Дистанційно керований кулемет і маскувальна “витинанка”. Як волонтери допомагають воїнам вижити

Автономна турель — це установка, в якій закріплюють кулемет з механічним прицілом і камерою, приєднаною до планшета кулеметника. Оператор турелі може дистанційно управляти кулеметом на безпечній відстані за допомогою камери та тепловізора й далі відстежувати та стріляти по ворогу навіть під час артилерійського чи мінометного обстрілу.

Турель дає кулеметнику змогу перебувати навіть за кілометр від зброї – це залежить від довжини кабелю. Але тут найголовніше – не відстань, а можливість перебувати в безпечному місці – копанці, окопі чи бліндажі. Для цього вистачить і 5—10 м кабелю. Турель — не унікальна розробка, цій ідеї вже понад сотню років. Але вона може допомогти зберегти кулеметнику життя.

Каракай-машина

Сидимо в темному підвалі разом з Олександром, Дмитром і Тетяною, волонтерами “Справи громад Дарниця”. Олександр Супрун разом з побратимом Дмитром Колісником тільки-но повернулися з південного фронту. На столі – свічка, яка ледь освітлює кімнату. Я з ліхтариком і диктофоном сиджу під прапором спільноти й незавершеною маскувальною сіткою. Біля неї мали б зараз метушитись волонтери, але годину тому в приміщенні вимкнули світло.

Свою автономну турель вони називають “Каракай-машиною” — на честь загиблого побратима Юрія Каракая. Він був кулеметником у 206-му батальйоні й у серпні загинув на своїй позиції від мінометного вогню ворога. Юрій, Олександр і Дмитро були знайомі ще до служби в лавах ЗСУ — вони разом волонтерили від 2019 року.

Цю турель вирішили розробити, щоб захистити інших кулеметників.

— Коли ворог наступає, важливо не проґавити момент, коли хтось наближається до твоєї позиції, — пояснює Дмитро. — Як це може відбуватися: ворог валить з артилерії, щоб ти не міг висунутися, під цим прикриттям заходить ДРГ і захоплює твої позиції. У нашій бригаді був випадок, коли ось так зайшли, прикриваючись вогнем, закидали гранатами траншеї – і наші військові загинули.

Автономні системи керування вогнем справді працюють і вже зарекомендували себе на російсько-українській війні.

У серпні Міжнародна розвідувальна спільнота “InformNapalm” поширила відео, на якому російські військові дивуються кмітливості українського кулеметника: довго “викурювали” його з позиції, засипали мінами, але він і далі вів вогонь попри обстріли. Виявилося, що той насправді перебував на безпечній відстані від кулемета – завдяки створеній власноруч системі дистанційного керування вогнем. Ще один важливий момент, який вирішує ця автономна турель, — комфорт військових. На позиціях з кожним днем стає дедалі холодніше, а турель дає змогу патрулювати позиції з теплого місця.

— Не думайте, що ми вже аж так розлінувалися, що не хочемо сидіти на позиціях. Але це дуже важливо – бо виснажений військовий, який усю ніч пролежав на замерзлій землі, воює гірше, — пояснює Дмитро.

Створення турелі

Розробкою автономної турелі займалися військові 206-го батальйону, деякі з них до великої війни також волонтерили в цій спільноті. Технічну частину взяв на себе Сергій Боровіков – він володіє необхідними інженерними навичками, бо до вторгнення виготовляв лазерні станки.

І хоча ця розробка, як ми згадували, не нова, на забезпеченні української армії її поки що немає. Створена волонтерами модель відносно недорога: орієнтовна вартість пристрою разом з камерою і тепловізором коштує близько 2 тис. доларів.

Прототип розробляли у вересні, а на початку жовтня тестували на полігоні.

— Ми перевіряли, яку кулемет дає віддачу і як через це зміщується приціл, — згадує Дмитро. — На полігоні придумали, як правильно закріпити кулемет, щоб приціл не сильно зміщувався. Поки тестували без камери, кулеметник сам наводив приціл вручну, щоб подивитись, як працює механізм турелі.

Зараз волонтери шукають недорогу, але якісну камеру й тепловізор, щоб здешевити вартість пристрою.

— Тестували зброю розробники з нашої спільноти й батальйону, — пояснює Колісник. — Експертизи Укроборонпрому ніхто не робитиме, але ми як військові розуміємо ефективність цього пристрою і його здатність виконувати потрібні функції. Це дуже простий механізм, яким можна керувати через джойстик, а зображення з камери виводитиметься на планшет — проте як це все працює, нам ще треба перевірити.

Сітки з леопардових лосин

Під вечір до темного підвалу “Справи громад Дарниця”, попри відсутність електрики, починають сходитися волонтери. Відчиняються важкі двері, в підвал заходить “світлячок”, який вітається жіночим голосом.

Дмитро відповідає: “Добрий день! Не бачу, хто це, але добрий день!”. “Світлячок” — волонтерка Олена, яка прийшла поплести сітки, чекає, коли ввімкнуть світло.

