вагнера є відверто фашистським

Пригожин і Кадиров закликають до інтенсифікації війни та висміюють вище російське військове командування в найагресивніших інтонаціях, які тільки можливі. Але водночас вони бережуть своїх бійців. Це теж схоже на пастка. Коли вони критикують спосіб ведення війни, то послаблюють інформаційний контроль Путіна: змушують його взяти на себе відповідальність і відсторонюються самі й так роблять його позицію ще вразливішою. Вони пропонують йому перемогти у війні, у якій самі вже не намагаються здобути перемогу.

Відповідно до загальної логіки, яку я описую, ці конкуренти намагатимуться зберегти свої бойові підрозділи – або задля захисту особистих інтересів під час непередбачуваних часів, або для участі в грі в Москві. Якщо це справді чинна ситуація, невдовзі всі залучені сторони відчують, що нерозумно тримати свої війська в далекій Україні, або, в цьому випадку, щодня посилати їх на смерть. Як тільки хтось зрозуміє, що інший береже бійців, то витрачати власних стане безглуздо.

У певний момент ця логіка пошириться й на власне російську армію. Як зазначив Лоуренс Фрідман, якщо армія хоче мати роль у російській політиці або престиж у російському суспільстві, її командири мають стимул відступити, поки в них ще є підрозділи для командування. А якщо Путін хоче залишатися при владі, то дискредитована чи деморалізована армія аж ніяк не в його інтересах.

Путіну не потрібні будуть причини, щоб вийти з України, бо він це робитиме задля власного політичного виживання

Мобілізація починає виглядати так, наче її вістря спрямоване не туди: чи справді є сенс посилати тисячі непідготовлених і неоснащених бійців туди, де, як їм відомо, вони приречені? Звісно, Путін виходить із того, що мобілізовані солдати або загинуть, або переможуть. Але якщо замість цього вони втечуть з поля бою, то перетворяться на небезпечну групу. І можливо, вона буде готовою до нового лідера.

І ось так ми бачимо імовірний сценарій закінчення війни. Війна – це форма політики, і російський режим змінюється внаслідок поразок. Україна здобуває перемоги, і відповідно до цього відбуваються все нові рухи в зворотному напрямку: російське телебачення стало визнавати реальність, а війна в Україні перетворюється на боротьбу за владу в Росії. У такій боротьбі нема сенсу тримати озброєних поплічників далеко в Україні, якщо їх корисніше мати в Росії: не обов’язково у збройному конфлікті, хоча цього не можна повністю виключити, але для стримування інших і захисту себе. Для всіх залучених сторін поразка в Україні може бути поганою, але поразка в Росії здатна стати ще гіршою.

Логіка ситуації сприятиме тим, хто усвідомить все це найшвидше і зможе зберегти управління і здійснити передислокацію. Як тільки почнуться каскадні процеси, не буде жодного сенсу для будь-кого з російських дійових осіб тримати війська в Україні. Знову ж таки, це не означає, що в самій Росії почнуться збройні зіткнення. Ідеться про те, що нестабільність, створена війною в Україні, прийде до Росії

. І російські лідери, які захочуть скористатися цією нестабільністю або захиститися від неї, бажатимуть, щоб їхні силові центри були близько від Москви. Що, звісно, буде дуже добре для України та для світу.

Якщо саме це відбудеться, Путіну не потрібні будуть причини, щоб вийти з України, бо він робитиме це задля власного політичного виживання. Попри всі його особисті схильності до дивних уявлень про Україну, я вважаю, що його схильність до влади сильніша. Якщо описаний мною сценарій почне розгортатися, нам не треба буде хвилюватися за речі, за які ми схильні хвилюватися зараз: що думає Путін про війну і чи будуть росіяни розчаровані програшем. Під час внутрішньої боротьби за владу в Росії і Путін, і росіяни перейматимуться зовсім іншим. Замість війни в них почнуться нагальніші проблеми. Іноді ти змінюєш тему, а іноді тема змінює тебе.

Звісно, все це дуже складно передбачити, особливо в деталях. Можливі й інші варіанти. Але лінія розвитку, яку я тут обговорюю, не просто краща, а імовірніша за сценарії ядерного апокаліпсису, якими нас лякають. Про це варто поміркувати й до цього також доцільно готуватися.

росія україна війна ядерний шантаж рф