Звикання до "гуманітарки". Як волонтери у прифронтових містах налагоджують справедливий розподіл допомоги

Злі, бо голодні

До великої війни 14-річна Софія, дочка Онищенків, ходила в музичну школу — навчалася грати на фортепіано, а також відвідувала гурток зі спортивного орієнтування. Тепер вона допомагає мамі, роздаючи гуманітарку. Одного разу пенсіонерка з черги облаяла її словами, яких Софія й не знала. Я почую ще багато історій про те, що спектр емоцій у людей, які отримують допомогу, — значно ширший за очікувану вдячність. Деколи доходить навіть до бійок і втручання поліції.

У сусідній Дружківці балакучий чоловік квартальної, яка звіряє списки на гуманітарну допомогу, зі смішком розповідає мені історію, через яку дружина на нього шикає — негоже таке розказувати журналістам. Історія про те, як у перші дні роздачі зчинилася буча, аж волонтерам довелося викликати поліцію.

Поруч жінка говорить, як добре їм допомагає фонд Вадима Новинського. Також тут є вірянка Московського патріархату, занепокоєна, що СБУ обшукує церкви.

— Розкол іде по всіх параметрах, — каже вона. — Сподіваюся, війна припиниться, якось домовляться. Як? Не знаю, ми молимося.

Катя потім підтверджує: поліцію викликали. З її спостережень, колотнечу в черзі зчиняють кілька людей-підбурювачів — очевидно, такий у них характер. Вгамуєш одного — буде тиша.

Але також поліцію викликали й на них.

Софія має в запасі багато таких історій: їй скаржилися, що чужий пакет більший (вони стандартні), що з їхнього волонтери вкрали сир або команда недостатньо швидка. Утім, дівчина не бере це близько до серця. Вона однаково спокійно реагує й на вибухи, й на сварки:

— У найгарячіший час через нас проходило до 2 тис. людей на день. Я звикла, що люди зляться. Але волонтерство мені подобається, бо в нас класна команда і є офіс, де можна пообіймати котів-собак.

(Щоб уперше отримати корм для тварин, люди мають показати волонтерам домашніх улюбленців. Сергій розповідає, як недавно хтось зателефонував йому з проханням передати велику партію корму — начебто щоб розподілити й на сусідів. Такі запити перевіряють, щоб уникнути перепродажу.)

А Катя описує випадок, який найбільше її роздратував. Місія World Central Kitchen (WCK) іноді привозить до України зірок, які своєю публічністю допомагають організації. Одного разу до Сіверська приїхав продюсер актора, що зіграв Джеймса Бонда, — Керрі. Коли люди побачили американця, то кинулись йому жалітися: що комусь чогось не додали, що потрібно показати паспорт тощо. Керрі, звісно, нічого не зрозумів, але по обличчях бачив, що люди не дякують.

— Чому люди злі? — запитав у Каті.

Це застало її зненацька.

— Бо голодні. Агресія від безвиході, — зрештою відказала.

А до людей звернулася на емоціях: мовляв, чи так складно не скаржитися на те, що дісталося їм безплатно й завдяки роботі інших людей?

Видно, спрацювало сарафанне радіо, бо на наступному виїзді всі кидалися її обіймати й дякувати за роботу. Це, каже, видалося для неї ще більш дивним.

Буває, каже Катя, люди звикають, що гуманітарна допомога — це щось само собою зрозуміле:

— Якщо давати постійно, то люди перестануть працювати, почнуть себе жаліти й думати, що ми їм зобов'язані. В одному селі за Краматорськом староста попросив нас не приїздити. Сказав, що люди перестають садити городи, бо волонтери й так дадуть їжу. Ми відійшли від того, щоб давати пакети всім підряд. Підхід такий: щоб люди не звикали, але водночас могли вижити в скрутну хвилину. Не забезпечення, а саме допомога.

Катя не може знати, чи не є хтось із їхніх отримувачів, наприклад, навідником, який виказав розташування складу. Учора в Краматорську неподалік їхнього дому горів склад боєприпасів — Сергій виходив надвір і бачив, які він казав, феєрверк. Катя говорить, що є дві категорії людей, які здають позиції: або старші люди з проросійськими настроями, або молодь, яка отримує за це плату через соцмережі.

Фокусується на хорошому: наприклад, як у день після прильоту на склад майже всі волонтери прийшли з лопатами й мітлами прибирати. Власниця приміщення не сподівалася на таке — розплакалася.

