Нічні зміни та ранкова кава в Нікополі. Як живе місто під обстрілами

– У перші дні обстрілів було трохи лячно, – розповідає Юрій Соловко, працівник одного з нікопольських заводів. – "Гради" прилітали й на завод. Шокувало, коли повертався з нічної зміни й бачив наслідки вибухів: дірки в асфальті та гільзи від снарядів. Зараз уже звикли – думаю, якщо прилетить, то й прилетить. Артобстріли міста почалися ще в середині липня. Відтоді згадки про жертв, постраждалих, зруйновані будинки після нічних обстрілів у Нікополі майже щодня з’являються в новинах.

Юрій каже, що на заводі йому спокійніше, ніж удома. Під час тривоги на роботі він спускається в бомбосховище, де почувається захищеним. А вдома ховається між стінкою й диваном. Коли снаряд розірвався за 7 м від його оселі, він не міг знайти собі місця, щоб заспокоїтись.

— Деякі працівники перестали ходити на роботу в нічні зміни, – додає Юрій. — Ті, чиї дружини й діти не виїхали з нашого та сусідніх міст, хочуть під час обстрілів бути з родинами. Їм так спокійніше.

Але вечірні колони досі їдуть на завод — працівники з’їжджаються на роботу автобусами, власними автівками й навіть велосипедами. Проте велосипедистів істотно поменшало через суцільну темряву ввечері.

Дружина Юрія та двоє дітей евакуювалися з Нікополя до Польщі влітку, одразу після початку обстрілів міста російською армією. Він сумує за ними й хоче якнайшвидше возз'єднатися з рідними. Каже, що якби обстріли припинилися цієї миті, одразу помчав би забирати близьких. Але поки що може допомагати їм лише фінансово, тому й далі працює на заводі. Державних виплат для біженців сім’ї не вистачає.

“Ми прибрали й відкрилися”

Також далі працює й відомий у місті ресторан Grill pub. У перші дні повномасштабного вторгнення там готували їжу для військових, пізніше повернулися до обслуговування відвідувачів.

Уночі з 9 на 10 жовтня в асфальт біля літнього майданчику ресторану поцілив снаряд від російського “Граду”. Більшість вікон у будівлі вилетіли від вибуху, розбилася скляна обшивка мангала на кухні, осколки посікли фасад і пошкодили інтер’єр.

— Як тільки охоронець тієї ночі подзвонив власникам і розповів про приліт, ми почали переписуватися в чаті колективу, — згадує адміністраторка Grill pub Наталія Гармор. — І кожен тоді це пропустив через себе, адже цей ресторан для нас — особливе місце, як рідний дім.

Наталія згадує ту мить, коли вона вперше побачила заклад після обстрілу, та не стримує сліз:

— До обстрілу ми щодня приходили на роботу й дякували Богу, що не постраджали й можемо далі працювати, заробляти гроші й дарувати людям радість. Того дня усвідомили, що й до нас дійшла біда.

Наступного ранку весь колектив зібрався біля ресторану — навіть ті офіціанти і кухарі, які не мали працювати того дня. Прийшли ще о 6 ранку, хоча зазвичай приходили на роботу о 9:00-9:30.

Працівники зафіксували пошкодження й одразу взялися до роботи: прибирали розбите скло й осколки, зносили розбиті меблі з літнього майданчика. Вибиті вікна невдовзі затулили плитами з дерев’яної стружки. Зазвичай світлий ресторан тепер схожий на підпільний — руді плити не пропускають світло, але зберігають у будівлі тепло.

Адміністраторка розповідає, що після обстрілу постійні відвідувачі заходили до ресторану, запитували, чим допомогти, коли знову відкриють кухню, надсилали гроші на відновлення.

Табличка з крейдяним написом “Ми працюємо!” з’явилася біля входу до закладу вже наступного дня після обстрілу.

— Ми й досі відчуваємо страх через артобстріли, до такого не звикнеш, – визнає адміністраторка. — Але треба жити далі, на цьому життя не закінчується.

Діти в Києві, мама в Нікополі, тато на фронті

Наталія, яка живе біля Каховського водосховища, також не змогла покинути свою справу — вона вирощує овочі і фрукти на продаж.

— Тут усе моє, рідне, — каже жінка. – Та й батьків не хочу залишати самих.

З вікон її будинку видно Кам’янку-Дніпровську — окуповане росіянами місто, з якого вони обстрілюють Нікополь.

Іноді вона бачить, як відлітають снаряди з протилежного берега та уже навіть навчилась орієнтуватись по звуку “відльотів”: якщо снаряд не впав через 15 с, отже, ракети полетіли в інший район. Але навіть від “відльотів” у будинку жінки дрижать вікна та двері.

