"Дезертирство на фронті". Лекція Валерія Маркуса про те, як сержантам керувати бійцями

Вічно незадоволені

Валерій почав свій виступ із нарізок відео, де українські бійці записують відео про те, що відмовляються виконувати накази командирів. Наведемо деякі цитати з цих відео:

"Після виходу з оточення наших хлопців знову відправили на непідготовлені позиції, де вони перебували під постійними артобстрілами і масованим вогнем. Без важкої техніки та артилерії, лише з автоматами".

"Бойові завдання було доведено не повністю".

"Немає зв’язку, координації між підрозділами".

"Ми відійшли з позицій, щоб зберегти власні життя".

"Ми написали рапорти про небажання виконувати завідомо злочинні накази. Нас визнали такими, які самовільно залишили частину. Вони зробили нас дезертирами, забрали каски, бронежилети, зброю та не виплатили грошового забезпечення".

Скажіть, у чому причина такого?

— У відсутності координації між офіцерським складом і сержантським.

— Ця проблема починається з того, що коли люди перебувають позиціях, то в них немає взаємодії ні між підрозділами, які поряд, ні з офіцерським складом. Людей просто залишили.

— Немає зв'язку та координації між підрозділами.

Валерій Маркус:

— Прозвучала репліка, що завдання було доведено не повністю, водночас люди на відео говорять, що їм сказали стояти, спостерігати й відбиватись. Отже, завдання було доведено, тобто причина їх утечі інша.

Інформації, яка стосується завдань підрозділу, кожен з вас отримуватиме більше чи менше, залежно від вашого рівня. А до солдат ніколи інформацію ніколи не буде доведено повністю.

До солдат завдання підрозділу ніколи не буде доведено повністю. Це питання безпеки

У 2014 році, коли ми йшли на штурми, то дізнавалися про те, що це штурм, уже тоді, коли біля нас падала перша міна. Нам завжди казали, що ми переїжджаємо, — це питання збереження інформації.

Ось стоїть рота солдат, 99% з яких — абсолютно гідні люди. Але завжди знайдеться один, який подзвонить брату, дружині, сестрі й розповість: хто, що, куди рухається, у який час і які ми круті.

Тому основна причина, чому ми бачимо такі відео, — це відсутність командирів на місцях, відсутність сержантів. У тому натовпі на відео є люди, які обіймали посади сержантів, там є люди з погонами сержантів, але сержанта, по суті, немає жодного.

Щодо поганих командирів. Коли нас у серпні 2014 року оточили, в нас був дуже хороший командир. Але з наших двох рот залишилося 18 людей і ми зайняли одну бойову позицію. Із 22-х бойових машин залишилось дві, одна з них БТР. І окремий колектив зібрався втікати. Коли я підійшов до них — без натиску, абсолютно лояльно запитав: “Хлопці, як ви можете тікати? Я залишаюся, Фріц залишається, командир… Ви нас залишите?”. На мою адресу посипалися претензії. Коли я зробив один крок назустріч, ця мавпа схопила автомат і направила на мене.

Основна причина цього – відсутність роботи сержантів. Вона виявляється не в критичний момент, а в тому, що до цього критичного моменту вже дійшло. Наслідком відсутності роботи є недовіра до командування. Ось у цьому — наріжний камінь проблеми, яка визріває довго. Це наслідок відсутності роботи.

Наслідок відсутності роботи сержантів — недовіра бійців до командування

Коли у травні формувався 47-й окремий батальйон, ми мали набирати людей лише за співбесідами, бо вже тоді траплялися схожі ситуації й уже тоді ми бачили якість мобілізованих.

Ми не хотіли, щоб військкомати запхали нам людей, які не те що воювати не хочуть, а навіть служити не хочуть. І ми почали робити відбір. Але мали набрати 70% батальйону до 10 травня. Приїхали перевіряльники й почали змушувати нас набирати людей передчасно. Ми намагалися відбиватись, але в результаті до нас запхали багато людей, які не хочуть служити.

Один офіцер розповів, як це відбулося: спустився наказ зібрати в його батальйоні всіх непотрібних, найпроблемніших і найтоксичніших людей, аватарів (алкоголік армійським сленгом — ред). Він зібрав їх, а потім разом з ними його відправили до нас. Це була дуже проблемна рота. Весь червень і весь липень у мене через них боліла голова.