Її ліхтарик освітлює незавершену маскувальну сітку поряд з нами — з неї звисають стрічки пісочного, бежевого й зеленого кольорів. Це забарвлення використовують у сітках для півдня України, звідки саме повернулися Дмитро та Олександр.

Основний напрям роботи цього волонтерського осередку від 2020 року — робити “правильні” маскувальні сітки для фронту.

Олександр пояснює, що їхні зроблено з легкої синтетичної тканини, кольори ретельно підбирають під пору року й місцевість, маскувальний візерунок має бути максимально природним.

— Ми називаємо наш стиль плетіння “п’яним черв’яком”, — розповідає волонтерка Тетяна. — Гляньте, стрічку заплітаємо не ідеально рівно вниз, а трохи вбік.

Тетяна плете сітки ще від 2014 року. За цей час жінка здобула чимало досвіду в цій сфері.

На початку повномасштабного вторгнення я (авторка цього тексту) теж доєдналася до волонтерської ініціативи й допомагала плести сітки. І згадала, що нам рекомендували брати натуральну тканину, адже вона не плавиться у вогні. Але тутешні волонтери цей підхід спростовують.

— Ця аналогія взялася від старої “совкової” форми, яка була в українській армії у 2014 році, коли почалася війна, — пояснює Дмитро. — Проблема синтетичної форми в тому, що вона від високої температури може приплавитися до шкіри. Але ж у сітки ми не закутуємось, а накриваємо ними траншеї, копанки, техніку. Вони справді загоряються під постійним артилерійським вогнем, але в нас не було жодного інциденту, щоб хтось від цього постраждав.

Натомість синтетична тканина швидше сохне й вона легша. Її простіше транспортувати й обтягувати нею техніку.

— У чому проблема неправильних сіток? — запитую я.

— А ви колись бачили сині дерева? — запитує у відповідь Олександр. — А от ми сині сітки бачили. Люди чомусь роблять їх з джинсів. Або ще “краще” — з леопардових лосин. Коли ти їдеш і бачиш у лісопосадці щось накрите леопардовими лосинами чи джинсами – одразу звернеш на це увагу. Ворогу в бінокль це також помітно. Тому такі сітки не просто не виконують свою основну маскувальну функцію, а навпаки демаскують позиції.

"Дарницькі витинанки”

Волонтери також виготовляють маскувальні сітки промисловим способом. На великий шматок тканини наносять маскувальне зображення, а потім роблять у цій тканині отвори за допомогою станка. Військові охрестили ці сітки “дарницькими витинанками”.

Олександр розповідає, що витинанки робити значно швидше, ніж класичні сітки. Волонтери можуть сплести максимум 50 м² за день, а за цей самий час “витинанок” можна наробити 5 тис. м².

Витинані сітки маскують так само добре, як і сплетені вручну.

— Знайомі “на нулях” попросили нас зробити сітку, — розповідає Олександр. — Ми створили для них “витинанку” бежевого кольору з вкрапленням зеленого й коричневого – такі кольори добре маскують на півдні. Там посадка, де вони розмістилися, була дуже ріденькою, але сітка допомогла замаскувати позиції. Вони відправили нам відео із замаскованої позиції — там можна побачити, де розташований бліндаж тільки по тому, що звідти виходить людина.

Зимову “витинанку” Олександр називає найвдалішою. Минулої зими, готуючись до вторгнення, вони робили такі для військових на півночі та сході України. Військові з білоруського напрямку згодом розповіли Олександру, що саме ті позиції, які були накриті білими витинанками, залишилися неушкодженими.

У темряві я не помічаю, що сиджу біля швейної машинки. У підвальчику їх стоїть чотири штуки. Машинки використовують, щоб зшивати сітки-витинанки до потрібного розміру (наприклад, щоб накрити БМП, сітку зшивають до розміру 4x10 м). Також Тетяна з іншими волонтерами шиє для військових подушки під шию, ковдри та сумки — їх надсилають у військові госпіталі або на фронт.

Ще один плюс “витинанок” — вони займають менше місця під час транспортування.

— Єдине “тонке” місце цих сіток — це гроші, — розповідає Дмитро. — Сітки виготовляють волонтери, також нам безплатно надали приміщення й станок для виробництва, але тканина у великих кількостях коштує недешево і її також треба пофарбувати в потрібний колір.

До великої війни люди не дуже активно долучалися до збору коштів, донатили й наші волонтери. З початком війни в нас було кілька великих пожертв з-за кордону – від небайдужих людей з діаспори, які разово скидали по 5—10 тис. доларів. Завдяки цьому ми мали змогу виготовити десятки тисяч м² сітки.

Цей матеріал створено за підтримки ІСАР Єднання в межах проєкту "Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства", що реалізується ІСАР Єднання в консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку.

Зміст статті не обов’язково відбиває погляди ІСАР Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.

зброя зсу волонтери ісар