Вони відзначають разом свята й вірять, що роблять добру справу. А особисто для себе Катя має таку мотивацію:

— Спершу мене мотивував драйв: люди звертаються, а я можу їм допомогти. Потім приїхали американці зняти про нас фільм: мовляв, тут небезпечно жити, а ви ще й допомагаєте іншим. Я на себе з такого боку не дивилася, але це додало мені натхнення.

Видача пакунків через квартальних, до якої вони зрештою дійшли, допомогла вгамувати пристрасті. Люди з визначених категорій мають попередньо зареєструватися й звернутися до керівників квартальних комітетів, які все видадуть за списком у домовлений час.

До таких самих практик дійшли в Охтирці та Тростянці на Сумщині — пакети однакового вмісту розподіляли через квартальних на людей, чию потребу в допомозі визначили першочерговою.

В Ізюмі на Харківщині, де я побувала в перші тижні після звільнення міста, черги за гуманітаркою повнилися сварками й штовханиною. Пізніше там теж налагодили видачу через квартальних — рівномірність пакунків і розуміння, що їх вистачить, стишили людський запал.

Завжди хтось виживає

Ще один напрям, за яким працюють волонтери WCK, — везуть їжу до місць, які потрапили під обстріли, й туди, де розбирають завали.

Вони годували людей після знакових атак: наприклад, після ракетного обстрілу вокзалу в Краматорську чи гуртожитка в Часовому Яру.

Коли стається прильот, волонтери виїжджають услід за ДСНС і комунальниками: ставлять свій намет, вмикають генератор, гріють термопоти (прилад, що поєднує функції термоса й чайника). Мають їжу, воду й каву.

У них відпрацьований алгоритм. Першу годину стоять мовчки, нікому нічого не пропонують. Трохи оговтавшись, люди самі починають підходити. Годують людей із будинку, що постраждав, їхніх сусідів, ДСНСівців. Після обіду одна людина залишається в наметі, троє інших ходять вулицею — бувало, знаходили поранених, які втрачали свідомість. Стукають у квартири, пропонують запаковані обіди.

Катя бачила стільки наслідків прильотів, що ніде не може почуватися безпечно. Вирви від снарядів такі глибокі, що розумієш: від прямого потрапляння не врятує ніщо.

Вона дивиться, як згорає її звичний світ. У Краматорську зруйновано пологовий, знищено близько половини шкіл, завдано багато ударів по промзоні. Але навіть на руїнах чіпляєшся за хороше:

— Улітку ми виїжджали на розбір після обстрілу 23-ї школи у Краматорську. Стояли дві доби до 22:00, аж коли після трупів витягнули живого. Я відчула таке щастя, ніби виграла джекпот у лотереї. Той чоловік майже добу пролежав під завалами, а зараз курив цигарку. Бруднющий, ніс зламаний — але живий! До нього підійшов психолог. Після цього щоразу думаю на прильотах: здається, ось-ось витягнуть когось живого. Завжди є надія, що хтось виживе.

Порівняно зі справжнім фронтом, Краматорськ можна вважати тилом, та все ж війна надто близько, щоб на неї не зважати. Онищенки вже пакували валізи й продумували план евакуації, знайшли запасний склад у сусідній області, коли росіяни підходили то до Лисичанська, то до Слов’янська. Тоді в їхньому місті щотижня гатили по цивільних об'єктах. Тепер краматорці стежать за тим, чи вистоїть Бахмут, чи не підуть на Костянтинівку.

Катя показує світлини у своєму телефоні: майже всі фото за останні місяці — про війну. Будинки, що палають, військові, волонтери з черпаками. Знаходимо спільних знайомих: уже загиблих солдатів.

Водночас ще один обстріл паралізує місто. Зникає світло в Краматорську, а також у сусідніх Слов'янську й Добропіллі. У 370 багатоквартирних будинках доводиться спустити воду з системи опалення. Наступного дня прилітають Іскандери — Катя перечікує за серіалом у підвалі.

Війна навчила її легше відпускати турботи, а робота з американцями — залишатися оптимісткою:

— Як людина, яка довго працювала на державній службі, я завжди боялася втратити роботу, трималася за те, що маю. Робота в WCK відкрила мені світ. Американці по-іншому ставляться до ідей, до роботи, по-іншому спілкуються — вони додали мені відкритості. Війна забрала в нас бізнес, але ми можемо створити новий. Після війни я хотіла б відкрити реабілітаційний центр або поїхати з місією WCK в іншу країну.