Коли ми поїхали, вони хотіли так само, як і люди з відео, звалити з позицій. Але не звалили. Ситуацію витягнули командири й сержанти на місцях, які в ручному режимі щоденою роботою та розмовами з кожним тримали їх на місці. Інформації було мало, ми отримували дуже однозначні завдання.

Але командири й сержанти на місцях вмикали фантазію та пояснювали, чому нам треба тут стояти. На щастя, такої ситуації (дезертирства – авт.) у батальйоні не було. Але тепер ми бригада й тримати в ручному режимі таку кількість людей уже не вдасться. Ба більше, мені навіть не вдасться познайомитися з кожним з вас. Тепер уся ця робота буде триматися на вас.

Я розумію, що більшість з вас на ці посади потрапила випадково. Ви не були достатньої кількості часу на посадах рядових, сержантів взводів, командирів відділень, сержантів рот. Але ми всі розуміємо обставини — в Україні повномасштабна війна. І ці обставини примушують нас робити більше, ніж ми здатні. Я не рекомендую звертати увагу на те, що показують у новинах про події на фронті. Перспектива втратити країну для нас досі дуже висока. Вибачите, скільки русні дохне – по 500, 1000 у день… Але в них цей ресурс є, а ми такими категоріями не мислимо взагалі.

Валерій Маркус

Що таке лідерство?

На вашу думку, що таке лідерство?

— Це здатність людини привернути до себе увагу, щоб колектив хотів її слухати.

— Це спроможність узяти на себе відповідальність і вести за собою.

Валерій Маркус:

Саме так. Лідерство — це адаптація, консолідація ресурсів і відповідальність. Відсутність відповідальності можна пояснити на прикладі, з яким ви стикаєтеся, мабуть, щодня.

Це коли надходить завдання від вищого командира й ви розумієте, що це завдання вашим бійцям не сподобається — воно передбачає або якісь фізичні зусилля, або обмеження в часі на сон чи їжу. І ви боїтеся взяти на себе відповідальність та кажете: “Хлопці, начальство так сказало… таке в нас начальство, а ми змушені робити…”.

Коли ви намагаєтеся таким слабким і негідним способом урятувати лояльність своїх людей, ви закладаєте фундамент, сепарацію між вашими людьми й командуванням підрозділу, між вашим підрозділом і командуванням бригади.

Узяти на себе відповідальність – це передавати накази вищого командування як власні

Узяти на себе відповідальність – це передавати накази вищого командування як власні. Якщо ви не знаєте деталей, то маєте придумати спосіб, як це завдання донести. Але ваші люди мають розуміти, що це ваше завдання.

Ви для ваших людей – не друг, ви для ваших людей – командир, батько, мати, психолог, капелан… але не друг! Коли ви намагаєтеся зберегти лояльність своїх людей і хвилюєтеся, що вони про вас подумають, ви можете привести до трагічних подій на фронті.

Токсичність у підрозділі

Попри всі зусилля, в нашому підрозділі все одно є люди, які не хочуть тут бути. Вони могли навіть добровільно прийти у військкомат — їм прийшла повістка й не вистачило характеру не прийти, їм нічого за це не було б. Але вони пішли, адже солдатам платять 40—47 тисяч, а на фронті — 110—120. У них не запитували, куди вони хочуть і вони як перекотиполе: куди послали, туди й пішли. І так само вони потрапили до нас.

Але тепе вони змушені працювати, їм доводиться жертвувати побутом й комфортом. Комусь забороняють пити — і для нього це катастрофа. Такі люди підсвідомо зацікавлені, щоб тих, хто їм ставить завдання, яких вони не хочуть виконувати, виводити в зону маргінесу. Їх підсвідомість викривляє світ, щоб зберегти їхню внутрішню зону комфорту, адже гідна людина не може змушувати їх робити те, чого вони не хочуть.

А оскільки людина — створіння соціальне, вона починає свій негатив щодо командира поширювати на тих, хто поруч. Вони потребують легітимізувати свої погляди.

Одна фраза, друга фраза… І людині поруч може бути навіть байдуже, але оскільки є один інформаційний вектор і немає іншого, який створюєте ви (сержанти – авт.), вона переймає саме цей, перший вектор.

Яскравий масовий приклад – проросійська пропаганда в Україні. Навіть до 24 лютого в Україні було багато людей з проросійськими поглядами, бо був відсутній український інформаційний вектор і наявний інший, проросійський. Люди потрапили під дію цього вектора, бо Росія в це вкладала мільярди, а наші політики, на жаль, вкладали гроші не в українську пропаганду й інформування людей, а в підвищення власного рейтингу. Тому й виникла така ситуація в Україні. Те саме, але на локальному рівні, відбуватиметься у ваших підрозділах.

