Як допомагати розрахункам HIMARS знищувати ворогів (долучитися може кожен)

90% бойових травм, які отримують бійці, – уламкові травми від вибухів. Більшість військових експертів сходяться на тому, що російсько-українська війна – насамперед артилерійська, тому підтримка саме цього роду військ надзвичайно важлива. Про те, в чому особливість волонтерської допомоги артилеристам і як вдалося створити для цього спільноту, розповідає киянин Павло Нарожний. Від лютого до жовтня йому вдалося організувати передачу військовим допомоги на суму 22 млн грн.

З перших днів вторгнення у лютому українська артилерія знищувала маршеві колони окупантів у Київській та Чернігівській областях. Після “стабілізації” лінії фронту та втечі російської армії з-під Києва, Чернігова, Сум роль артилерії ще більше зоросла. Недарма артилерія була пріоритетом у списках партнерської допомоги Україні.

НАТівський 155 калібр став чи не найосновнішим бойовим калібром українських артилеристів, а кількість “трофейної” російської ствольної та реактивної артилерії налічує вже сотні одиниць. А результати роботи артилеристів на собі окупанти дуже відчувають.

22 млн грн допомоги

– Павле, розкажіть, як ви почали волонтерити?

– Я починав свою діяльність ще під час Майдану, допомагав лікарям, хоча сам на медицині не знаюсь, а після перемоги Революції гідності почав допомагати ЗСУ та добровольцям. Увесь час від 2014-го до лютого 2022 року допомога підрозділам важкої артилерії не припинялася. У лютому цього року, ще до 24-го, я відправив декілька тон (!) запчастин підрозділам РСЗВ в очікуванні на широкомасштабне вторгнення. Зараз моя допомога знову дуже потрібна, тому я в цій справі.

– Наскільки велика ваша ініціатива? Ми не знайшли ні сайту, ні навіть окремої сторінки в соціальних мережах.

– У нас немає ні благодійного фонду, ні громадської організації, нас завжди було небагато: троє-четверо осіб. Ми всі давні знайомі, просто вирішили спільно допомагати. Зараз нас в ініціативі взагалі двоє: я й мій товариш Дмитро Чуканов.

Ми збираємо кошти на окремі, виділені для цього картки, а звітність публікуємо у фейсбуку на моїй сторінці. Можливо, і треба було б уже зареєструвати власну організацію, знайти бухгалтера та робити це більш офіційно, але на таке бракує часу. Ми концентруємося безпосередньо на роботі. Від лютого до жовтня надали допомоги підопічним на суму приблизно 22 млн грн.

– Як ви залучаєте кошти? Наскільки це важко?

– Десь 30-50% – це постійні щомісячні донати від одних і тих самих людей, є певне ком’юніті охочих допомагати саме артилерійським підрозділам. Решта – одноразова допомога “з вулиці”, як то кажуть. Також нам
щомісячно допомагає одна велика ІТ-компанія, яку не хочу називати. Ми допомогу регулярно залучаємо від березня.

– Як так сталося, що ви допомагаєте саме артилерійським підрозділам? Навіть операторам Himars, які є дуже “таємною темою”?

– Himars – це звичайна РСЗО. Навколо них суспільний міф, але вони дійсно дуже допомагають на фронті та виконують величезні завдання.

Я народився у Сумах, у 2003-му переїхав до Києва, але в Сумах розташоване артилерійське училище, тому знайомі були — так і почав допомагати.

Примітка: “Сумське вище артилерійське командне двічі Червонопрапорне училище імені М. В. Фрунзе (СВАКУ) – радянське військове училище, яке працювало у 1918-1992 роках у приміщеннях архітектурного корпусу Сумського Михайлівського кадетського корпусу. На його основі 1994 року було створено Військовий інститут ракетних військ та артилерії, а після розформування 2007 року — державний ліцей-інтернат «Кадетський корпус» імені І. Г. Харитоненка.”

Ми обоє з Дмитром працюємо на гарних посадах. Він у венчурному фонді, я – у великій ІТ-компанії бізнес-аналітиком. Можна сказати, що ми забезпечені люди, тому волонтерство – це поклик душі. Кошти збираємо на окрему картку, персональну, але відкриту саме для цих потреб. Жодної зарплати із нашого волонтерства ми не отримуємо.

– А як керівництво ставиться до вашого волонтерства?

