Новий закон про нацменшини: про що він і для чого

Оновлення українського законодавства про національні меншини давно назріло. Адже чинний досі Закон «Про національні меншини України» написано 30 років тому, тобто він є не лише застарілим, а й відверто декларативним.

Закон, який Верховна Рада ухвалила минулого тижня, вже направили на підпис президенту. Немає сумніву, що Володимир Зеленський його підпише. Через 6 місяців після опублікування закон набуде чинності.

У 2019 році, ухвалюючи закон про державну мову, парламент зобов’язав уряд подати новий законопроєкт про права національних меншин упродовж пів року. У реальності процес підготовки закону тривав майже три роки. І тривав би, мабуть, ще довше, але Європейська комісія визначила ухвалення нового закону про національні меншини однією з 7 передумов для початку переговорів про членство України в ЄС, що значно пришвидшило процес.

Меншини чи спільноти?

Перший варіант проєкту нового закону про національні меншини було винесено на громадське обговорення півтора року тому. Але ту версію так і не подали до парламенту. Натомість з’явилася нова – з назвою «Про національні спільноти України». Не лише в назві, а й у всьому тексті документа слово «меншини» замінили на «спільноти». Причиною такої метаморфози розробники закону називають те, що, мовляв, представники деяких організацій національних меншин сам термін «меншини» вважають образливим. Найактивніше просував заміну «меншин» на «спільноти» очільник організації «Рада національних спільнот України» Ашот Аванесян. Ця «образа» на загальновизнаний правовий термін і обіцянка депутатів піти назустріч побажанням «ображених» створила серйозну проблему на рівному місці.

Адже і в Конституції, й у всьому масиві нашого законодавства є термін «національні меншини», але немає жодних «національних спільнот». Термін «національні меншини» вживають також у міжнародних угодах, ратифікованих Україною, і в праві ЄС. І, зрештою, в самому рішенні ЄС про те, що Україна має ухвалити нове законодавство про національні меншини.

Ухвалювати базовий закон про національні меншини, замінюючи чіткий і зрозумілий термін якимось сурогатом, видавалося чистим абсурдом. Але оскільки тезу, що слово меншини «принизливе», а в Україні, «не меншини, а спільноти» публічно проголосив президент Зеленський, ситуація зайшла в глухий кут.

З одного боку, "не для запису" фахівці з урядових і парламентських кабінетів погоджувалися, що не можна підмінювати термін «національні меншини». З іншого – вони не могли цього сказати вголос через неписану традицію нинішньої владної команди – ні про що не сперечатися з главою держави, оскільки «начальник завжди правий».

Утім абсурдність підміни ключового терміну законопроєкту була такою очевидною і проблемною, що владі все ж довелося дати задню. Зареєстрований у листопаді цього року й за лічені дні схвалений у першому читанні законопроєкт назвали «Про національні меншини (спільноти) України».

Незграбна конструкція зі словом «спільнота» в дужках повторюється по всьому тексту законопроєкту 170 разів. Останню спробу зовсім очистити закон від нав’язливого слова-паразита зробили перед другим читанням. Відповідну поправку Володимира В’ятровича підтримала більшість присутніх на пленарному засіданні депутатів усіх фракцій і груп, окрім «Слуги народу» й екс-ОПЗЖ, тож вона не пройшла, отримавши лише 111 голосів

Це була єдина поправка до законопроєкту, яку ставили на голосування в залі. Інші проблемні питання зняли раніше.

Гармонізація з українським законодавством

Оскільки законопроєкт євроінтеграційний і стосується питань, які регулює Рамкова конвенція про захист національних меншин та інші ратифіковані Україною угоди, він має відповідати цим документам.

Водночас важливо, щоб він не містив норм, які суперечили б чинним законам України. Насамперед – створювали б лазівки для невиконання законів про державну мову та про освіту.

Вочевидь, автори закону від самого початку намагатися пройти між Сціллою й Харібдою, виконавши обидва ці завдання. Їм це майже вдалося, проте окремі норми в первісній редакції таки не відповідали закону про державну мову і створювали простір для зловживань.

Наприклад, пропонували звільнити видавців, які видають книжки коштом державного чи місцевих бюджетів мовами меншин, від вимог про обов’язкову частку видань державною мовою. Така частка становить 50% від усіх виданих упродовж року книжок. Тож якби таку норму ухвалили, видавцю достатньо було б видати за державні гроші одну книжку мовою будь-якої меншини, щоб отримати право видавати решту книжок також не українською мовою.

Проте цю норму виправили ще до офіційної реєстрації проєкту, вивівши з-під дії вимог про обов’язкову частку книжок українською мовою саме профінансовані державою чи місцевою громадою книжки мовами меншин, а не всі книжки відповідного видавництва.

Останні сумнівні моменти з проєкту прибрали вже на етапі другого читання. Так в остаточній версії документа рішення про дублювання назв та вивісок установ і організацій мовою меншини матиме право ухвалювати лише сільська, селищна чи міська рада, а не районна чи обласна, і стосуватися такі рішення можуть тільки мови меншини, яка традиційно проживає у відповідному населеному пункті або представники якої становлять там значну частину населення.

У підсумку законопроєкт, гармонізований з Конституцією, мовним і освітнім законодавством України, парламент підтримав майже одностайно. За нього проголосували 324 депутати, проти не було жодного голосу, утрималися лише двоє.

