Батько наш Бандера, а Пілсудський — дід. ОУН навчилося тероризму в польських борців за незалежність

Це на перша така його заява після повноцінного вторгнення. 11 липня 2022 року, коли в Польщі відзначають жертв «Волинської трагедії», Моравецький на своїй сторінці у фейсбуку написав: "Україна бачить, до чого веде націоналізм та імперіалізм, і що спадкоємцем організації українських націоналістів та УПА є Путін, який намагається принести "руський мир".

Пост Моравецького про Путіна як спадкоємця УПА: "Україна бачить, куди веде націоналізм та імперіалізм, і що спадкоємець українських націоналістичних організацій та УПА — Путін, який намагається принести "руський мир".

І хоча заяви не зіпсували міждержавних відносин, але вкотре нагадали, що до повного порозуміння далеко. Історія й далі залишається політичним чинником.

Якщо Путін, за означенням польського прем’єра, є спадкоємцем УПА, то чиїми спадкоємцями є українські націоналісти? Феномен, який організаційно оформився в міжвоєнній Галичині, що була частиною польської держави.

Ще в 1909 році Михайло Грушевський зауважив, що "революційна тактика на галицькім ґрунті неможлива", і цілком серйозно констатував "загальну нездібність галичанина до терористичних актів, до агресивності активної боротьби…". Стаття Грушевського з’явилася в рік народження Бандери, коли залишалося менш ніж десятиліття до падіння Австро-Угорщини. То ж погодьмося: Бандера та його покоління не були "продуктом" бабці-Австрії. Поворотним моментом тогочасної історії стали Перші визвольні змагання, тобто спроба утвердити Незалежність у 1917-1922 роках, українське повстання у Львові в 1918-му з метою встановити Українську державу та подальша боротьба за ЗУНР. На покоління Бандери вони вплинули, проте навряд чи стали доленосними – їх формування припало на період польської окупації (від 1919-го), й уже від 1923 року – повноцінного перебування в польській державі.

То чий приклад надихнув генерацію, яка всупереч погляду Грушевського перетворила Галичину в "Ірландію над Сяном"?

Загнати українців у підпілля

Молода польська держава мала вдосталь клопотів, а на внутрішній арені боротьба за владу розгорнулася між двома богатирями (з пол. bohater – герой): народним демократом (ен-деком) Романом Дмовським і соціалістом Юзефом Пілсудським. До Світової війни Дмовський був депутатом російської думи й надзвичайно активно виявив себе в політичних і дипломатичних колах. У 1908-му він навіть домовився з московитами про підтримку поляків в імперії Романових, за що польська адміністрація мала б придушувати українське національне життя в Галичині. У час війни Дмовський представляв Польщу перед Антантою й особисто відвідав президента США Вудро Вільсона.

Водночас Юзеф Пілсудський (один з псевдонімів dziadek — дідусь) з гімназії належав до підпільних організацій, відбув заслання в Сибіру, видавав нелегальну літературу та очолював бойове крило Польської Партії Соціалістичної (ППС). Безпосередньо до бойових акцій його не залучали, але одну таки спланував і виконав: у 1908-му разом з товаришами він пограбував царський потяг під Безданами в Литві.

Народний демократ Роман Дмовський і соціаліст Юзеф Пілсудський.

На сьогоднішній еквівалент революціонери здобули близько 8 млн доларів. Згодом напад назвали "акцією 4 прем’єрів" – саме стільки з двох десятків учасників у майбутньому очолили польський уряд. За ці кошти вони фінансували парамілітарні структури в Галичині. Під час війни ті перетворилися на польські добровольчі легіони на стороні Четвертного Союзу — блоку, з яким воювала Антанта.

Через це лідери Антанти не довіряли Пілсудському та вважали його "німецьким колаборантом", і вірили в зірку Дмовського. Та, як на лихо, 11 листопада 1918 року, в день завершення Першої світової війни, на Варшавський вокзал прибув Пілсудський. Згодом казатимуть, що він підняв владу, розпростерту на варшавській бруківці.

Загрози, що існували перед Польщею, а тоді чи пізніше вона воювали з усіма сусідами – німцями, литовцями, чехословаками, галицькими українцями та московитами, — змусили об’єднатися. Пілсудський очолив державу, соратник Дмовського – піаніст Ігнацій Падеревський – уряд, а сам Дмовський – Польський Національний Комітет (ПНК). Останній – це коаліційний орган, що від імені уряду визначав майбутні кордони Польщі та пропонував їх учасникам Версальської конференції.

Карта, яку затвердив ПНК з бажаними територіями Польщі. Зазначено, що на Волині проживає від 5% до 20% поляків

Роздумуючи про межі східних кордонів, ПНК запропонував забрати Волинь. Показово, що навіть за єдиним російським переписом (1897) у Волинській губернії проживало лише 6% поляків. Але це не стримувало – у протоколі ПНК вписали, що колонізацію слід спрямувати на Волинь і ця територія стане польською. Слово з ділом не розійшлися: держава затвердила колонізаційні закони, за якими землі Волині розділяли між громадянами Польщі, першість серед яких отримали військові. До цього долучили низку пільг для колонізаторів.