І те саме відбулося з тим підрозділом, у який зібрали найгірших і про який я говорив на початку: просто з’являється людина, якій усе не подобається.

Короткий приклад: на фронті нас відвели від першої лінії, але іноді виїжджали постріляти в кар’єр. Увечері приходить сержант і каже: «Завтра зранку їдемо на стрільби». Хлопець поруч зі мною почав скиглити: «Знову стрільби! Ми ж на фронті… Знову буде тупьож на весь день, ми знов не поїмо…». Заходить сержант через 20 хвилин: «Хлопці, відбій, стрільб не буде». І цей персонаж каже: «Блін, шо це за армія, ми навіть не стріляємо…». Тобто питання не в обґрунтуванні чи певних подіях. Просто є люди, які постійно скиглять. Це їхня парадигма сприйняття світу. І саме ці люди озвучують певні репліки, які інші підхоплюють.

Є люди, які постійно скиглять. Це їхня парадигма сприйняття світу. Ці люди озвучують певні репліки, які інші підхоплюють.

До того ж більшість людей обирає позицію ображених, бо ображений не може бути неправим, ображеному завжди винні. А людині дуже приємно бути в ситуації, коли завжди хтось винен. Командири відділень там були такі самі, командири взводів працювали погано, сержантів взводів майже не було.

Там можна виділити лише кілька гідних керівників, інші — випадкові люди. І коли вони поїхали на фронт, з ними трапилися проблеми. Вони хотіли тікати. Коли ми виїхали в Костянтинівку, двоє людей з цього підрозділу направляли на мене автомат, коли я намагався втихомирити натовп. Саме до цього призводить відсутність роботи сержантів.

До мене постійно звертаються ваші підлеглі з питань, які можете закрити ви, але вам або байдуже, або ви про це не знаєте, бо не спілкуєтеся зі своїми людьми. Якщо ваші люди не підходять до вас за допомогою чи порадою — вони вже не ваш люди. А для сержанта це смерть.

У ваших підрозділах відсутня комунікація. Тиждень тому я збирав перший батальйон сержантів. Запитав про проблемні питання в їхніх підрозділах. І ми хвилин 40 обговорювали їхні питання, потім я спитав, чому я тільки зараз дізнався про ці моменти. Хоча в усіх є мій номер телефону. Питання з озброєнням та автомобілями ми розв'язали того самого дня. Але раніше вони не підходили до мене з цими питаннями.

Триває повномасштабна війна, і так, як ми зібралися зараз, ми зібратися вже не зможемо. Вам доведеться налагоджувати комунікацію зі своїми людьми й іншими підрозділами.

Особливо це стосується командирів відділень. Немає важчої посади, ніж командир відділення. По-перше, окрім того, що ви командир, ви ще й сам бойова одиниця; по друге, у вас завжди буде мінімум інформації та мінімум ресурсів. Тому ваша посада вимагає максимальної адаптації до будь-яких умов.

Ще один приклад щодо постійного незадоволення. Коли ми були ще 47-м окремим батальйоном і не мали техніки, нам вдалося знайти в Кувейті 55 Тойот-хайлюкс. На кінець квітня — початок травня це була манна небесна. 55 бойових уніфікованих машин у хорошому стані! І ми почали збирати на них кошти. Дуже швидко зібрали трохи більш ніж мільйон євро. Ціна за машину — близько 17,5 тис. доларів плюс логістика. Очевидно, що доставити 55 автомобілів з Кувейту займає не два дні й не два тижні.

Але наші ж бійці, для яких ми все це зробили, почали кричати, що ми вкрали гроші й машин ніколи не буде. І в цьому теж спостерігається відсутність комунікації та відсутність роботи сержантів. Це був один батальйон, де всі знайомі, але була відсутня довіра до командування. Коли ж машини надійшли в батальйон, всі ці люди змінили пластинку на те, що це погані машини. Тобто ці люди незадоволені відсутністю бойових машин і незадоволені їх наявністю. Логіки тут немає. Це яскравий приклад того, що людина з самого початку перебуває в контроверсійний позиції до командування.

Відсторонення від вас особового складу — це дуже небезпечно.