Катерина народилась у Росії, у 1991-му її батьки переїхали сюди. У перший клас пішла в місцеву школу, а батьки зрештою знову повернулися в Росію. Зараз вони вірять більше телевізору, ніж дочці. Мама — домогосподарка, а тато програмує устаткування на військовому підприємстві. Катя каже, що довго плакала, але тепер уже змирилася.

Місія, в якій вона працює, вже мала згортатися, виконавши своє головне завдання: підтримати людей в екстрених умовах. Та обстріли, блекаути й бої на Донеччині роблять цю екстреність новою буденністю. Тепер вони з Сергієм міркують, як розподіляти пакети з нового року. Якщо ситуація буде більш-менш такою, як тепер, принаймні в Краматорську від видач відмовляться.

Потрібна система

Катя волонтерила від початку повномасштабного вторгнення, і про це пішов поголос. У ті дні, пригадує вона, її телефон розривався від дзвінків: до 1500 пропущених на день. Створили гарячу лінію, щоб реєструвати запити.

Тепер, коли від старту команда місії World Central Kitchen розрослася до 35 людей у Краматорську (понад 70 волонтерів — по всьому регіону), кожен з них отримує відшкодування — 300 грн за робочий день. Сума не здається великою, але в місті, з якого вивітрилося життя, люди живуть на ці гроші.

— Перші тижні ми годували всіх, та згодом помітили: пакети з харчами отримують одні й ті самі люди, які встигали подати кілька заявок у різні організації, — каже Катя.

Вона ділиться, що роздачу гуманітарної допомоги в давно прифронтовій зоні сприймають — як і саму війну — як щось належне. Катя бачила, що їх волонтерську тушонку продають на OLX. Неодноразово люди, які отримують пакети, казали їй: мовляв, ви повинні, ви самі крадете. Люди нарікали, що їх чомусь обділяють, хоча через чат-бот (треба зареєструватися) Катерина могла відстежувати історію видач і ловила на обмані.

Щоб уникнути хаосу, потрібна була система.

До вересня місія годувала всіх, хто звертався, але потім перейшли до категорій. Поступово перестали давати пакунки пенсіонерам: по-перше, їм часто допомагають інші фонди, по-друге, міркують, що їм зараз не найскрутніше. Бо пенсіонери таки стабільно отримують виплати від держави.

Отож зараз пакети роздають безробітним людям, які мають неповнолітніх дітей. Пакунок можна отримати раз на місяць за реєстрацією. Від 24 лютого в Краматорську, наприклад, припинили роботу всі заводи — тому претендентів на пакети немало.

Водночас у місцевій адміністрації ухвалили рішення про централізовану видачу допомоги — тобто всю гуманітарку координує місто. Катерина як представниця місії WCK звіряється зі звітами інших громадських організацій: скільки, де й чого роздали, щоб краще бачити потреби.

WCK має найбільше покриття в регіоні: сім пунктів роздачі харчів (один з них в Ізюмі, бо возити ближче, ніж з Харкова). У Краматорську в них чотири склади. Їх іноді міняють, бо трапляються прильоти.

Ми приїхали на найбільший, де також фасують продукти. Тут через руки за день проходять сотні пакетів вагою 12 кг кожен. Це стандартний добротний набір із 22 найменувань — всі види круп, олія, паштети, тушонки, солодощі, сосиски, консервовані персики або ананаси, влітку були молоко та яйця.

— Залежно від міста, роздаємо по 6-8 тис. таких пакетів щомісяця — разом 100 тис. пакетів на регіон.

У міста, навколо яких точаться бої, самі волонтери не доїжджають — передають пакунки через військових чи через евакуаційні фонди.

У Дружківці немає світла, а отже, й води, інтернет заледве тягне. Допомогу видають у невеликому приміщенні, яке колись було крамницею. Якийсь чоловік несміливо питає, чи може отримати пакунок. Так, він безробітний, але не має дітей. Катя відмовляє: якщо прибрати вимогу з дітьми, до них, каже, сотнями ринуть люди з закритих заводів.

Війна стала буденністю

Робочий тиждень у волонтерському центрі Краматорська розпочинається з того, що всі розказують, як хто пережив обстріли на вихідних. В офісі у центрі міста зібралися представники різних організацій: ті, що забезпечують водою, їжею, кормом для тварин, психологічною допомогою. Вони сусідять із будинком культури, перед входом у який — огороджена стрічкою вирва.