У протоколі вписали, що колонізацію слід спрямувати на Волинь та ухвалити колонізаційні закони

Та сочатку слід було затвердити кордони, на що не згоджувалася Антанта. Особливо гостро це стосувалося окупованої Галичини. Цю територію визнали за Польщею лише в березні 1923 року, та й то на підставі польсько-більшовицької згоди – Ризького миру (1921). За ним Польща гарантувала українському населенню права національних меншин. Зрештою, схоже було заявлено й перед Антантою – у червні 1919-го, в Малому Версальському договорі.

Усе це дисонувало з дійсністю, яка дала поштовх українському підпіллю. Ще в серпні 1919 року ректорат львівського університету заборонив вступ українцям та євреям, а поліція ліквідувала будь-які легальні курси, засновані українцями. Останні від безвиході створили підпільний, або Тайний, університет. Він діяв від 1921-го до 1925 року й налічував чотири факультети, 65 кафедр та близько 1500 студентів. Тож після здобутого досвіду боротьби у Визвольних змаганнях українська молодь опановувала ази підпілля. Хай навіть через університет.

Політику асиміляції українства поширювали й на школярів. Уособленням цієї політики став соратник Дмовського міністр Станіслав Грабський. Він вірив у полонізацію українців упродовж кількох поколінь. З його подачі затвердили «закони Грабського», за якими термін "українці" замінили на "руські", а українські школи перетворили на двомовні. Статистика промовиста – від 1922-го до 1926 року ліквідували понад 2000 українських шкіл. Найбільше на Волині, де з 442 шкіл залишили лише дві.

"Оздоровлення", що привело до "втихомирення"

У 1926 році Польща пережила збройний переворот, унаслідок якого повнота влади опинилась у руках Пілсудського. Українці були пасивними спостерігачами за Варшавськими подіями, але й могли виявити стриманий оптимізм – Пілсудський краще ставився до національних меншин за Дмовського та "ен-деків". "Я сам на кресах був вихований і пережив усю ганьбу, якої нам не жаліли, як народові переможеному", — сказав він якось у Рівному. Це відрізняло Пілсудського та його оточення від "ен-деків".

"Східні воєводства та Східну Галичину віддано на відкуп неосвіченій і непридатній бюрократії, що спирає свою владу на конфіскацію газет, розпуск товариств, тлумлення культурного й громадського життя українців і білорусів. Одне слово, фактична влада там потрапила до рук поліції й прокурорів. Бездумна політика щодо українців і білорусів штовхала Польщу в прірву, бо мільйонні маси українців і білорусів ненавиділи не лише тупу бюрократію, а й саму польську державність", – стверджував у 1926 році соратник Пілсудського, політик Тадеуш Голуфко.

Пілсудський залишив спогади про те, як під впливом насильної русифікації поляки перетворювалися на революціонерів

Це звучало обнадійливо. До того ж міністерське крісло, що належало Грабському, зайняв Антоній Суйковський. Про освіту в колишній російській імперії він писав: "Як вершину російського цинізму слід навести той факт, що в польських школах, позбавлених усіх державних прав, географію та історію мали викладати російською мовою православні вчителі".

На місці "шкільної акції", с. Ценів на Тернопільщині, 1933 рік. Боротьба за українізацію освіти була однією з основних для підпілля в 1920-1930-х роках

Усе те саме тепер відбувалося з українцями в польській державі. Водночас не лише Суйковський, а й Пілсудський чи той самий Грабський залишили спогади про те, як під впливом насильної русифікації поляки перетворювалися на революціонерів. Але вони не могли зрозуміти, що своїми діями штовхають на цей шлях українців вже у польській державі.

Нова політика Пілсудського, «санація» (оздоровлення), не передбачала змін щодо українців. Польща йшла шляхом російської імперії, а українська молодь – польських революціонерів. Не дарма ж про 1920-ті казали, що "стан свідомості українців був наче фотографією стану свідомості поляків 1860-1863 роках". У тих роках відбулося останнє велике польське повстання в російській імперії.

На свавілля в шкільництві українці відреагували вбивством Львівського шкільного куратора – чиновника, відповідального за освіту в галицьких воєводствах. Це здійснили випускники гімназії – Богдан Підгайний і Роман Шухевич.

Загалом напади на поштові відділення чи замахи на діячів стали візиткою українського підпілля. Зрештою це привело до арешту Степана Бандери в червні 1934 року. Наступного дня член ОУН посеред Варшави розстріляв міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького.

Листівка ОУН із засудженими у Варшавському процесі ОУН у 1934 році. Степан Бандера отримав смертну кару, яку замінили на довічне ув’язнення

Цього вчили у школі

Звідкіля українці цього навчилися? Галичани, які, за висловом Грушевського, неспроможні до тероризму.