– І керівники, й колеги активно долучаються та допомагають, зокрема й фінансово. Усі чудово розуміють, що допомагати армії потрібно, тож і керівник нормально сприймає, коли є деякі затримки в виконанні завдань.

“Артпідрозділ – це велика автобаза”

– Які особливі потреби в артилеристів? Чому саме їм потрібна допомога?

– Якщо порівнювати, для цивільних артилерійський підрозділ – це велика логістична компанія зі своєю автобазою. І потреби в них аналогічні.

Уявіть, що у вас служба таксі, в якій працюють лише волги й жигулі років так 1970-х. Тому такі потреби: ремонти, ремонти та ремонти. Попри сучасну зброю типу Himars, m777, боєприпасники, паливозаправники та інша “обв’язка” – це радянська техніка. Часто буває ситуація, коли командир Хаймарсів їздить на УАЗі – “бобіку”.

Артилерійський підрозділ дуже умовно поділяється на дві сфери: штаб-офіс та артилерійські системи-автобаза.

Для офіцерів ми закуповуємо генератори, планшети, ноутбуки, великі телевізори, мережеве обладнання. Штаби зараз дуже цифровізовані: на великих моніторах онлайн дані із «Кропиви», плюс у кожного офіцера та командира гармати планшет із “Кропивою”. Тож штаб дещо схожий на операційний центр якогось аеропорту.

А ось бойові підрозділи – класична “радянська” автобаза. Перше, що ми закуповували, – інструменти. Ремонт – процес безперервний, і не буває такого, що ремонтні підрозділи простоюють. Іноді ремонтують на базах, а іноді “серед поля”, тож їх теж треба всім забезпечити, щоб ремонт можна було здійснити швидко.

Головне завдання – налагодити процес доставлення боєприпасів від складу до бойової позиції і довести на ті самі позиції артилерійські установки. Ми над цим і працюємо та допомагаємо.

Закуповуємо багато "розхідників": оливи, шини, фільтри.

Ми не купуємо якісь складні технологічні речі, зазвичай це щось просте. Те, що можна дістати на цивільному ринку. Також часто купуємо запчастини.

І, звичайно, автомобілі. Для піхоти автомобіль – розхідник, в артилерії він живе трохи довше. Це і джипи, і буси – потреби є в будь-яких автомобілях.

Ми поступово відходимо від індивідуальних закупівель. Наприклад, одній із бригад централізовано закупили 25 бензопил, сокири, колуни. І так “закрили” їхні потреби на зиму.

– Багато військових експертів кажуть, що дуже складно обслуговувати “зоопарк” техніки: в України є стара радянська техніка, розробки часів незалежності, наприклад, “Богдана”, різна техніка країн НАТО і трофейна російська техніка. Як із цим усім упоратися?

– По-перше, це міф, що “зоопарк” техніки в нас виник тільки зараз. Насправді, ще в Радянському Союзі був свій зоопарк.

Навіть радянська номенклатура, яка стояла на озброєнні: САУ “Гвоздика” – 122 мм з шасі МТ-ЛБ, САУ “Акація” – 152 мм з шасі спеціальної розробки, САУ "Гіацинт" – 152 мм теж з унікальним шасі, МСТА-С – 152 мм, але на шасі танку Т-72. Те саме стосується “Піонів”, “Тюльпанів” та гаубиць Д-20, Д-30.

Наприклад, РСЗВ: БМ-21 “Град” на платформі Урал, Ураган на платформі ЗІЛ, Смерч на платформі МАЗ. Усі ці автомобілі дуже відрізняються один від одного. Наприклад, РСЗВ Ураган – у ньому встановлено два бензинові двигуни, один двигун крутить ліві колеса, другий – праві. Смерч – дизельний двигун.

У Радянському Союзі не було уніфікації, тому досвід боротьби з «зоопарком» є, всі до цього звикли.

Найбільший нюанс тут у тому, що кожна артилерійська бригада складається із дивізіонів, а ті – з батарей. На рівні дивізіону є своя ремонтна база, зазвичай це ремвзвод. На озброєні дивізіону стоїть здебільшого якийсь один тип техніки, тому ремонтники знають, як з нею боротися.

Може бути таке, що у бригади, наприклад, дивізіон радянських САУ та дивізіон САУ країн НАТО. Але це теж не «зоопарк», це дві-три номенклатури.

Усе залежить від людей, від командування. Якщо командування думає стратегічно, воно й “вибиває” собі однотипну зброю, засоби та інструменти для її обслуговування.

