Школа без вайбера: як і про що спілкуються вчителі з батьками в польській школі

Коли я напередодні польського Дня вчителя писала цей текст, то рефлекторно поглядала на телефон, очікуючи на повідомлення, скільки грошей маю здати на квіти й солодощі для працівників школи.

Мабуть, кожна українська родина, у якій є школярі, щороку у вересні-жовтні додає до сімейного бюджету додатковий розділ “на школу”. Подарунки вчителям, штори, прибиральниця, туалетний папір, фонд класу — вічнозелені теми для дискусій у вайберівських чатах і тематичних групах на фейсбуку.

Спроба змін

Свого часу я була активною учасницею цих обговорень. Намагалася переконати класні спільноти (а їх у мене дві — за кількістю дітей), що за штори й туалетний папір ми вже заплатили з податків, а вчителя можна привітати словами, віршем, піснею чи щирим побажанням. Марно. Я дуже сподіваюся, що в усіх учителів, яких я знаю, все гаразд зі здоров’ям після тієї кількості шоколаду, який вони отримували кілька разів на рік: на перше вересня, день вчителя, новий рік, восьме березня, кінець року. А ще ж дні народження.

Щоб просувати ідею відходу від масового вимагання грошей на все, я навіть записувалась до батьківського комітету. Отакий підступний план — сподівалася власним прикладом показати, що можна обійтися без цього всього. Першого разу мене вигнали з батьківського комітету якраз перед днем учителя, бо я не почала збирати гроші на букети.

Наступного разу мій план спрацював краще. Разом з подругою по батьківському комітету ми досягли певних успіхів: перестали збирати гроші на солодощі для дітей на День захисника й захисниці й натомість підготували коротенький урок про значення цього дня для України. А перед новорічними святами замість солодощів провели майстер-клас з виготовлення сніговика зі шкарпеток, наповнених зерном, і зібрали подарунки з фруктів для дітей. Це потребувало багато зусиль, але я горда, що ми таки змогли трохи переламати дурнуваті шоколадні традиції.

Записати домашнє завдання, якщо воно є, — відповідальність учня

У нас було багато планів щодо реформування відносин школи й батьків. Я прагнула співпраці, змін, відходу від радянщини. Однак радянщина прийшла до нас з війною — й нам довелося поїхати. Діти пішли до звичайної муніципальної школи в Польщі. Донька — до 4-го класу, а син — до 1-го.

Класні чати є, але для іншого

У польській школі теж є класні чати. Щоправда, вони у вотсапі та з дещо іншим призначенням. У польській школі вони слугують для того, щоб учитель мав змогу оперативно повідомити про скасування якогось уроку або запитати в батьків дозволу на участь дітей в екскурсії чи поході в кіно замість уроків — тут таке буває частенько. Або поінформувати про батьківські збори. Іноді в класному чаті тихо по кілька днів. Це означає, що навчальний процес триває й учитель з учнями може з’ясувати все що потрібно.

У цьому чаті не обговорюють оцінки чи поведінку учнів — це особисті питання кожної дитини, які заборонено виносити на загал. Про оцінки батьки дізнаються з електронного щоденника своєї дитини.

Тут батьки не питатимуть домашнє завдання з математики о 22:00. По-перше, це не виховано, бо вчитель не працює 24/7 і має час на відпочинок та власне життя. По-друге, записати домашнє завдання, якщо воно є, — відповідальність учня. Власне, як і те, куди записати. Це можна зробити в блокноті, в нотатки телефону чи навіть на полях зошита — він тут не є “обличчям учня”. Головне — знати, що маєш зробити й на коли.

Тут не обговорюють, як робити домашку з літератури, бо домашки взагалі майже немає. Основний об’єм навчального матеріалу діти засвоюють під час лекції. Бо у школі вони навчаються, а вдома мають відпочивати. Домашка в польській школі — це зазвичай творчі завдання, які допомагають розширити світогляд дитини, формуючи її особистість. Не пам’ятаю жодного домашнього завдання в молодшого.

Кожна сім’я живе своїм життям, а не життям класу

А ось старша минулого тижня пів дня сиділа в зумі з однокласницею — вони разом готували презентацію про Королеву Єлизавету. А цієї неділі ходила в гості до іншої однокласниці, щоб зробити плакат про Гелловін. Іноді можуть задати якісь завдання з математики, щоб перевірити рівень опанування матеріалу. Оцінок за них не ставлять і навіть зошити не збирають. Кожен учень має шкалу засвоєння знань і може самостійно звірити свій рівень та зрозуміти, яким темам варто приділити додаткову увагу. Так формується довіра й відчуття власної відповідальності за результат.

Ще одна особливість тутешнього суспільства загалом (не тільки школи) — це повага до особистих кордонів. Тут ви не почуєте фразу щодо шкільного класу “ми ж одна сім’я”. Так, деякі батьки дружать між собою, але більшість зустрічається кілька разів на рік на батьківських зборах. Решту часу кожна сім’я живе своїм життям, а не життям класу.