Одного разу снаряд розірвався за 20 м від її оселі — вибухова хвиля вибила скло в гаражі, але будинок залишився неушкодженим. Іншим разом від запальних снарядів постраждала теплиця у дворі.

— Після початку обстрілів діти спали в підвалі, бо їм було страшно, – розповідає вона. — Ми дочекалися дня народження сина в кінці липня — того дня чоловік приїхав з фронту побачитися з дітьми — і після цього малі переїхали в Київ до сестри.

Син і донька Наталії й далі навчаються в нікопольській школі онлайн. Мама провідує їх раз на кілька тижнів. Каже, що молодша донька, першокласниця, сильно сумує за домом.

Багато містян, як і Наталія, вивезли своїх дітей з Нікополя. За весь день у місті я побачила лише двох дітей: одну дитину біля садочка, іншу в супермаркеті. Немає також підлітків, які раніше гасали по АТБ шумними компаніями та співали пісень у місцевому парку.

Ночувати за 30 км

Улітку через обстріли нікопольчани часто виїздили за місто ночувати у своїх машинах. З приходом осені спати в автівках стало холодно. Але дехто досі їздить на ніч у сусідні міста та села.

Анна, яка живе в багатоповерхівці на березі водосховища, щовечора їздить з чоловіком ночувати за 30 км у місто Покров, куди не долітають російські артилерійські снаряди. З вікон її квартири видно енергоблоки Запорізької АЕС. У липні влада порадила жителям таких будинків за змогою евакуюватися.

— Коли почались обстріли, я чомусь була впевнена, що росіяни обстрілюватимуть тільки промислові об’єкти і “прильоти” будуть одиничними, — каже Анна. — Але перші жертви, розбиті оселі людей швидко повернули мене до реальності. Ми перебралися до батьків в район подалі від берегової лінії. Здавалося, що там безпечніше, але в серпні там також обстріляли “Градами”.

Після того вони з чоловіком через знайомого орендували дім у Покрові – щоб ночувати там, перевезти туди батьків і кішку.

— Після обстрілів Нікополя там виник великий ажіотаж щодо оренди, ми довго шукали і знайшли тимчасове житло лише через знайомого. Там можемо нормально поспати, не зістрибуючи постійно з ліжка, і зберегти роботу, що дуже важливо в час війни, – розповідає Анна.

Тепер вона мусить прокидатися раніше, щоб устигнути добратися до роботи в Нікополі, а ввечері повернутися назад. Про зустрічі з друзями, прийом гостей, заняття спортом уже не йдеться. Щодня Анна моніторить ЗМІ та пабліки в телеграмі — сподівається побачити хороші новини з фронту. Хоча Нікополь не окупований, багато місцевих кажуть, що чекають, коли “їх звільнять”, маючи на увазі окуповані населені пункти з протилежного берега, звідки їх обстрілюють.

Кава попри обстріли

Нікопольчани швидко адаптуються до нової реальності. Комунальники відновлюють пошкодження на важливих дорогах у місті, допомагають місцевим затуляти розбиті вікна стружковими плитами. Бізнеси намагаються не припиняти роботу.

Кав’ярня “Добра кава” в центрі Нікополя — наче оазис з цілими склом серед посічених снарядами будинків з тирсоплитами у вікнах.

У “Добрій каві” вже три роки працює усміхнена бариста Юлія, яка чудово пам’ятає смаки своїх постійних клієнтів і пропонує їм їхню улюблену каву раніше, ніж вони її замовлять. Вона працювала й 31 серпня, після нічного обстрілу.

— Уранці все навколо було у склі й сиропі для кави, — згадує Юлія. — Ми саме взялися прибирати, але прийшов наш клієнт і попросив зварити каву. Сказав, що не може почати день без неї. Потім підтягнулися й інші, дуже нас підтримували. Тому довелося одразу й починати працювати.

Секрет цілих вікон у тому, що їх уже замінили. А на розбитих дверях залишили плити замість скла й розмалювали їх кольоровими маркерами. Клієнтів запрошують залишати там відгуки — і вони дякують за “добру каву” та бажають “триматися”.

Біля будинку, де живе Юлія, також кілька разів прилітали артилерійські снаряди. Але вона залишається – вважає своєю місією готувати людям каву і дуже цінує постійних клієнтів.

У її кав’ярні затишно гуркоче кавомашина, пахне кавою, солодким сиропом і випічкою, а на поличках мерехтять пурпурові гірлянди. Якщо не виглядати у віконечко, здається, ніби я знову приїхала до Нікополя на вихідні, як у 2020-му, коли вперше тут побувала. Ніби зараз я візьму каву, піду в стару частину міста до водосховища гуляти по набережній, годувати чайок і чекати на захід сонця.

обстріли російсько-українська війна Нікополь