Зверніть увагу, що й міжнародні партнери нам передають артилерію дивізіонами (16 штук) або батареями (4 штуки), щоб це була комплексна бойова одиниця, яку легко забезпечувати та обслуговувати.

– Чому допомагаєте саме артилерії? Багато фондів допомагають піхоті, Силам спеціальних операцій.

– Як я згадував, були знайомі в цій сфері, тож ми почали допомагати спочатку одним артилеристам, потім більше зрозуміли специфіку, потреби – кількість підрозділів, яким допомагаємо, розширилась. Там є і оператори Himars, й інших НАТівських систем ствольної та реактивної артилерії.

Артилерія завдає основного ураження — і з нашої, і з їхньої сторони. Понад 90% бойових травм – травми від уламків артилерійських снарядів.

Знаєте, є таке прислів’я “Піт артилерії береже кров піхоти”. Уявіть ситуацію: ви на передовій, сидите в окопі і по наших позиціях починає працювати артилерія. Спочатку метрів за 150, потім ближче і ближче. Ви розумієте, що вони “мажуть”, але потім пристріляються і хвилин через 20 почнуть накривати позиції. Як вижити в такій ситуації? Треба викликати вогонь своєї артилерії, контрбатарейну боротьбу.

І якщо вантажівка, яка везе снаряди, зламається, в неї закінчиться паливо, проб'є колесо, чи якщо вантажівка, яка буксує гаубицю, застрягне в багнюці й не зможе виїхати на бойові позиції – для піхоти це смерть.

Людські життя залежать від того, чи не підведе техніка. Тому наше завдання — зробити так, щоб у критичний момент нічого не зламалось і все спрацювало. Бо від того, чи будуть запчастини, чи будуть інструменти та розхідники, залежать людські життя, тому ми й допомагаємо.

Кожен КамАЗ, що доїхав вчасно, — це життя людей.

Про трофеї та російську зброю

– А як із російською трофейною технікою? Її ставлять у стрій?

– Тільки офіційно Україна від початку війни захопила понад 100 одиниць артилерійської техніки абсолютно різної номенклатури. Це і гаубиці, і РСЗО типу Ураган.

Що найцікавіше, росіяни кидають власну техніку з боєкомплектом, а вона щойно зі зберігання. Якщо говорити про САУ, то там лише до 500 км пробігу, техніка майже нова — звичайно, наскільки може бути новою техніка 1970-х років.

Росіяни навіть не намагаються знищити її, коли відходять. Так, іноді мінують, іноді витягають акумулятори або якісь модулі, але загалом нічого критичного.

У нас узагалі це поставлено на потік. Трофейну техніку перевіряють — і або ремонтують та повертають на фронт, або вона йде на запчастини. У ремонті ми допомагаємо чим можемо: запчастинами, розхідниками.

Артилерія – річ дуже дорога, тому навіть у стані “на запчастини” це дуже допомагає. Багатьох специфічних вузлів та агрегатів зараз уже не знайти, їх можна тільки звідкись зняти і десь дістати.

– В Україні вже виник культ Himars, про снаряди Excalibur ходять оповідки. Ви допомагали і спілкувались із артилеристами та операторами цих систем. Як ви оцінюєте їхню роботу? Наскільки вона корисна?

– Росія тероризує Україну ракетними ударами, вони мають балістичні та крилаті ракети, а також далекобійні системи залпового вогню.

Але наша артилерія більш точна. Дійсно, системи Himars не такі далекобійні, як хотілося б. Принаймні та номенклатура ракет, яку нам наразі поставляють. Але вони дають змогу знищувати склади боєприпасів, командні пункти, склади палива, об’єкти інфраструктури на зразок мостів. На початку літа армія окупантів притримувалася своєї стандартної стратегії. Вони дуже сильно прив’язані до залізничної мережі, тому обирали залізничну станцію та облаштовували біля неї склад. І намагались обрати якомога ближче до лінії фронту, щоб зменшити плече підвозу. Системи Himars, Точка-У дають змогу знищити ці склади та не давати створювати нові.

Тому окупанти намагаються децентралізувати склади, вони облаштовують менші в амбарах, на складах. Але тут вступає в гру вже ствольна артилерія. А знищення одного такого складу – це боєзапас для ворожої артилерії на 1-2 дні.