У центрі — дитина

Це був новий досвід відносин зі школою. Відносин, де в центрі перебуває дитина, а не амбіції адміністрації, жертовність учителів і бажання батьків вислужитися та заробити додаткову повагу від освітян коштом подарунків і придбання умовних штор. Наприклад, якщо хтось із дітей погано поводиться, про це не напишуть на загал у вайбері й не розкажуть батькам про невихований клас, щоб підштовхнути до “серйозних розмов”.

Натомість учитель знайде можливості поспілкуватися неформально, щоб зрозуміти причину певного вчинку. Загалом скаржитися батькам на дітей — не метод. Замість критикувати поведінку чи навчальні досягнення, вчителі кажуть фразу “у процесі”, маючи на увазі старання учня покращити оцінку чи стосунки з однокласниками. Якщо узагальнити, то від перших днів ми відчули, що повага до особистості кожного учасника освітнього процесу і є його основною.

Концепція української школи, яка виписана в законодавстві, дуже подібна до того, що я бачу в Польщі. Треба набратися мужності її впровадити

Коли я ухвалила вольове рішення повністю перевести дітей на навчання в польську школу, то мужнім рухом видалилася з усіх класних чатів. Пізнавши іншу форму відносин зі школою, більше не могла спокійно реагувати на триметрові повідомлення про те, як погано поводилися учні на онлайн-уроці, чи очевидні інформаційні вкиди, які пересилали в чат “щоб попередити”, звідки будуть наступні прильоти ракет. А оскільки з українською школою нас тепер розділяла не тільки відстань, а й ментальний бар’єр, вирішила не псувати настрій тим, хто залишився зі своїми порадами.

На цьому моменті варто зазначити, що жодним чином не хочу очорнити всю українську середню освіту. Її концепція, виписана в законодавстві, дуже схожа до того, що я бачу в Польщі. Треба тільки набратися мужності її впровадити, а це вже залежить від людей на різних рівнях. У нашому випадку є два абсолютно протилежні вчителі, які працюють в одній і тій самій школі, — вчителька, з якою ми перебуваємо на зв’язку навіть після заяви про відрахування, і вчителька, яка від квітня не поцікавилась, як там один з її учнів. Я не засуджую, я роблю висновки і приймаю вибір кожної.

Хто й на що збирає гроші

Гроші теж збирають. Цим займається Рада батьків — до слова, офіційно зареєстроване громадське формування, як дорадчий орган при школі з рахунком у банку.

Раз на рік просять здати близько 150 грн (20 злотих) з родини у загальношкільний фонд і близько 80 грн у фонд класу. Це не викликає в мене спротиву з двох причин — призначення коштів і те, як про це комунікують.

Гроші зі шкільного та класного фондів не йдуть на придбання туалетного паперу, мила, штор чи ремонт у класі. Це кошти для організації дітям додаткових можливостей. Наприклад, коли вчитель бачить потребу поспілкуватися з класом неформально, вони можуть замовити піцу або піти на морозиво. Або ж у кінці року відзначити учнів, які досягли успіху в навчанні, громадській діяльності, творчості. Такі учні отримують символічні подарунки — наприклад, торік моя донька отримала сертифікат до книжкового магазину, а син — книжку. Також це гроші на додаткові розваги — кіно чи пікнік з класом.

Другий нюанс — комунікація. Про те, що треба здати гроші, повідомляють рівно один раз. Ніхто не чатує на батьків під школою, ніхто не пише в особисті. Здавати чи не здавати — особиста справа кожної родини. Жодного тиску, погроз чи насміхань — тут за таке можуть справді поскаржитися в поліцію і тоді на поборника класних цінностей чекатиме, як мінімум, дуже неприємна розмова.

Учителі жодним чином не залучені у збір грошей. Їм заборонено брати в руки готівку від батьків. Виняток — випадки, коли вчитель організовує поїздку або екскурсію, за яку треба доплатити.

Загалом же, базова річ, що вирізняє відносини сторін освітнього процесу в Польщі — це повага, прийняття та визнання особистих кордонів кожного. Повідомлення про збір грошей на подарунок учителю так і не прийшло. Я полегшено видихнула, дозволила дітям самим обрати, кого з учителів привітати, й пішла жити своїм життям.

Кажуть, що українці, які були в еміграції в Європі та США, коли повернуться в Україну, то зможуть наблизити середню освіту до міжнародних стандартів. Я вірю, що це можливо, оскільки ми маємо для цього всі передумови. Залишилося лише визнати, що гідність, свобода та взаємоповага, за які Україна бореться зараз, починають закладатися в дитинстві, зокрема й у школі.

досвід школа польща освіта вайбер