"Я ще жива. Добивайте". Драматична історія жінки, яка вижила після обстрілу авто росіянами

Російські танки з’явилися на вулицях Кувечичів, Льгова та інших сіл, розташованих за 20–30 км від Чернігова, у перші дні війни. До 27 лютого було окуповано також Довжик, Мохнатин, Рудку. З іншого напрямку – Михайло-Коцюбинське, Левковичі, Зайці.

Історія Антоніни Григорівни – одна з тих, що трапилися в окупованих селах на Чернігівщині. Російські танкісти розстрілювали цивільні авто й людей на скутерах, які їхали назустріч ворожим колонам. Коли росіяни зайшли в села, вони грабували будинки, збивали замки на гаражах і коморах, трощили криниці, обшукували хати. Допитували господарів, якщо знаходили військові строї. Окупація тривала трохи більш ніж місяць. 30 березня вони залишили окуповані села. За собою підривали вцілілі мости.

Їхали на гемодіаліз, чекати більше не могли

У кімнаті Антоніни Григорівни в кутку на тумбочці — фотографія покійного чоловіка.

— Микола Іванович був на 20 років старшим, — простежила вона за моїм поглядом і почала розповідати свою історію. — Почалися проблеми з серцем, у 2006 році в клініці Амосова робили коронарне шунтування. За півтора року до цього всього — стентування в чернігівському кардіодиспансері. Після чого захворів на ковід. І все це разом дало ускладнення на нирки. Робити гемодіаліз Колі треба було тричі на тиждень. 26 лютого його звозив у Чернігів чоловік з села, а більше виїхати ми не змогли.

Якщо токсини не виводяться, людина помирає від отруєння організму. Інтоксикація зростала, йому ставало гірше. Ще трохи, й він не зміг би сісти за кермо, а я машиною керувати не вмію. Але як наважитися поїхати в Чернігів? Уже Кувечичами йшли російські танки, Юру Котова переїхав БТР – він вийшов перед колоною, хотів голіруч зупинити. Не зупинилися. Четверо діток залишилися сиротами.

Коля зателефонував лікарю, запитав, скільки людина може прожити без гемодіалізу? Відповіли: якщо нирки не працюють зовсім — тиждень. Якщо трішки функціонують — два. Якщо відсотків 50 — місяць. А в нього працювали зовсім погано. Для нас термін уже закінчувався, з останнього гемодіалізу минуло 11 днів. Ми розуміли, що їдемо під обстріл і ймовірність, що доїдемо, — відсотків десять.

У нас якраз моя дочка Іра з зятем Віліусом, литовцем, і 11-річною Ритою були. Зять (він ганяє євробляхи) перед самою війною хотів забрати сім’ю в Литву, але не встиг вивезти з Чернігова. Приїхали в Кувечичі.

Думаю, якщо відправлю Віліуса, вдовою залишиться дочка. Краще вже я... А раптом проїдемо? З Любеча люди прорвалися. Машину обстріляли, але вони живі. А хто доїхав, уже в лікарні лишалися. У відділенні нефрології та діалізу обласної лікарні жили 11 хворих, які змогли туди дістатися. Я домовилася з лікарем Лесею Миколаївною, що Колю залишу у відділенні, а сама піду санітаркою до поранених. Бо з Шерстянки, де в нас квартира, не наїздишся.

Узяли з дому картоплі й консервів. Там проблема була і з харчуванням, і з опаленням. Максимально вдяглися, бо Коля сильно мерзнув, — схлипує. — У колгоспі молоко роздавали, то ми набрали в п’ятилітрові бутлі. Усього набрали, бо я до війни готувалася. Люди казали, що не буде, а як же не буде, як стільки війська на кордоні?

"Я ще жива. Добивайте"

І ось 7 березня все склалося: і Коля рано прокинувся, і я наважилася. Може, заспокійливі врешті подіяли. Онучка напередодні так просила: "Бабушка, ти ж мене розбуди, попрощайся!" А я знала, що тоді сісти в машину вже не зможу.

"Ланос" не заводився. Сусід приніс акумулятор, завели. Виїхали о сьомій. Між Мохнатином і Рудкою пробили на протитанкових їжаках два колеса. Люди допомогли поміняти. Ну, наче все добре – до Рудки ворожої колони не зустріли. Машина наша обвішана білими ганчірками. Ще й я у висунутій з вікна руці тримала велике біле полотнище: снуд, що майорів на вітрі. Ми сподівалися, що це дорога до життя, а вона стала дорогою смерті, — не стримується Антоніна, плаче. — Виїхали на об’їзну. Було тихо, машин жодних, крім нашої. На шляхопроводі на Новий Білоус накидані гілки перекривали дорогу. Я тільки вийшла з машини, щоб прибрати, як нас почали обстрілювати з "Ураганів". Заскочила назад в авто, кричу: "Коля, вивалюйся!" А він сидить до мене обличчям і зовсім ніяк не реагує, не говорить. Мабуть, уже був неживим. А від машини відлітають шматки. Я випала з салону. Лежу на асфальті, машина загоряється, й у вікні вже мого чоловіка не видно. Якби живий, мав би кричати, що йому боляче, руками махати… — мучиться догадками жінка. — Я не бачила тіла потім, а Наташа (його дочка зі Славутича) казала: "Рознесли, як могли".

