Людина проти танків. Як загинув Юрій Котов, який хотів зупинити російську колону на Чернігівщині
В останній день лютого в Кувечичах під Черніговом у закритій труні поховали місцевого жителя Юрія Котова. Він вірив, що російські солдати не зможуть задавити людину, яка стоятиме на шляху перед танком, тому спробував голіруч їх зупинити.
В останню путь його проводжали тільки дружина й куми. Односельці боялися виходити з дворів. Виставили вартового на перехресті, який мав попередити, коли йтиме російська колона, — щоб люди швидко заскочили в машину, і катафалк рвонув з дороги.
Не дожив до 40-річчя
— Три тижні чоловік не дожив до 40-річчя, — сідає на ганок 37-річна Ірина Котова, вдова. Поряд на веранді — 15-річний Денис, старший з їхніх чотирьох дітей. Хлопець цього року вступив до Чернігівського коледжу транспорту й комп’ютерних технологій. Зараз на онлайн-навчанні.
12-річна Ніка понесла в школу на перевірку зошити, 10-річний Данилко засів у хаті з телефоном. Дворічна Віка вискочила з сіней і дременула боса, у колготах, до собачої будки.
— Юра передбачав, що буде війна. Відстежував новини, слухав експертів, — розповідає Ірина, поки несе малу бешкетницю назад. — Я йому: "Ну що ти мене лякаєш!" На роботі сказала, що треба збирати тривожні валізки, а мені: "Що за паніка!" — вона посміхається. — А війна почалася.
— Годині о четвертій чи пятій ранку чую крізь сон: грім гримить, — пригадує Денис. — Потім знову. А ще ж лютий місяць. У вайбері вчитель пише: "У зв’язку з надзвичайною ситуацією навчаємося дистанційно". Включив новини, і там уже дізнався, що то росіяни по нас гатять…
— Думали: погримить десь і перестане, — киває Ірина. — Подзвонила на роботу, чи можу сьогодні не їхати, бо там трасу перетинати. (Ірина їздить за кермом своїх Жигулів, "сімки" — авт.). — Усім, хто з сіл, дозволили працювати з дому.
А 27-го селом пішли колони техніки. Перша пересувалася полем з боку села Трудове, — махнула рукою за хату. — Здалеку було чутно, як гуде. Пробивалися на Довжик.
Ми почали рахувати, я зателефонувала подрузі в Гончарівське, щоб вона передавала ці дані своїм. Перша колона — машин 30. Друга така сама. Ми не розбираємося, що за техніка, а Юра пояснив, що у танків дула більші, ніж в інших бронемашин. А потім каже: "Піду ближче".
— Щоб роздивитися?
— Батько йшов туди зупинити техніку, — блиснули очі в сина.
— Від нас до центральної вулиці далекувато, поки він добігав до мосту, уже тільки хвіст їхній мелькав, — продовжує Ірина. — Третя колона була довга. Як почув, що йдуть, уже не роздивлявся на полі, а зразу до центру побіг. Дуже переживав, що не встигне. Я пішла слідом, діти сиділи в погребі.
"Якщо їх зупиняти, ті сцикуни стануть"
— Чоловік був запальний?
— Спокійний. Та 25 лютого склав сумку й зібрався в тероборону в Чернігів. "Ну як ти доберешся? — питаю. — Кругом бахкає, літає". А 26-го старостат почав збирати свою тероборону, щоб патрулювати село. Юра погодився бути тут. Ці дні сидів, дивився в інтернеті все про події війни. Побачив, як люди колони зупиняли: у Корюківці, у Бахмачі. Казав мені: "Якщо їх зупиняти, ті сцикуни стануть".
Потім побіг напереріз третій колоні. Я відстала, говорила по телефону. Коли проходила міст через Свишень, то бачила, як Юра вискочив на трасу й почав перед танком руками махати. Там були й на колесах бронемашини, і гусеничні. Так, розмахуючи руками, перебіг дорогу, тоді назад. Потім якось уперед подався – і я його вже не бачила. Уже й колона проїхала, а його немає й немає.
Дійшла помаленьку до траси, дивлюся — лежить мій чоловік на узбіччі. Так, як його збили. Крові немає, а голова роздавлена й мозок повністю весь розчвирканий. Не знаю, як так вийшло, тіло ціле… може, між колесами опинилося, а гусениця по голові проїхала, — Іра говорить поспіхом, наче хоче швидше закінчити. А сльози самі навертаються. — Не знаю, спеціально танк на узбіччя заїхав, щоб чоловіка задавити, чи, може, маневрував, об’їхати хотів. А другий за ним ішов і Юру задавив.
Голова сплюснута, череп тріснув, усе розбризкане кругом по траві на метр. Люди вже посходилися. Коля Дмитренко, кум, теж там був. Мені в голові запаморочилося, напхали люди таблеток у рот. Сусіди шукали щось, щоб перенести Юру. Тут пізніше все зібрали, я не могла цього зробити. Мені як у тумані все було.
Він думав, що в танку сопляки сидять, злякаються. Якщо й так… Якби вони його здалеку побачили, то, може, й зупинилися б. Але він перед колоною не встиг, на середині колони вискочив… І вони швидко йшли.
Донесли його до розвилки, а тоді хтось спохопився: що ж ми робимо, удома діти. Лєна Шуляк, кума, забрала їх до себе.