Те, про що люди говорять, створює атмосферу в підрозділі. А якщо на фронті ця атмосфера негативна, вона перетвориться на конкретні дії, які можуть закінчитися загибеллю людей. Я мав досвід і в 2014-му й у 2015 році, і на цьому етапі війни, коли на мене наші солдати направляли зброю. І не тому, що я до когось доколупався, а тому, що ми намагалися розв'язати проблему.

“Ми повинні бути як одна-єдина сім'я”

Далі я вас ознайомлю з традиціями нашої бригади. Оскільки бригада нова, у нас є можливість з самого початку творити культуру, міфологію та символи. Ми зараз закладаємо фундамент, куди рухатимемося.

Ви багато чого не знаєте з того, що відбувається в питанні реформ та експериментальності нашої військової частини, але я запевняю, що вже зараз, і тим паче через пів року, наша бригада стане унікальною в Збройних силах України. У нас будуть служби й напрямки, яких узагалі немає в Україні. Це зачепить і планування операцій, і збір розвідданих, і роботу з розвідданими, і ваші безпосередні дії на фронті.

Те, що ми зараз робимо, не вдасться самостійно здійснити ні мені, ні комбригу, ні нам удвох, ні всьому управлінню бригади, бо ми самі не зможемо бути локомотивами всього того величезного, що налагоджуємо. Це вдасться зробити лише тоді, коли кожен з вас усвідомлюватиме свою важливість і відповідальність на цьому місці та зможе донести нашу місію до своїх солдатів. Лише в такому разі ми зможемо це здійснити. Ми повинні бути як одна-єдина сім'я.

Історії, які ви бачили (відео з солдатами, що покинули поле бою — ред.), — це наслідок того, що в людей немає ідентичності з підрозділом. Якщо ви посваритеся зі своєю матір'ю, ви ж не підете на вулицю розповідати всім, яка вона дурна. Ні, це ваш конфлікт з вашою матір'ю, він стосується лише вас. І ніхто не сміє відкривати рота на вашу матір, бо вона — ваша людина.

Цим людям (на відео — ред.) командири не змогли забезпечити відчуття дотичності до того місця, де вони служать, відчуття гордості за їхню військову частину. У кращому разі люди могли б подумати: “У нас дурний командир, але ми не можемо винести це все на люди й осоромити нашу військову частину. Якщо ми це зробимо, волонтери втратять довіру й не допомагатимуть підрозділам нашої військової частини. Ба більше, якщо командування бачить такий фідбек від солдат, це може зменшити також надання озброєння й боєприпасів нашій частині”.

І ніхто не подумав, що командир бригади про погану ситуацію не знає, бо між ним і ними —величезна купа ідіотів. Цю ситуацію можна було виправити, але ніхто не подумав, як це зробити.

Це також ваша робота: створити в людей відчуття сім'ї. 99% проблем, перед якими ви постаєте, можна розв'язати, але потрібно вмикати фантазію та пам'ятати про відповідальність.

Те, що нам вдалося напрацювати, це лише наш соціальний капітал. Але завдяки цьому соціальному капіталу командування вірить у нашу бригаду.

“Ваша відповідальність — навчатися самостійно”

— Скажіть, будь ласка, скільки важить ПКМ (кулемет Калашникова — ред.)? 7,5 кг.

— Скільки важить М-240 (кулемет піхоти і морпіхів у США — ред)? 12,5 кг.

— Які танки перебувають на озброєнні в нашій військовій частині? Не знаєте?

— Який калібр гармати на наших танках?

— Основне озброєння Російської Федерації?..

Ось це — бич нашої армії сьогодні: ми з вами обіймаємо посади, яких не гідні. А ви не лише маєте все це знати, ви маєте бути вчителями для своїх бійців. Тут питання не у відсутності навчання — підписка на Вікіпедію ні в кого не закінчилась. 90% того, що я знаю, я вивчив з ютубу, книжок і від людей поряд. Наша частина і країна не здатні зараз забезпечити навчання всіх нас, але ми змушені виконувати завдання на цих посадах, бо інакше можемо втратити країну. Ваша відповідальність — навчатися самостійно.

Якщо в кінці січня я підійду до вашого бійця й він не знатиме, як носити бронежилет чи на якій висоті в нього має бути плита... Або поставлю банальні запитання щодо зброї у його руках, відповідей на які він не знатиме… Ви того самого дня злетите з посади, і я переведу вас у резервний алкобатальйон. Ви там сидітимете до кінця мобілізації.