Так ми не даємо можливості використовувати техніку вогняного валу по всьому фронту, до якої раніше Росія вдавалася.

Завдяки знищенню їхніх складів та поставкам від союзників ми досягаємо певного паритету в артилерійському ураженні, принаймні на окремих ділянках фронту.

Також дуже допомагає перехід на 155-мм калібр. Україна використала вже всі радянські запаси, ми отримали снаряди калібру 152 мм від партнерів, але і вони зрештою закінчаться. Проте перехід на НАТівський стандарт дає змогу отримувати необхідну кількість боєкомплекту.

Снаряди Excalibur використовуються для знищення особливо цінних цілей, наприклад, радарів, командних пунктів, складів БК, САУ, танків. Вони мають точність влучання до 1 м, а дальність – 40 км. Жодна російська артилерійська система не може такого забезпечити.

– А як справи із “сучасною” російською зброєю? Чи є в них якісь альтернативи, власні розробки?

– Насправді у сфері артилерії немає. В них основна артилерійська система – це САУ “МСТА-С”, калібру 152 мм. Але це розробка кінця 1970-1980-х років.

В них є “альтернатива” Excalibur – снаряд “Краснополь”, або “Сантіметр”, але їх зафіксовано лише до 100 штук, починаючи від 2014 року. Принципова відмінність – "Краснополь" / "Сантіметр" влучає в “пляму” лазерної підсвітки, тобто ворожий корегувальник має бути десь поруч з нашим цінним об’єктом і світити на нього лазером. Excalibur влучає за координатами, коригується сигналом GPS, корегувальник на точці не потрібен. Скажімо, наша космічна розвідка з супутника побачила на вогневій позиції ворожу САУ, яка збирається стріляти. Фіксуються координати, передаються артилерії, ті “програмують” снаряд, постріл і через хвилину ціль уражено.

Відео такого “програмування” та пострілу.

Снаряди Excalibur нам передають тисячами, Росія не може забезпечити такої самої кількості своїх альтернатив. Може “перевинайти” щось, але не може поставити на потік.

У Росії є певні системи, наприклад, корегування вогню, коли вогонь артилерії ведуть автоматично по координатах, які надають БПЛА “Орлан”, тобто участь людини мінімізовано.

Ми не маємо такого рівня автоматизації, окрім кількох артилерійських систем. Тобто “Кропива” надає дані про місцезнаходження ворога та самостійно розраховує показники залежно від типу артилерійської системи, але безпосереднє наведення треба робити вручну.

Водночас “Кропивою” забезпечені всі артилерійські підрозділи, в цьому і велика заслуга волонтерів. Саму систему розробила громадська організація Армія SOS, а планшети закуповують волонтери.

– Ви згадали про техніку “вогняного валу”, а як узагалі зараз у Росії із постачанням? Із артилерією? На початку літа Росія використовувала до 60 тис. снарядів на добу, як зараз із цим справи?

– Я не знаю, скільки зараз Росія використовує снарядів, але ми досягаємо певного паритету в артилерії: через ураження складів російська артилерія не може використовувати ті обсяги снарядів, як раніше. Кілька місяців тому російська артилерія могла кілька днів підряд майже безперервно обстрілювали наші позиції. Зараз, за моєю інформацією, це не так. Можливо, вони можуть вести періодичний вогонь уподовж доби, але потім настає 2-3 дні відносної тиші.

До того ж Росія вистріляла майже всі свої радянські запаси снарядів. У артилеристів заведено використовувати найстаріші боєприпаси. Строки зберігання в них — 30-40 років, після чого їх треба перевіряти й “перепаковувати”, інакше ними не можна стріляти. Так ось, якщо раніше ми, умовно, бачили боєприпаси, які після втечі російські війська лишили на позиціях, то це були 1970-ті роки, потім 1980-ті роки. А зараз ми виявляємо снаряди 2017-2018 років.

Росія має потенціал для виготовлення 1,2-1,3 млн снарядів на рік. За моїми розрахунками, Росія за 8 місяців війни використала близько 20 млн снарядів. Плюс активно використовувала артилерію в Чечні, Сирії, Грузії. Тому й вимушена “шукати” снаряди деінде. У них, звісно, ще величезні запаси, але не безкінечні.

Також у Росії є перманентна проблема зі станом артилерійських систем. Артилерійські стволи мають обмежений ресурс – кілька тисяч пострілів. Після цього їх треба змінювати. І ми вже неодноразово зустрічали гаубиці та САУ із розірваними стволами.

