Пресслужба ОК "Південь" давно й системно не дає журналістам працювати. На інших частинах фронту таких проблем немає

Пресслужба не розуміє своїх функцій

Катерина Єрська пропрацювала в журналістиці майже 10 років, а нині займається продюсуванням як незалежна фахівчиня. Війну зустріла в Маріуполі, звідки евакуювалася до Одеси. Зараз вона співпрацює зі ЗМІ та висвітлює війну в Одеській, Донецькій і Дніпропетровській областях, також ознайомлена з ситуацією в Харківській області. Медійниця зазначає, що такої складної ситуації з комунікаціями, як на південному напрямку, немає в жодному іншому регіоні.

"Одного дня до мене звернулися одеські журналісти з розпитуваннями, як влаштовано роботу в інших регіонах. Я поговорила з іншими колегами та зрозуміла, що цензура пресслужби оперативного командування «Південь» зашкалює. Спочатку все здавалося досить аргументованим. Пресофіцери просили прибрати детальні фото чи відео «прильотів» або не дозволяли знімати на стратегічних об’єктах. Це нормально і зрозуміло в умовах воєнного часу. Журналісти швидко й без заперечень реагували на зауваження. Але з часом виявилося, що кількість заборон збільшується, а поле для роботи зменшується. Рамок ставало дедалі більше. Незгодних почали попереджати про позбавлення акредитації – спеціального дозволу для роботи воєнним журналістом», – розповідає Катерина Єрська.

Кількість заборон зростала, рамок ставало дедалі більше

Останньою краплею для медійників став Херсон. Доки весь демократичний світ радів перемозі України та звільнення міста від ворожої армії, для журналістів починалися темні дні. Усі вони відвойовували право поїхати у звільнене місто … знімати.

Пресслужба ОК "Південь" офіційно заборонила всім ЗМІ виконувати свою роботу на звільнених територіях. За порушення заборони позбавляли права працювати. У відповідь на численні заперечення – нові повідомлення з погрозами. Урешті більшість журналістів просто поїхали в Херсон без офіційного дозволу, як звичайні громадяни. І тоді, коли всі соціальні мережі повнилися аматорськими відео наших військових і місцевих мешканців, жоден працівник преси формально не мав права працювати в Херсоні. І не має досі.

"Найгірше те, що, здається, пресслужба не розуміє своїх функцій. Завдання пресофіцерів – забезпечити гідну комунікацію та безперешкодний доступ до інформації. Ми бачимо, що відбувається протилежне. Пресофіцери ставляться до представників преси зверхньо й вороже. Від прямих публічних відповідей ухиляються. Останньою краплею особисто для мене стало інтерв’ю пресофіцера Наталі Гуменюк російському виданню «Дождь» (подивитися можна тут, хронометраж 5:17, де на початку сюжету говорить командувач окупаційними військами Суровікін – ред.), яке не визнало окупації Криму, говорило про півострів як про частину РФ і працювало за московською реєстрацію до березня 2022 року. За це, до речі, трансляцію телеканалу заборонили в Україні від 2017 року. Найганебніше – пресофіцер говорила російською та мотивували це тим, що ЗМІ не мало перекладача", – обурюється Катерина.

Наталія Гуменюк дала інтерв'ю російському виданню "Дождь", до того ж російською мовою. У сюжеті вона була після Суровікіна

Доступ закрито

Кореспондентка видання Odessa.online Олена Соломонова теж скаржиться на пресслужбу оперативного командування "Південь". Вона зазначає, що проблеми почалися від першого дня війни. Спочатку ніщо не віщувало біди. Журналістів зібрали на круглий стіл і розповіли, як працювати, пояснили, що потрапляння в цивільні об’єкти кореспонденти мають право знімати одразу, а публікувати через 3 год. Військові об’єкти знімати заборонено. Журналісти прийняли правила й поставилися до них з розумінням. Але фактично на більшість потраплянь у цивільні об’єкти їх просто не пускали.

Олена згадує, що коли в Одесі був приліт до цеху, де шили спідню білизну, власниця сама запостила фото й відео, а пресслужба ОК "Південь" заборонила журналістам фіксувати пошкодження. Далі був приліт в один з населених пунктів Одеської області, де постраждало 15 житлових будинків. Місцеві самі звертались до ЗМІ й казали, що поруч немає військових об’єктів, і просили приїхати й показати. Бо коли про проблему пишуть медіа, влада швидше на неї реагує.