Устати не можу, повзу до узбіччя. Тряпка біла досі в мене в руках, але вже вся в крові. Лежу, чекаю на смерть. У груди ввійшла куля, я її відчула. Ще подумала: ось він, кінець. Зараз якось маю відчути, що вмираю. Чекаю. А тоді: стій! Куля ж зайшла справа, а серце зліва. Ні, це ще не смерть. Обстріл припинився. Краєм ока бачу: стоїть бурят. Кричить комусь: "Она живая?!" – "Не знаю!" – відповідає той. Думаю, якщо мовчатиму, то підуть і я тут помиратиму від холоду ще невідомо скільки. Бо раптом дуже змерзла, хоча на нас багато одягу було. Я піднялася, наскільки змогла, й кажу: "Я ще жива, добивайте!" Страху не було зовсім.

Стій! Куля ж зайшла справа, а серце зліва. Ні, це ще не смерть.

"Мы мирных жителей не убиваем. Это нечаянно", — кажуть. Поклали мене на попону з бронетранспортера. І давай возити з собою. Може, в яку медчастину намагалися пристроїти, не знаю. То занесли в якийсь холодний ангар, я там довго лежала. Нарешті підійшла жінка-лікар, як зі шкільної гри "Зарніца": у шапочці з червоним хрестом. Глянула й сказала: "Поврежден кишечник. Я ей ничем не помогу, нужен хирург".

"Не переживайте, до ранку помру"

І вони знову стали шукати, куди мене збагрити. Кудись понесли. Чую: "Возьмете раненую женщину?" – "Візьмемо".

Поранену Антоніну забрали до себе пенсіонери Василь і Ганна Пінчук з села Льгів.

— Вони бігом за ряднину, занесли мене в хату, поклали на дивані. Дали якусь ганчірку, сказали, що ще приїдуть. Здихалися.

Жінка плаче: "Що ж нам робити, як бути?" В одного інсульт, у другого цукровий діабет. Ліків немає, з мене кров тече.

А я ж чула, як казали, що кишківник зачепило. Заспокоюю: "Людоньки, не плачте. Сьогодні чи вночі я помру". Одне тільки бентежило: як вони мене винесуть з хати? Я ж не маленька, а вони пенсіонери. Добре, як хто з людей не побоїться і прийде. Ранок настав, я жива…

Але родина, що прийняла її, не розгубилася.

— Дід затопив грубу, поставили води. Ні газу, ні світла не було. А вона лежить, як у панцирі — одяг просяк кров’ю й засох, — зітхає Ганна Дмитрівна Пінчук. — Я ножицями все це розрізала, а воно дибом стоїть. Витягли її з того панцира, рукави відрізали. Обмиваю її, руки трусяться. Дійшла до живота і трохи заспокоїлася — до кишківника наче не дійшло. На плечі теж розвернуте було. Дірка в спині, і бинт скручений туди запханий. П’ять поранень виявили.

"Жінки боялися вийти на вулицю, одягалися, як чорти"

Пораненій потрібна була допомога лікаря, а де його взяти? Про Антоніну Григорівну дізнався сусід Пінчуків, Володимир Куц. Прийшов додому, розповів дружині, якій вдалося щойно повернутися автобусом з Чернігова, що там вмирає поранена.

— Чоловік плакав від побаченого, — згадує Інна Бойко. Вона працює перукарем у Чернігові. Тим самим автобусом з нею приїхала додому ще одна сусідка, Антоніна Клевець – фельдшерка чернігівської амбулаторії "Ветеринарна допомога". Під час окупації вони з Інною ходили одна до одної через дірку в паркані, щоб не вулицею, де постійно снували російські солдати.

— Покликала Тоню: "Треба йти", – пригадує Інна. Чоловік попередив: "Якщо людина помре, то на вас буде кримінальна відповідальність". Але я була впевнена: "Не помре! Ще й у газетах напишуть". У нас було трохи ліків: анальгін з димедролом, антибіотики. Пішли з самого ранку, зразу як дізналися. А там поряд хата, де росіяни заселилися. Ми їх німцями називали. Блокпост їх там само. То ми городами ходили, бо на вулиці там усякі: буряти, чеченці. Стріляли і просто так, і прицільно. Один кацап нажерся, поїхав отуди в ліс, крутивсь-крутивсь танком і шість разів у село жахнув. У жилу хату снарядом попав. Ці, що в нас стояли, з кацапами з Михайло-Коцюбинського побилися: переплутали й стріляли одне в одного. Ми, жінки, як ішли надвір, то вдягалися, як чорти, ви б нас бачили. Валянки, бурки подіставали, хустками обмотувалися. Вони все тут поперевертали вверх ногами: і в погребах, і в холодильниках. Якщо форму ЗСУ знайдуть — розстріл. Малий мій не військовий, але в армії служив. Форму я запхала на горищі поміж мотлоху, а грамоти не додумалася сховати. Загнали його в сарай, допитували. У них навіть книжка була "Воины АТО Черниговского района". З адресами батьків. Але врешті вони ту книжку загубили.