Тому ресурс російської артилерії невідомий, але не безмежний.

– А як зі старими системами? Минулого тижня в інтернеті опублікували фото гаубиці Д-1 1943-1949 років виготовлення, танків Т-62 тощо. Із чим це пов'язано?

– І Росія, й Україна розконсервовують всі можливі системи. Тут немає нічого смішного, як люблять шуткувати деякі “експерти” та оглядачі. Зброя, незважаючи на її вік, може використовуватись за призначенням.

Українська тероборона використовує, наприклад, кулемети системи “Максим”, які, попри свою застарілу конструкцію, отримують схвальні відгуки завдяки водному охолодженню. Використовують радянські зенітні гармати С-60, зразка 1950-х років, які, до речі, можуть стріляти на дистанцію у 8 км. У тероборони взагалі немає важкого озброєння, тож навіть така зброя реально допомагає. А з екзотичного чув про використання 240-мм мінометів із масою міни у 130 кг і вагою бойової частини 30 кг.

Знаю про використання старих фінських мінометів 50-х років. Не забувайте, що для наших союзників передача нам озброєння – це ще й майже безплатний спосіб її утилізувати. Адже дешевше передати цю зброю Україні, ніж витрачати кошти на її знищення.

Тому сміятися над російською зброєю не варто. Так, це не зброя “другої армії світу”, але вона може вбивати.

Єдине, що варто зазначити, – цю зброю можна використовувати переважно в обороні. Наприклад, ті самі гармати Д-1. Якщо її десь вкопати, обкласти мішками з піском, то вона може спокійно завдавати ураження на 6-8 км.

Так, вона може довго не прожити, але свою функцію виконує. Так само і з іншим озброєнням — стару зброю можна ефективно використовувати в обороні. Це нам говорить про те, що окупанти збираються оборонятися, принаймні найближчим часом.

В Україні зараз зібрано чи не всі зразки озброєння, яке людство зробило протягом другої половини ХХ століття.

– Чи зможе Росія забезпечити всі свої 300 тис. частково мобілізованих технікою, зокрема артилерійськими системами?

– Артилерист – це людина, яка має вищу профільну освіту і навчалася кілька років після закінчення ВУЗу. Тому “знайти” досвідчених артилеристів складно, а в полі навчати артилеристів майже неможливо. Так, вони можуть мобілізувати якусь частину людей із досвідом або освітою, але все одно вони мають пройти навчання не менше ніж три місяці.

Щоб забезпечити всіх мобілізованих артилерійськими системами, треба до тисяч одиниць ствольної та реактивної артилерії. І хоча Росія дістає зі зберігання старі зразки, не факт, що вона може знайти стільки, скільки потрібно.

Якщо ж говорити про складніші системи, наприклад, РСЗО, то їх відновлення після зберігання може тривати кілька місяців. В них після 20-30 років зберігання необхідно замінювати всю проводку, шини, всі резинові прокладки в двигунах. От уявіть, знайти близько 5000 шин для таких систем, ремкомплектів для двигунів 1970-х років виробництва. Росія може логістично не витримати такого навантаження.

Одна з причин, чому для Росії таке важливе Придністров’я, – там розташовано військові склади у с. Колбасна, на яких зберігають десятки тисяч тонн боєприпасів та техніки, вивезених із ГДР після виходу звідти Радянського Союзу.

– Що, на вашу думку, треба зробити, щоб наблизити нашу перемогу?

– Я вже не говоритиму, що нам треба далекобійні ракети ATACMS. Ми завдяки системам HIMARS збільшили плече підвозу артилерійських снарядів із 100 до 200-300 км. ATACMS дасть нам
змогу збільшити його ще на стільки само. Це завдасть нищівного удару російській артилерії.

Адже з того боку працює така сама “транспорта компанія”. В них також зношена техніка і час підвозу снарядів збільшиться в рази.

І справді хочеться, щоб волонтерська допомога не була потрібна, але, на жаль, зараз це неможливо.


Долучитися до допомоги:

4731185602165711 Павло Нарожний

PayPal paveln@gmail.com

Цей матеріал створено за підтримки ІСАР Єднання в межах проєкту "Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства", що реалізується ІСАР Єднання в консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку.

Зміст статті не обов’язково відбиває погляди ІСАР Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.

ісар волонтер артилерія російсько-українська війна зброя