Катя була найближче до вчорашніх нічних вибухів:

— Це вперше потрапили в склад, точно хтось зі своїх здав.

Інша волонтерка розказує, як у суботу міряла шапку на ринку й поблизу щось гахнуло. Кинулася пересидіти в подруги, а тим часом думала про котів удома. Вони, каже, вже самі просяться в сховище.

— Мої собаки теж метикують, — підтримує розмову Катя. — Не тремтять, але ховаються.

У них удома — чотири собаки породи акіта-іну, що важать до 50 кг кожна. Коли їх випускають із вольєрів, вони забігають у дім і лащаться до людей, облизують їм обличчя.

З 2014-го – у 2022-й і назад

Онищенки почали волонтерити після першого нападу Росії у 2014-му. Битву за Краматорськ і захоплення міста бойовиками "ДНР" родина перечікувала спершу на Харківщині, потім у селі Щурове Лиманського району, що біля Святогірська.

Улітку того року Краматорськ звільнили звільнили, із захопленого Донецька ринули переселенці. Онищенки відкрили свої їдальні на турбазах, щоб годувати людей. З травня й до початку жовтня там готували безплатні гарячі обіди для 8 тис. людей щодня.

— Черга йшла безперервно. Ми готували з продуктів, наданих місцевими фермерами, підприємцями, власниками хлібозаводу. У буфетах при їдальнях продавали алкоголь, з виручки платили зарплату кухарям, яких залучили з переселенців, — каже Катерина.

Невдовзі війна у Краматорську стихла, в місто перенесли адміністративний центр області, почали відбудовувати і вкладати гроші. Заклали два нові житлові мікрорайони (перший почали зводити), побудували льодову арену, оновили два парки, заклали третій, будували басейн. З повномасштабним вторгненням у 2022-му Катерина знову почала годувати людей. У лютому вона (юристка за освітою) працювала у виконкомі, в управлінні з гуманітарних питань. Разом з чоловіком Сергієм мали сімейний бізнес — дві їдальні на турбазах поблизу міста.

У перші дні великої війни з Краматорська поїхало багато людей. Знайомі, які перебралися до Львова й почали там волонтерити, передавали Онищенкам гуманітарну допомогу евакуаційним потягом. Це були речі, що надходили на розподільний хаб у Львові, які зібрали приватно поляки: харчі й гігієна. Щоб зустріти перший вантажний вагон Укрзалізниці, вщерть забитий ящиками (це 20-25 т продуктів), Сергій підключив військових: вони дали МАЗ, щоб розвантажити й розвезти речі. Таких вагонів прибувало один-два на тиждень, Укрзалізниця безплатно возила гуманітарку.

Згодом Катя почала підключати до розвантаження місцевих чоловіків, за роботу їм видавала пакети з тієї самої допомоги. На одне розвантаження приходило до 30 чоловіків.

Як колишня працівниця адміністрації, вона знала організації й центри, через які розподілити допомогу. Багато адміністративних органів виїхало, згорнувся бізнес — життя в місті багато в чому підтримувалося завдяки такій самоорганізації. У 2022-му, на відміну від 2014-го, в регіон зайшли великі міжнародні гуманітарні місії — подекуди це спричинило звикання до допомоги в пакетах.

Темрява, тиша й вибухи

Відлуння війни добре чути в Краматорську. На світанку місто стрясає кілька вибухів — із дому Онищенків вони здаються глухими, отож, ніхто не йде ховатися до підвалу. Чотири ракети, що прилетіли попереднього дня, теж не сприймають серйозно: впали далеко, не завдали нікому шкоди — бувало й гірше.

Після кількох днів у Краматорську здається, що й у Києві — незвично багато світла. У прифронтовому місті майже немає цілих вікон — або забиті дошками й плівкою, або вибиті ударами.

Комендантська година — від 20:00, але життя тут огортається тишею раніше. 90% відвідувачів у кафе — військові. Вони ж — більшість тутешнього населення.

Вибухи повторюються щодня, поки я тут.

— Страх став для нас тлом, — каже Катерина. — Не можна постійно боятися, але в війні найгірше те, що ти до неї звикаєш.

Цей матеріал створено за підтримки ІСАР Єднання в межах проєкту "Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства", що реалізується ІСАР Єднання в консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку.

Зміст статті не обов’язково відбиває погляди ІСАР Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.

волонтери ісар деокупація війна люди гуманітарка