Журналістам не вдалося зробити про це матеріал, бо пресслужба ОК "Південь" знову заборонила там знімати. Поблизу місць прильотів на перешкоді журналістам стоять блокпости, а тих, хто намагатиметься їх оминути, лякають позбавленням акредитації. Ті, хто переважно працює по Одещині, не ризикують порушувати – вони побоюються, що їм узагалі перекриють доступ до роботи.

"Майже кожне потрапляння в цивільний об’єкт супроводжували або суворі заборони, або доступ за два-три дні. Усі чудово розуміють, що через цей час новина про обстріл не цікава ні світовим медіа, ні українським. Пресслужба ОК «Південь» просто не давала журналістам документувати воєнні злочини Росії, тобто прямі прильоти по житлових будівлях і цивільних об’єктах. Голова пресслужби Наталя Гуменюк і нам працювати не давала, і сама фіксацією руйнувань не займалася. Проблеми з нею виникали постійно. До того ж не тільки тоді, коли потрібно було знімати прильоти, а й випадку звичайних заходів», – розповідає Олена Соломонова.

"Пресслужба і нам працювати не давала, й сама фіксацією руйнувань не займалася"

Журналістка згадує, як Одеса влітку прощалася з командиром 28-ої окремої механізованої бригади Віталієм Гуляєвим. Офіцер загинув на Миколаївщині. Пресслужба ОК "Південь" заборонила знімати похорон і сказала, що все зробить самостійно. Віддати останню шану комбригові прийшло близько тисячі цивільних, люди плакали. Але масштабу події громадськість не побачила.

"На сторінках командування після цього з’явилося кілька фото, на жодній з яких не було показано масовість прощання: на всіх фото – одна чи дві людини, одиничні квіти, а не великі букети, які принесли люди", – каже Олена.

Повідомлення про прощання від ОК "Південь" тут.

Кореспондентка вважає, що від відкритості журналістів безпосередньо залежить, чи матиме Україна підтримку у світі. Після звільнення Херсона було важливо показати, як люди люблять і чекають на Україну, а також те, що "референдум" був фейковим. Місцеві жителі несли військовим квіти, обіймали їх і цілували. Саме це показали журналісти, які заїхали на Херсонщину першого дня після звільнення. Хтось, не дочекавшись погодження маршруту, на свій страх і ризик просто заїхав до міста, щоб зафіксувати історичну хроніку. Але їхали вони не самі, а з бійцями ЗСУ, які їх знають і які їм довіряють. Інші ж навіть не намагалися отримати дозвіл, бо наперед знали, що будуть перешкоди.

Зазначимо, що зараз частина західних союзників говорить, що варто йти на переговори з Росією, і це очевидно передбачає, що частина окупованих територій такою й залишиться. Аргумент: зменшити страждання людей. Але репортажі, які зробили журналісти з Херсона, свідчать, що ми воюємо не за території, а за людей, які там живуть і які чекають на визволення. Що більше буде таких сюжетів, то важче просувати тезу про необхідність миру з Росією без звільнення окупованої частини.

Інформація має бути обмеженою?

У численних дописах журналісти в соцмережах і чатах обурюються ситуацією. Комунікаційників ОК "Південь" звинувачують у "совковості" й некомпетентності. Очільниця пресслужби Наталя Гуменюк вважає всі обмеження виправданими й зауважує, що воєнний стан вносить свої корективи в роботу журналістів і вони мають на це зважати та шукати можливості працювати з дотриманням правил.

"У нас дуже багато особливих об'єктів інфраструктури, на нас у ворога особливі плани (зокрема відрізати Україну від моря). Також у нас непроста ситуація в регіоні. До прикладу, за даними обласної прокуратури, Одещина на другому місці в Україні за кількістю виявлених колаборантів. А це внутрішні вороги. Складнощі роботи я бачу в нерозумінні людьми особливостей гібридної війни саме з таким ворогом, який у нас, – "братським"... і в умовах тренду тотального висвітлення всього підряд від соцмереж до ЗМІ: від власного сніданку й до переміщення військової техніки – в першочерговій гонитві за інформаційним хайпом, багато хто забуває про обмеження витоку інформації, про правовий режим воєнного стану", – зауважує Наталя Гуменюк.