Щодо мобілізації – ексклюзивна для вас інформація: демобілізації не буде.

Сержанти та особовий склад повинні знати ази з усіх військових напрямів: зі зв’язку; топографії; тактики; жестів, затверджених у бригаді; виготовлення саморобної вибухівки. Якщо ви й ваші люди не знатимуть азів, ви нас залишите. На це вам місяць.

Якщо ваш боєць не знатиме, як носити бронежилет… Я вас того самого дня переведу в резервний алкобатальйон

Ідеться про ази, про базу, з якою ваші солдати зможуть працювати. Коли їм дадуть радіостанцію й покладуть перед ними мапу, вони не розгубляться і зможуть з цим працювати.

Невдовзі до нас приїдуть інструктори з усіх цих напрямів. Частина з вас матиме навчання безпосередньо на позиціях. Зі свого боку ми залучимо максимум ресурсів, щоб дати вам необхідні знання. Але ми не зможемо охопити вас усіх. Зараз ми змушені поставити вас в умови, за яких ви непідготовленими виконуватимете роботу. У нас немає вибору. Або ми вже потім навчаємося в Польщі та мріємо звільняти Львів, або ми зараз і працюємо, й навчаємося.

Злагодження триватиме недовго. Потім, імовірно, до підвищення температури, нас відправлять виконувати ті дії, за сценарієм для якого нас готують і створюють нашу бригаду.

Наша бригада штурмова. Її концепція штурмова. Усі асоціації, які у вас виникають щодо слова “прорив”, вважайте правильними. Живіть з усвідомленням, що єдиний шанс для нас дожити до наступного літа — це сила й витривалість ваших м'язів і те, чим ви встигли за цей час наповнити свою голову. Загибель підлеглих буде на вашій відповідальності, якщо ви не навчилися самі й не навчили їх усього, чого можете.

Бригада “Магура”: унікальність і традиції

Назву нашої бригади ми успадкували від підрозділу УПА. Це слово означає "вершина", "гора", "висота".

Надалі нас ніхто не знатиме як окрему механізовану бригаду. Буде просто бригада “Маґура”. Навколо цієї назви ми будуємо концепцію бригади: міфології, символів і традицій.

Коли матимемо час, ми поїдемо в Карпати й виберемо вершину — гору, не попсову, можливо, якусь без назви. Ми назвемо її «Маґура». Це буде наша гора. Ми розробимо маршрут до цієї гори і це буде наша проща, наше паломництво, яке символізуватиме розвиток особистості та вас як воїнів. Ви здійснюватимете цю прощу колективно. На вершині гори ми облаштуємо місце для табору, куди ви завжди зможете прийти зі своїми людьми.

Маршрут не надто складний – годин на 15, через ліс, брід, гору… і коли ви туди дійдете, то станете табором і це буде ваше місце сили. Місце сили нашої військової частини, де ви спілкуватиметеся та знайомитиметеся з людьми на іншому рівні. На цій горі встановимо камінь із зображенням нашого нарукавного знаку, з нашим гаслом. Поряд буде стіна із зображенням портретів й іменами всіх загиблих у нашій бригаді.

Гасло бригади — Semper Audentes (латина). Наше гасло можна перекласти по-різному. Якщо запитує Валерій Федорович, то ви кажете, що це «Завжди відважні», якщо запитує ворог або цивільний, ви кажете «Як завжди, зухвалі».

Коли про наш нарукавний знак запитували: це дракон чи кінь, ми відповідали, що то "трикінь" (посміхається – авт.). Можете його так і називати. Як воно виникло? Уже на етапі повномасштабної війни ми познайомилися з Іваном Михайловичем Шаламагою, який був командиром 47-го батальйону і 47-го полку, а зараз є заступником командира 47-ї бригади. В березні він працював із дронами і багато чого мене навчив. Окремі люди навчали нас обох працювати з вибухівкою, ми їздили на завдання. Наша робота передбачала виїзд на місце, перехід наших позицій і… після цього росіяни чомусь помирали прямо у себе на позиціях. Навіть коли ми вже їхали додому, вони ще й далі вмирали. Може, вмирають досі.

