Поки голова Старого Салтова під слідством, життя у звільненому селищі налагоджують волонтери

Море

Старий Салтів звільнили ще на початку травня, та життя в селище повертається дуже повільно. 26 жовтня місцева жінка розповідала: вона так звикла до темряви, що аж розплакалася, коли подали світло.

Щоправда, відновили його тільки 25-го, та й то на один куток. Без електрики та інших комунікацій тут живуть уже майже пів року. Тож допомога, яку привіз Юрій Божко з братами, дуже доречна.

«Посьолок», як називають цю частину селища місцеві, більш-менш уцілів. Тут у приміщенні порожнього медпункту волонтери розпаковують привезене: генератор, старлінк, чайник, каву, печиво, ліхтарики.

Інша частина селища, що впирається в Печенізьке водосховище, розбита, як і міст над водоймою. Його підірвали бійці ЗСУ, щоб завадити росіянам пройти до Харкова.

Раніше міст сполучав навколишні населені пункти, а тепер, щоб дістатися до сіл протилежного лівого берега, організували човнову переправу. Спершу гребли веслами, пізніше з Чугуєва підігнали моторні човни. Понтон не ставлять: по-перше, голова селища перебуває в СІЗО з підозрою в держзраді, тобто влади фактично немає, по-друге, місцеві побоюються прильотів.

Машиною об’їжджати кілька годин — але якщо хочете швидше, то тутешні рибалки радо доправлять на той бік. Ми зустрічаємо одного з них, студента спортколеджу. Юра відрекомендовує його як найвідповідальнішого й найтверезішого. Перекидаються кількома репліками:

— Пацани шо там?

— Бухають.

— Шо, с утра?

— Та каждий день.

— Випили чи бухають?

— Ну поки не ясно.

Звеселілі рибалки-волонтери допомагають людям вантажити їхні пожитки: велосипеди, пралки, балони з газом, генератори, мішки з борошном, побутову хімію тощо. Човном перевозили навіть мопеди.

Переправа потрібна, бо по той бік берега хтось умудряється хазяйнувати в умовах, коли немає ні струму, ні газу, а хтось забиває вікна й вивозить пожитки, щоб перезимувати деінде. Юрій іноді постачає бензин для таких переправ. Люди віддячують перевізникам сигаретами або дрібними грошима.

Неподалік Юрій має дім, який облаштував своїми вмілими руками столяра-будівельника. Жив там з дружиною Вікою та 4-річним сином, які зараз в Ірландії. Два місяці тому Віка народила доньку — Юрій бачив її тільки на відео.

У його будинок поцілило: пробило дах, винесло три вікна, знесло паркан, літній душ і сарай. Тепер Юрій мешкає у квартирі товариша в Харкові.

Об’їжджаємо початкову й середню школи, лікарню, магазини, кафе й ресторани, приватні та багатоквартирні будинки, баптистську церкву, прихожанином якої є Юрій,— усе в руїнах. Привабливість та інфраструктуру селища створювало водосховище, або ж Салтівське море, — навколо нього розростаються бази відпочинку та яхтклуби. Юрій любив гуляти тут із сином по піщаних берегах та в соснових лісах, тепер закритих.

Питаю, як це — бачити, що місця, де виріс і які любив, після вторгнення росіян стали купами цегли. Знизує плечима:

— Спочатку дико й боляче, а зараз звик.

Перехожі запитують Юрія, де можуть взяти хліба. Нині якраз має приїхати благодійна фура — хліб привозять двічі на тиждень, Юрій допомагатиме розвантажувати. У містечку досі не працює жоден магазин. Ростуть гори сміття — після деокупації його не вивозять, бо сапери не оглянули смітників. Потурбуватися, щоб вони це зробили, нікому.

Салтовом сновигають покинуті собаки — у них сумні очі тварин, які пережили окупацію.

Слобода

Гуманітарний хаб відчиняється о 12:00. Люди, які сюди приходять, вчаться заново радіти простим речам, яких їх позбавила російська окупація: гуляти вільно й без білих пов’язок на рукавах, не боятися гулу дронів над головами й вільно говорити все, що спадає на думку. Ба навіть просто випити чаю, для якого не треба розпалювати вогонь.