Професійних журналістів і тих, хто їм допомагає із серйозних медіа, особливо ображає звинувачення у прагненні хайпу. Влучно сказала про це Вікторія Сибір, яка працює фіксером на британські видання The Times та The Sunday Times:

“Цього разу зачепило. Останні дев'ять місяців мого життя (співпрацю у висвітленні війни – ред.) вони про похєрєну цікаву й улюблену роботу в академічних дослідженнях, забутий нормальний устрій, загублені стосунки з безліччю людей, незрозумілість. Натомість життя на валізах, 4 год сну, постійна втома, зірваний голос і абсолютна неспроможність підтримувати діалог з нормальними людьми, шалений сум за рідними, схиблена нервова система.

Маніфестом до всіх пресофіцерів, посадовців і просто дуже близьких людей, які не сильно розуміють, чим ми тут займаємося: чуваки, хочете про сенсації, то давайте з нами. Доведеться робити багато чого дивного й несподіваного.

Прикладом, проводити ночі у краматорському морзі та допомагати переставляти каталки з загиблими. Чи працювати над братською могилою, хоч би як вернуло від запаху. Знаєте, як трупи пахнуть, особливо коли тепло? Нє? То звертайтеся, розповімо, це ж така сенсація. Одяг потім, правда, мертвечиною пахне, але ж на що не підеш заради сенсації. Чи ото з мамою дитини, якій відірвало кінцівки, спілкуватися – знаєте, як зашибічно, легко й сенсаційно? Чи з нашими, хто повернувся з полону й розповідає – детально, дуже детально про катування, – така сенсація, що хоч здохни поруч, поки задаєш питання, перекладаєш і вже навіть не вибачаєшся, що ревеш як кончена. А як сенсаційно під обстрілами будь-яких штибів, на будь-який смак – арта, танки, ракети, мої улюблені міномети – не передати. А їздити замінованими стежками, щоб відзняти матеріал про звільнені території – знаєте, як весело й задорно. Сенсації, правда, немає, бо я від 2014 року не ходжу по траві, тільки по бетонці, але все ж таки”. Повний текст посту тут.

Воєнний стан зумовлює певні обмеження, прописані в Конституції, закріплені в законах і підзаконних актах. Зокрема наказ Головнокомандувача Збройних Сил України № 73 регулює роботу журналістів під час війни. У ньому вказано, що медійники мають погоджувати свою роботу з відповідними структурами в зонах бойових дій. Їхній перелік затверджено Міністерством реінтеграції. Одеса та найближчі до неї райони до нього ніколи не належали. Журналісти намагалися дізнатись, чи не є перевищенням повноважень, що в тиловому регіоні обмеження суворіші, ніж у районах, де точаться бої, але відповіді досі не отримали.

Інші пресслужби в ЗСУ професійні

І Катерина Єрська, й Олена Соломонова, яких ми згадували вище, мають досвід роботи в інших регіонах, контакти з колегами по всій Україні, їм є з чим порівняти. І порівняння ці не на користь комунікаційників з ОК "Південь".

Так у Харківській області пресслужба сама запрошує журналістів зафіксувати результати прильотів, висвітлити злочини РФ й показати звільнені території. До того ж вони контактують не тільки з журналістами, а й з блогерами з великою кількістю підписників. Їх запрошують, щоб весь світ побачив, що відбувається в Україні.

Також медійниці розповідали про досвід своїх колег на Київщині. Там журналісти можуть безперешкодно заходити за стрічку та знімати зблизька. Пресслужба цього регіону орієнтується на 25 статтю закону "Про інформацію". Згідно з нею працівники ЗМІ при пред’явленні посвідчення мають право працювати в зонах підвищеної небезпеки, якщо закон не вимагає іншого. У разі прильоту чи вибуху кореспонденти можуть вільно фіксувати пошкодження. Не можна повністю показувати локацію, вказувати координати, а час перед публікацією треба витримати.

І, звісно, роботу пресслужб супроводжують постійні контакти з медійниками. Саме завдяки відкритості до ЗМІ світ дізнався про Бучу та інші населені пункти, де "відзначилися" воєнні злочинці.

Масштаб обмежень, що відбувалися на Херсонщині, поки що важко осягнути. Адже крім обласного центру, який прорвався в новинний блок, на правому березі є безліч містечок і сіл, до яких не було прикуто стільки уваги.

З’являються перші повідомлення про катівні, одиничні покази свідків. Проте такої масовості інформаційного потоку, яка була після деокупації півночі та частини східних територій, немає. І зовсім не тому, що на півдні стояли якісь лояльніші до населення росіяни.

війна південь скандал маразм преса