Згодом було запропоновано створити 47-й окремий батальйон, мета якого — масштабувати концепцію роботи з використанням дронів, вибухівки, снайпінгу, мінування. Робота мала виявлятися в таких самих діях: окремі підрозділи батальйону виїжджають на позиції інших військових частин, роблять так, що росіяни вмирають, зривають їхні плани щодо наступу й повертаються назад. Так з’явилася концепція шахового коня, який може переступати через інші фігури, нестандартно рухатися, знищувати ворога й повертатися назад. Але оскільки ми не шахматисти й наша робота пов’язана зі знищенням живої сили противника, морда в нього має бути агресивною (вказує на логотип на нарукавному знаку — авт.). Коло з шипами — це щит з шипами. Щит — бо ми захищаємо те, що для нас важливе. Але наш щит обріс шипами, тому росіяни дохнуть тут так ефективно, що менш ніж за рік ми маємо 100000 мертвих кацапів.

Усі підрозділи зараз здають на шеврони. Бойовими вважають: зелений і синій шеврони. Штаби (служби, штаббригади, підрозділи тилового забезпечення, рембат тощо) мають сірі шеврони, управління бригади — марунові. Чорний шеврон буде лише в командира бригади, головного сержанта бригади й кількох людей, які її створювали.

Коли людей було ще доволі небагато (500 осіб), здача на шеврон в 47-му батальйоні відбувалася так: о 5-й ранку шикувався підрозділ, я попередньо запитував, кому це не треба і хто не хоче воювати. Охочих, як завжди, не було. Бійці вибігали на маршрут (у військових штанах і берцях, без військового спорядження), за кілька хвилин вибігав я в бронежилеті. Хто пробіг 10 км пізніше за мене, той до наступного етапу не проходив.

Але мені не потрібен підрозділ олімпійської збірної, мені потрібна військова частина, в якій служитимуть “рекси з характером”. Характер — це основне для солдата та воїна, бо там, де не вистачить сил і знань, має врятувати він.

Наприклад, у другій роті був боєць із зайвою вагою. Він дуже важко біг, у нього боліла нога, але я постійно біг за ним, бо це було гідно — людині боляче, але видно, що вона з характером. І він здав на нарукавний знак. Адже зайву вагу можна скинути, а характер — він або є, або його немає.

Далі потрібно підтягнутися 10 разів і піднятися на канаті.

Раніше я сам приймав іспити на нарукавний знак, але зараз мого здоров'я не вистачить на всю бригаду. Тепер це завдання й на мені, й на головних сержантах підрозділів. Іспити здають усі без винятку: командири батальйонів, офіцери, сержанти… А вам, сержантам, вести солдат у бій. І вони повинні бачити ваш авторитет, вашу силу і ваш досвід (ви робите те саме, що й вони, але більше).

Того дня, коли бійці отримують нарукавний знак, їхнє життя змінюється. До цього моменту в них є лише обов'язки, опісля вони стають повноцінними членами сім'ї. Вони є носіями традицій бригади (важливо навіть те, який у них вигляд і як вони поводяться за межами військової частини).

Щодо традицій. Замість слова “проблема” ми вживаємо слово “виклик". Якщо чуєте від когось слово “проблема”, покарання — 20 відтискань. Так ми змінюємо парадигму мислення людей, бо проблема — це нездоланна стіна, а виклик передбачає те, що потрібно подолати. Тому ви запитуєте в солдат не про проблеми, а про виклики, як потрібно розв'язати.

Наприкінці кожного дня командири відділень повинні зібрати своїх людей і в кожного запитати: “Який сьогодні крок ви зробили до Магури?”, тобто на шляху до вершини й розвитку. Вони повинні сказати, чого навчилися за день.

Заборонено слова “двохсоті” й “трьохсоті”. Щодо кодування загиблих та інших даних інформацію буде доведено.

Щоб окреслити горизонталь людських стосунків, ми в нашій військовій частині започаткували звернення: не “пане”, а “друже” (“друже командир”, “друже сержант”, “друже підполковник”). Ця традиція також пішла з УПА, так зверталися до Шухевича. Це звертання символізує рівність нашої взаємодії та вертикаль підпорядкування.

Адже між вами й вашими підлеглими завжди має бути дистанція. У Спарті було прислів'я: “І цар, і солдат сплять у болоті. Але у солдата своє болото, а в царя — своє”. Тобто вони сплять в однакових умовах, але має бути відстань. Думаю, ви розумієте, про що я.

Захід завершився зачитуванням Кодексу сержанта Збройних сил України.

Відео з лекцією дивіться тут:

Фейсбук ВАлерія Маркуса тут

досвід сержанти маркус війна навчання ЗСУ