Простою відповіддю буде така: від поляків. Лише в "криваву середу" 1906 року бойовики ППС здійснили серію масових нападів на царських жандармів і чиновників. За один день, 15 серпня, убили близько 80 осіб, а це більше, ніж від рук УВО та ОУН за два міжвоєнні десятиліття.

Підпільна газета УВО "Сурма" публікувала статті про замахи на царських чиновників, здійснені Пілсудським і товаришами. А українські адвокати, боронячи політичних в’язнів, апелювали, що це саме здійснювали президент Войцеховський чи маршал Пілсудський, коли виборювали польську державність. Зрештою, цього вчили у школі.

Насильства було вдосталь не лише в недавньому минулому Польщі, а й у реальному житті. Першого польського президента Габріеля Нарутовіча на п’ятий день президентства застрелив прихильник "ен-деків". Масштабну акцію "пацифакація", що прокотилася Галичиною восени 1930 року, супроводжували масові побої українського населення. Водночас влада заборонила Пласт і закрила кілька українських гімназій.

Порожня шпальта газети "Діло" за 23 серпня 1938 року. Преса з чистими шпальтами – заборона друку цензурою – часте явище міжвоєнної в Польщі.

Та це була частина більшої акції, під "гарячу руку" якої потрапили навіть польські політики. Показовою є доля Вінсентія Вітоса, який тричі очолював польський уряд. У вересні 1930-го його заарештували й в ув’язненні били та змушували руками вичищати вбиральні. Вітоса судили за підготовку збройного перевороту, проте на лаві підсудних він боронився, що був прем’єр-міністром і що саме Пілсудський через збройний переворот позбавив його посади.

Після замаху на Пєрацького в Березі Картузькій відкрили концентраційний табір для політичних опонентів. Очевидно, приклади СРСР і Третього рейху були заразними. Березу наповнили українські націоналісти, а в формулярах арешту часто писали: "Вирізняється інтелігентністю і цим становить державну небезпеку".

Українці могли почуватися другим сортом, а в Галичині набула популярність вулична приказка: "В караїма – чорне піднебіння". Авжеж, не варто питати, до чого тут караїми, чи взагалі – чому українців прозивали караїмами. Достатньо згадати, що українців у Польщі… не було. У кращому разі – русини. На офіційному рівні термін "українці" опосередковано дозволили вживати лише в 1936 році.

Тутейші

Волинь і Полісся, які не перебували у складі Австро-Угорщини й не мали таких політично розвинених інституцій, як українська Галичина, переживали колонізацію трохи іншого типу — там влада заповзялася творити нову народність: "тутейші". Так у переписі 1921 року таких було 38 943, а за десять років, у 1931-му – 707 088 осіб! Це виявилося втричі більше, ніж литовців, чехів і росіян разом узятих.

Зрештою, влада на Волині не відкидала й українців – упродовж майже десятиліття воєводою тут був Генріх Юзевський – член уряду УНР. Хоча сам прем’єр Ісак Мазепа казав про нього простіше: "польське “око” в нашому уряді". Та Юзевський справді сприяв, щоб на Волині осіли колишні вояки Армії УНР і навіть дозволяв дещо більше, ніж у Галичині. Однак був і зворотний бік медалі – в Польщі існував внутрішній "сокальський кордон", по межі Галичини й Волині. Абсолютно легальні освітні чи економічні установи, що діяли в Галичині, забороняли на Волині. Тут Юзевський творив власне квазіукраїнське життя.

Збоку скидалося на те, що візія ПНК з 1919-го щодо Волині, наче "цей край стане польським", ставала реальністю. Та навіть для воєводи Юзевського було очевидно, що Польща перегинає палицю.

"Те, що діялося на Волині в 1938 році, ставало нестерпним. Це був замах не лише на православних, а й замах на Польщу, — писав він у спогадах. — Я намагався протистояти. Відбував розмови з найвищими державними урядовцями. А коли зрозумів, що нічого не вдасться вдіяти, поїхав до Варшави, зголосився в прем’єра й міністра внутрішніх справ ген. Славоя-Складовського і склав на його руки відставку з поста волинського воєводи".

Історія повторилася

Міжвоєнна Польська держава проіснувала менш ніж два десятиліття. Попри її "поліцейський характер", на що неодноразово звертали увагу сучасники, тут неабияк розвинулося українське громадське життя. Націоналісти були його частиною. Та у своїх діях вони найбільше наслідували польських революціонерів, які ще покоління тому боролися за власну державність у Російській імперії. Історія повторилася, лише місце Російської імперії зайняла Польща, а місце пригніченої нації, що виборює незалежність, — українці.

Зруйована церква в селі Крилів, Холмщина, 1938 рік. На цій території за наказом влади зруйнували близько 150 храмів

бандера історія пілсудський польща колоніалізм націоналізм