Брати Юрія вже розклали стіл: парує чайник, у пластикових тарілках лежить печиво. Хаб відкрили тиждень тому, працює він три дні на тиждень від 12:00 до 15:00. Має кілька цілей: надавати гуманітарну допомогу, заряджати гаджети, зайти через старлінк в інтернет (телефонного зв'язку немає досі), а також слугує місцем, куди люди можуть просто прийти поговорити.

Під гул генератора про щось перемовляються двоє жінок — Люда й Наталя. Між собою свахи, їхні діти виїхали за кордон, а самі жінки залишилися тут. Підвели очі олівцем, мають гарний настрій:

— Це було страшне: я два місяці, поки були росіяни, не виходила з двору. А як наші хлопці прийшли, ми вже почали фарбуватися, виходити в люди. В окупації були як бомжі: з хати в льох. Зараз ми почали жити, — каже Наталя.

У Людмили вдома жили бійці ЗСУ, готувала їм їсти:

— Коли вони відходили, ми наплакалися, наобнімалися вже як із рідними. Сказали нам більше не боятися — то ми й не боїмося.

Ллє дощ — Юрій каже, це тому сьогодні зійшлося небагато людей, як попередні рази. Але, ймовірно, ще й тому, що сьогодні нічого не роздають і дехто йде розчарований. Окрім їжі, найчастіше просять ковдр, бо свої погнили, настелені в погребах.

— Ми вирішили не загодовувати людей, а давати допомогу розумно, беручи до уваги, що заїжджають й інші благодійники. До того ж у нас під опікою ще навколишні села, — каже волонтер.

З попередньої такої роздачі речей Юрій виніс урок для наступної: щоб люди не зчиняли бучі, запускатиме в приміщення по 5 осіб на 5 хв і встановлюватиме обмеження на кількість того, що можна взяти. Щоб не було такого, коли хтось нагріб торби, а комусь не дісталося нічого.

У селах, де роздають продукти, Юрій залучає для такої роботи місцеву владу або просто активних людей, які знають своє село. Раніше бували випадки, коли представники однієї сім'ї з різними прізвищами брали по кілька пакунків харчів, хоча волонтери планували роздавати один пакунок на одне обійстя.

Благодійний фонд «Слобода UA» заснував у Харкові місцевий бізнесмен і товариш Юрія Максим, який займається системами вентиляції. Їхня робота почалася з евакуації людей із гарячих точок та роздавання допомоги, а зараз розрослася до кількох гуманітарних хабів в області: Ізюм, Балаклія, Куп’янськ,Вовчанськ. Юрій як представник фонду координує осередок у Старому Салтові. Також роздають продуктові набори для вимушених переселенців з області, які перебралися до Харкова.

У команді «Слобода UA» є люди різних професій: айтівець, який розробив сайт і чат-бот для реєстрації на допомогу, адміністраторки, які координують роботу складу в Харкові й видачу пакунків, відеооператор, який створює ролики, координатори хабів по області.

Чому «слобода»? Так колись називали поселення з власним самоврядуванням.

Юрій як відповідальний за Старий Салтів кооперується з іншими благодійними ГО, що можуть надати продукти й речі першої необхідності, організовує збори під певні потреби. Залучає ресурси церкви: спонсорів, авто, а також своєї сім'ї: для хабу потрібні руки. Крім матеріальної допомоги, пропонують послуги психолога.

Юрій вірить, що хаб може згуртувати місцевих. Кілька днів тому він разом з іншими прихожанами зібрався прибрати руїни їхньої церкви. Долучилися кілька місцевих жінок, хоча вони нікого не просили про допомогу.

Також фонд розробляє проєкт з відновлення житла. У соцмережах закликають жителів області розповідати історії про те, як утратили помешкання через наступ Росії. Уже зробили сайт і виклали кілька таких випадків — з перекладом на англійську, щоб виходити на іноземних інвесторів, зокрема на церковних спонсорів за кордоном. Юрій каже, що приблизно половина залучених пожертв іде через баптистів, половина — донати на оголошені збори.