Про кого і для кого цей закон

Відповідно до ухваленого закону, національна меншина – це «стала група громадян України, які не є етнічними українцями, традиційно проживають на території України в межах її міжнародно визнаних кордонів, об’єднані спільними етнічними, культурними, історичними, мовними та/або релігійними ознаками, усвідомлюють свою приналежність до неї, виявляють прагнення зберегти і розвивати свою мовну, культурну, релігійну самобутність».

Національні меншини є «невід’ємними, інтегрованими та органічними частинами українського суспільства», а їхня культура – частиною української культури.

Держава має здійснювати політику інтеграції, але не допускати асиміляції осіб, які належать до національних меншин, проти їхньої волі.

Будь-яку дискримінацію осіб, які належать до національних меншин, заборонено. Водночас «не вважаються дискримінацією дії, що мають правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету та спрямовані на усунення юридичної чи фактичної нерівності в можливостях реалізації прав і свобод осіб, які належать до національних меншин».

Ключові права

Особа, яка належить, до національної меншини, має, серед іншого, право на самоідентифікацію, використання мови меншини, збереження культурної самобутності, освіту рідною мовою та інші права.

Кожен громадянин сам вирішує, чи вважатися належним до національної меншини або навіть кількох меншин. Ніхто не може бути примушеним декларувати свій статус особи, яка належить до національної меншини. Якщо людина хоче користуватися правами, гарантованими представникам меншин, їй достатньо висловити таке бажання.

Представники національних меншин та їх об’єднань можуть організовувати публічні заходи (наприклад, збори, конференції, мітинги), а також культурно-мистецькі чи розважальні заходи мовами своїх меншин. Якщо не пізніше, ніж за 48 год до культурно-мистецького чи розважального заходу, будь-хто надасть запит на переклад супроводу (конферансу) заходу українською мовою, організатори зобов’язані забезпечити такий переклад. Афіші й інформаційні матеріали мають бути українською мовою й можуть дублюватися мовою національної меншини.

У населених пунктах, де традиційно проживають або становлять значну частину населення представники національної меншини, написи офіційних назв на вивісках органів місцевого самоврядування й комунальних підприємств, виконані українською мовою, можна дублювати мовою меншини. Рішення про це ухвалює сільська, селищна, міська рада.

У цих населених пунктах, так само за рішенням відповідної ради, можна дублювати мовою меншини інформацію для загального ознайомлення (оголошення, покажчики, вказівники, вивіски тощо).

Матеріали передвиборчої агітації в таких населених пунктах можна також дублювати мовою меншини.

Права на використання мов меншин в освіті регулюють Закон «Про освіту» й інші освітні закони, тобто нічого нового тут не запроваджують. Зокрема, дублюється норма закону про середню освіту, що дає право приватним школам, заснованим організаціями чи представниками національних меншин, самостійно визначати мову освітнього процесу, якщо школа не отримує публічних коштів. Водночас такі школи зобов’язані забезпечити вивчення учнями української мови відповідно до державних стандартів.

Державна підтримка

Закон покладає на державу, серед іншого, такі обов’язки:

виявляти і впорядковувати місця історичної пам’яті національних меншин, охороняти об’єкти їхньої культурної спадщини;

вивчати історію та культуру національних меншин;

здійснювати культурно-мистецькі заходи меншин;

забезпечувати вивчення представниками меншин історії та культури України;

фінансувати необхідні для реалізації прав і свобод національних меншин заходи з державного та місцевих бюджетів;

надавати на конкурсних засадах фінансову підтримку об’єднанням національних меншин для реалізації їхніх програм і проєктів.

У кожній області має бути створено Центр національних меншин з відповідним приміщенням, за бажанням такі центри можна створювати й на рівні територіальних громад.

Обмеження в правах і захист від зовнішньої агресії

Закон містить жорсткі обмеження, пов’язані з захистом України від зовнішньої агресії.

При реалізації прав національних меншин заборонено популяризувати чи здійснювати пропаганду Росії, її органів і посадовців, виправдовувати російську агресію чи окупацію української території.

Представникам та організаціям меншин «забороняється співпрацювати та отримувати допомогу від іноземних держав та приватних осіб, неурядових організацій інших держав, міжнародних неурядових організацій, фондів та інших іноземних установ, діяльність яких спрямована на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення».

Як бачимо, обмеження максимально широке і спрямоване, вочевидь, не лише проти російських, а й проти будь-яких недружніх впливів іноземних держав, організацій чи навіть окремих осіб.

Ба більше, в закон прямо включили антиросійську норму, яка на період дії воєнного стану й 6 місяців після його припинення обмежує в правах представників меншини, «які ідентифікують свою приналежність за етнічним походженням із державою, що визнана в Україні та/або міжнародними організаціями державою-терористом (державою-агресором), яка вчиняє акти агресії проти України». По суті, таке формулювання робить українців російського походження заручниками російської агресії. І це навряд чи буде сприйнято європейськими інституціями, які оцінюватимуть закон щодо відповідності до права ЄС.

Проте немає сумніву, що принаймні деякі держави ЄС, насамперед, звичайно, Угорщина, критикуватимуть закон і вимагатимуть так розширити права меншин, що вони увійдуть у суперечність з базовими потребами національної безпеки й державної єдності України.

Досвід країн Балтії, яким при переговорах про вступ до ЄС намагалися викручувати руки за їхні закони про мову і громадянство, свідчить, що це дуже непростий процес. І представники української влади мають налаштуватися на складні й довгі переговори, в яких головною метою має бути не швидкість за будь-яку ціну, а відстоювання національних інтересів України.

національні меншини закон