“Юра щоночі снився й казав, що все буде добре”
Юру принесли у двір і поклали під навісиком. Уже почала сукровиця стікати, і я не придумаю, куди його подіти. Чи всю ніч стерегти, щоб коти чи собаки не порозтягували? Попросила хлопців, щоб допомогли в хату занести. Хтось із односельців, я не пам’ятаю, приніс пакет з мізками, із землею. Щоб у труну покласти.
Дітей на ніч до хресної баби відвели, Катерини Касьян. У неї трохи більше місця. Як темніти почало, я теж до Катерини Петрівни пішла, боялась у своїй хаті залишатися.
— Що далі? Треба везти в морг, а всюди окупанти…
— Росіяни в селі не стояли, вони тільки їхали через Кувечичі й уже десь там стріляли, — уточнює Денис.
— Нікуди не возили, експертизу не робили, — зітхає Ірина. — Поховали наступного дня. На сільськогосподарському підприємстві "Полісся" труну збили. Машину дали. Ховали в закритій труні, заколотили ще вдома. Були тільки куми й копачі.
Поминки не відбувала. У хаті, де він лежав, лишилася пляма крові. Після кладовища кажу: "Піду малих заберу додому", а кума Лєна: "Не спіши, помаленьку йди". Поки ходила, вона прибрала в хаті, підлогу помила, у дворі землею трохи позасипала, на порозі краплі затерла.
На 40 днів тільки в церкву сходила. Саме росіяни свої трупи вивозили. Машини такі, з фургончиками, як стара швидка допомога. Торохтять дорогою, ледь не розсипаються. На повороті дверцята відчинилися й один випав. Назад закинули й далі мерщій поїхали.
До 40 днів Юра щоночі снився. Приходив уві сні, заспокоював, казав, що все буде добре. Тепер уже рідко буває.
— Важко?
— Потроху звикаємо, ніде не дінешся. У квітні попросила сусіда Гену, щоб показав, як завести трактор. Соток 12 виорала сама. Не на оцінку ж, як вийшло, так і добре. І закультивувала. Ряди нарізати поки не виходить. Зібрали всі гуртом, з дітьми.
Газу немає. Дрова купила вже рубані, 6000 грн за причіп. Два, думаю, на зиму вистачить.
З господарства залишилися тільки кури. Свиней на м’ясо, корову продала, козу віддала за символічну плату. По-перше, без чоловіка все це не потягну. По-друге, сестра кликала в Німеччину. Кажу, а хазяйство я куди подіну? Каже: "Випускай, хай біжить". Куди ж вони побіжать? Отож на всяк випадок залишили тепер таке, що можна випустити й воно проживе.
— Але ми нікуди ми не поїдемо, — заявляє Денис. — Ми й навесні не збиралися, а зараз тим більше.
— Вашого чоловіка можна назвати героєм.
— Він був ідейний, хоча в нього батько росіянин і сам він у Росії народився. Тому дуже боляче сприймав це російське вторгнення, – згадує Ірина.
У Кувечичі ми з чоловіком приїхали з села Жовтневе (тепер Рождественське) на Коропщині (також Чернігівщина). Там Юра з батьками жив, його мама місцева. Я сама з Чернівців, у Жовтневе приїхала з мамою після її розлучення з батьком. Працювала головною бухгалтеркою в сільраді, а Юра — обліковцем у колгоспі. Коли зарплату перестали виплачувати, ми, молоді й уже одружені, приїхали сюди шукати роботу.
У місті були варіанти роботи, але не хотів їздити, шукав десь ближче. Я вийшла на роботу в село Новий Білоус, коли меншій доньці було 10 місяців, а Юра пішов у декретну відпустку з дітьми. Справлявся. Приїду — діти доглянуті, усе попоране: корова, коза, свині. Він не пив і не курив.
Коли свідоцтво про смерть оформляла, уже більш ніж два місяці минуло.
Спершу казали, що загс документ не видасть. Він же не старий, і треба експертиза, підтвердження причини смерті. Можливо, довелося б викопувати. Я не хотіла: помер, не повернеш. Чого вже турбувати. А потім дозволили, щоб Олена Шолох, наша сімейна лікарка, видала лікарське свідоцтво. Написала: загинув від коліс ворожої техніки. Староста виступила як свідок. Оформила на дітей пенсію по втраті годувальника. 3000 грн на чотирьох дітей.
“Пушку направили на хату”
— Колону в началі зупиняти треба, а не на середині, — повторюють усе ще збентежені побаченим односельці. — БТР його об’їхав, а танк задавив. І не зупинилися потім, а тільки мізки об’їжджали, що були на траві й на дорозі. Зупинку зробили тільки в кінці села, пушку направили на хату. Тітка в дворі ледь не втратила свідомість з переляку.
— Я його ніс, — доєднується до сусідів 59-річний Микола Корчан. — І бачив, як усе сталося. Він вискочив, махав руками. Але вони не зупинилися…
— Хто забирав?
— Ми з сусідами, коли колона проїхала: Коля Дмитренко, Володя Бендік. Щит у мене був. Ми його поклали на щит і понесли. Усе, що на траві й на землі, у пакет потім зібрали й теж віднесли у двір.
— Страшно було?
— Ні, тільки злість на росіян. А прибрати комусь потрібно було.