Допомагаючи з нагальним, чоловік водночас міркує стратегічно:

— Коли потреба опікуватися старшими зменшиться, я хотів би зосередитися на роботі з молоддю: організовувати спортивні змагання, шукати для них наставників, які розповідали б, як думати про кар'єру, як розпоряджатися часом і грошима, як мотивувати себе. Мені самому бракувало такого, коли був школярем.

Божко запевняє: тут не йдеться про релігійне навернення — це справа інтимна, без примусу. Проте не відкидає, що має політичні амбіції. Після того, як брати почали вивозити людей (селище натоді вже було звільнене, але росіяни обстрілювали його з сусідніх сіл), вони зажили доброї слави й довіри серед місцевих, про них гарно відгукуються.

Затриманий за колабораціонізм голова — троюрідний дядько Божка. Юрій розповідає, що вони особливо не родичалися, й не береться судити, чи була в діях підозрюваного зрада. Але водночас каже, що той не був тим очільником, якого як мешканець громади волів би бачити на тій посаді: мовляв, існували домовленості за ласі шматки землі навколо водойми.

Божко справляє враження людини, яка не намагається видатися кращою, ніж є насправді:

— У школі я був трієчником, зараз роблю помилки, коли пишу пости про наше волонтерство — друзі підказують, де виправити.

Так само без прикрас розповідає, як у перші дні великої війни намагався прорватися за кордон.

Брати

24 лютого, щойно зачувши обстріли, велика родина Божків зібралася майже в повному складі. Юрій з вагітною дружиною та дитиною, його рідний брат Іван, який працює таксистом, теж із дружиною, дві сестри, їхній дядько та двоюрідний брат зі своєю багатодітною сім'єю. Таким кортежем рушили до польського кордону.

Тільки наймолодший 24-річний Микола, який тоді працював на автомийці в Харкові, зразу заявив, що нікуди не поїде. Поки Божки добралися — три доби в дорозі, дві в самому очікуванні на кордоні, — той давно закрили для чоловіків призовного віку. З усіх пропустили тільки багатодітного тата. Юрій безуспішно намагався видати за дитину свою неповнолітню сестру. А тоді згадав, що він таки християнин, і попрощався з дружиною.

Півтора місяця Божки жили на заході України, у Верховині, де їх прихистили брати-віряни. Допомагали облаштовувати блокпости, укріплювали адмінбудівлі мішками з піском. Одного дня зателефонував друг із церкви: є гуманітарна допомога з-за кордону, чи не хотіли б завезти на Харківщину?

Дядько Юри мав фольксваген-«кадик», який і завантажили під зав'язку продуктами, бензином, генераторами. Довезли до Куп’янського району. Так почали їздити, вибираючи безпечніші маршрути. Також забирали людей на захід України, возили до кордону. Якоїсь миті вирішили самі не повертатись у Верховину, спинилися в Харкові. До гарячих сіл області возили харчі, бензин і генератори, назад — людей.

— Машини димлять, усе горить, поруч бах-бах, — Юрій згадує, як у день звільнення Салтова намагався туди потрапити й не знав, що йде бій. Завернули на блокпосту.

Повернувся наступного дня, обійняв батьків — вони жили в окупації й тепер не хотіли виїжджати. Побачив людей, які ховалися по підвалах. Того дня їм вдалося церковними бусами вивезти 20 салтівчан. Пообіцяли повернутися наступного.

Зранку на виїзд зібралося 600 людей, а у волонтерів — чотири буси, з яких два вантажні. Кинули клич по знайомих, щоб приїжджали спринтерами. Розбитими полями вивозили людей у сусіднє тихіше село Велика Бабка, звідти знайомі забирали їх до Харкова.

Хто не мав куди їхати далі, залишався в церкві, до якої ходить Юрій. Звідти винесли лавки й поставили ярусні ліжка, постелили матраци на підлозі. Упродовж 3-4 місяців там жило кілька сотень людей, для них організували кухню.