– Особисто я ні секунди не сумнівалася, чи йти до пораненої, — продовжує Інна. — Мої батьки померли від раку, за 10 місяців обоє. Я боролася за кожен день їхнього життя. Тому ні уколи, ні рани, ні смерть не лякають.

Кулю діставала Тоня.

— Обдивилися й обробили всі рани, — веде далі Антоніна. — Я все чисто прощупала. Зашила. Був набір стерильних ниток. А під груддю намацала в рані кулю. Спробувала спершу пінцетом, не бере. Рана під груддю вже почала гнити, звідти текло. У зуби пораненій дали скручений рушник. Жінка кричала, особливо, коли обрізали обгоріле м’ясо на спині. Але знеболити не було чим, крім диклофенаку.

— Склянку горілки не можна було дати?

— Такий варіант не розглядали, вона втратила багато крові. Там і так тиску майже не було, вона піднятися не могла, падала.

Ходили, робили уколи й перев’язки. Поранена не хотіла вставати. Ми налякали, що не будемо приходити, якщо вона сама не хоче встати на ноги. Піднімали, тягали. І чоловік мій приходив допомагати, — розказує Інна.

“Постійно думала, як перебратися додому”

— У Пінчуків я пробула 21 день, — пригадує Антоніна Скрека. — Дмитрівна мене перші дні з ложки годувала. Біль був сильним, антибіотики закінчилися. Зібралися чоловіки й пішли до російських лікарів та й сказали: "Ваші солдати зробили таку біду. Пораненій потрібна допомога". Прийшли двоє у військовій формі. Акуратні, не як ті буряти, що мене тягли. Принесли антибіотик у таблетках, обробили рани. Вкололи анальгін. Сказали, що рани заживатимуть довго. Але наклали пов’язку на ребра й після цього мені стало легше. Стала працювати рука, я могла сама взяти ложку. Не треба було мене цим бідним людям підіймати й тягати на відро. Перебинтували ногу, бо сильно боліла й рана сочилась. І запропонували відвезти до шпиталю, на територію Росії чи Білорусі. Я так перелякалась... Якби в себе вдома, то зразу б заявила, що краще помру, ніж поїду. А я в чужій хаті... Кажу: "Як же я поїду, нема ж ні паспорта, ніяких документів. Що мені потім робити?" Вони щось між собою поговорили, погодились: "Ну да. Назад потом никак".

Я постійно думала, як перебратися додому. Питала в лікарів. Пішки б не дійшла – Від Кувечів до Льгова 30 км. Одного разу лікар сказав: "Подождите, обстановка скоро изменится". Питаю, як. Кажуть: "В лучшую сторону".

Люди ходили до російських військових просити, щоб машини випустили й не обстрілювали. Була хвора дитинка, якій треба були ліки, особлива дієта. Нарешті погодили. Їхало чотири машини. І в одну мене люди взяли. Вони їхали в бік Білорусі через Довжик. Авто старезне, люди одне в одного на руках, але мені виділили коронне місце на передньому сидінні. У Довжику висадили, і я пішла на Кувечичі пішки – 4 км. У Льгові місцевий художник Микола Мельник подарував мені дерев’яний декоративний ціпок і картину. І так з тим ціпком і картиною дійшла додому. Дорогою нікого не зустріла. Боялася, що через блокпост не пустять без документа, а там блокпосту вже й не було. І росіян у селі теж. Мої не знали, що я прийду. Зайшла в село — дітки бігають, м’яча ганяють. Я в плач. Прийшла до двору, хвіртка зачинена. Онучка побачила у вікно, як я стукаю. "Бабушка!!!" Усі повибігали, сусіди обступили, питають, як я.

У лікарню довго не могла добратися: і транспорту не було, і страшно. Ще раз на тому місці опинитися не могла. Місяць після того, як повернулася, боялася вийти зі свого двору.

— Уже ребра не болять?

— Та все ще болить. Ниє під ребрами, болить живіт. Уламок один вийшов сам. 4 травня полізла на горище, і щось по боку потекло. Покликала фельдшера, вона дістала той осколок. Другий, у грудині, сказали поки що не чіпати. А ще в ногах залишилися, по уламку в кожній.

Колю розпізнали по срібному ланцюжку, зубах і шунтах. Згодом я дозахоронила кісточки, які вибрали з машини. Ми туди їздили потім, місяця через півтора.

Хто й куди вивіз залишки машини, не знаю. Поховала його 15 квітня в Кувечичах. Тепер думаю: якби ми трохи почекали... Але чи був у нас той час?

злочини РФ окупація російсько-українська війна чернігівщина