Іван Божко тоді був єдиним, хто мав роботу. Він таксував у Харкові, а у вільний час допомагав братам. Хлопці вкладали свої заощадження в паливо:

— Ми не могли брати грошей за евакуацію з людей, серед яких виросли і яких знали — хоча вони й пропонували. Ті люди й так виявилися покинутими, — каже наймолодший брат Коля.

Під час евакуацій він не раз потрапляв під обстріли. Одного разу поблизу так почали гатити, що в машини вилетів люк на даху, дав швидкості — і пробив два передні колеса. Поміняв, коли доїхав до безпечнішого села. На війні Коля також став тіктокером: закидає ролики, як вивозив людей і як ховалися в підвалах. Показує свій акаунт: на фото будинків, які горять, наклав пісню «У мене немає дому».

Якщо Юрій тепер мотається по різних селах, то Коля здебільшого щодня в Салтові. У хабі нині також є дружина Івана — Надія, вона на кілька тижнів повернулася з Німеччини. Її тато — боєць від 2014 року, раніше визволяв Щастя, отримав поранення, знову пішов на війну. Був одним із тих, хто звільняв Старий Салтів.

Велика війна — великі зміни

Салтівчани по-різному оцінюють свій досвід окупації. Жінка пенсійного віку, яка погано приховує здивування, що нині нічого не дають, нарікає ще й на нерівномірність допомоги:

— Нічого не доб’єшся навіть від української влади. Ні чорта нам не заплатили, що ми пережили бойові дії. А хто виїхав, бомб і снарядів не бачив, тому ще й платять щомісяця (має на увазі допомогу вимушеним переселенцям — авт.).

Її уриває сусідка, більш позитивно налаштована жінка на ім’я Валя:

— Чого тобі ще треба? Тож усе привозять, допомагають. Мене це добиває. Голодні не сидимо, війну пережили, то й зараз витримаємо. Слава Богу, крепкий народ.

Олександра Іванівна, 1940 року народження, радіє, що недавно отримала пенсію:

— Я тут під кулями була, дєтка, сиділа сама в погребі й плакала: що вже Бог дасть. У дворі вибило яму. Їсти привозили з Харкова, перепродували. Грошей у мене не було, а позичати ніхто не став: як вмру, баба стара, то як віддам?

Юрій теж сподівається на Бога, а також на те, що більше не буде великих проривів росіян. Тоді він зможе перемкнутися на довші справи: долучитися до місцевого самоврядування, втілити якийсь мотиваційний проєкт для молоді.

Якби не війна, Юрій, дуже ймовірно, таки виїхав би за кордон, мав таку мрію. Був там (у Європі) раз у житті — коли приганяв машину. Тепер, коли його сім’я за кордоном, він переоцінив речі, які може отримати вдома. Розповідає, що коли дружина народжувала в Ірландії, тамтешні лікарі здивувалися: який у неї ідеально рівний шов після перших пологів із кесаревим розтином.

Від 15 років — половину свого життя — Юрій працює на будівництві. Любить малярувати, штукатурити, фарбувати, вміє з нуля зробити ремонт у помешканні. Уже навіть зібрав власну бригаду, отримав замовлення від перших клієнтів, планував купувати техніку в кредит — хотів запустити бізнес, аж вторгнення. Велика війна — великі зміни.

Де саме знайде себе після неї, Юрій поки не може сказати достеменно, але бачить кілька перспектив:

— Війна показала, як люди можуть змінюватися. Раніше моє життя оберталося навколо дому й роботи, а тепер відчуваю, що маю авторитет і можу щось зробити.

За кордон більше не хоче. Може, в Україні ще раз організує будівельну бригаду — відбудовувати буде що.

Цей матеріал створено за підтримки ІСАР Єднання в межах проєкту "Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства", що реалізується ІСАР Єднання в консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку.

Зміст статті не обов’язково відбиває погляди ІСАР Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.

волонтери ісар деокупація старий салтів харківщина