Котики та песики з Богородичного. Як волонтери рятують тварин у зоні бойових дій
– Я сказала батькам, що їду в Полтаву.
– О, а я своїм – що у Львів.
– А я – що в Харківську область…
Після смолтоку “типових дорослих людей” директор “Зоопатруля” Дмитро, я і Женя, наш волонтер та за сумісництвом оператор, сідаємо в рено-“пиріжок”, забитий кормом для тварин, та їдемо в село Богородичне Донецької області.
Дорогою плануємо заїхати в Ізюм, де “Зоопатруль” був уже двічі одразу після його деокупації – їздив туди годувати й евакуйовувати хвостатих. Ситуативно спробуємо заїхати також в інші населені пункти, де найбільше потребуватимуть нашої допомоги. На блокпостах завжди питаємо, чи потрібен корм, бо туди часто приходять тварини за порятунком. Як підтвердження – майже всі просять залишити їм трохи.
Ночуємо біля Харкова. Уночі прилетіло зовсім поруч, у Мерефу. О п’ятій ранку підйом – і знову в дорогу. Трохи нервуємо. Богородичне – неподалік зони активних бойових дій. Це близько 60 км від Соледара й Бахмута, про які постійно моніторимо новини.
Небо вранці дивовижного лілового кольору. Згадую, як колись моя подруга з Донецька розповідала, що такого самого кольору й терикони, тому діти в донецьких школах, коли малюють природу рідного краю, завжди першим змальовують саме ліловий олівець. Дорога порожня, продавлена траками від танків. Тому під колесами вона видає якийсь особливий звук. Звук війни зовсім поруч. Повз нас низько-низько пролітає гелікоптер. Один, другий… На відео вони не здаються такими великими.
Заїздимо в Ізюм. Від нашої крайньої поїздки містечко трохи змінилося на краще: запрацювали магазинчики, почали відбудовувати житловий фонд, люди на вулицях трохи більше всміхаються.
Заїхали взяти щось перекусити. З кількох магазинів працює лише один. У сусідній в'їхали танком. Під магазином сидять котик і песик. Продавчиня в кіоску каже, що вони підгодовують місцевих хвостатих безхатьків. Розповідає, як рятували собаку, якому прострелили око. Він зараз живе в когось з її колег. До нас вона ставиться скептично й каже, що тут людей не завжди рятують, то невже комусь є діло до тварин. Але ми залишаємо їй корм для тварин і плануємо ще до неї навідуватися – щоб руйнувати її стереотипи.
Ми потрапили на кілька днів у січні, саме коли було дуже холодно. Уранці температура опускалася до –20. Уздовж дороги – дуже багато тварин. Коли зупиняємося, вони біжать нам назустріч звідусіль, хоча не завжди наважуються підходити зовсім близько.
Підгодовуємо та залишаємо корм місцевим. На вулиці дуже холодно, у собак шерсть на спині покрита інеєм. Щоб вижити в такий мороз, їм треба їсти. Собаки мають хворий і голодний вигляд, накидаються на корм. Один намагається лягти всім тілом на нього, щоб іншим не дісталося.
Близько дев’ятої приїздимо в Богородичне. Зустрічаємося там з колегами з ГО “Єдина планета” – цього разу в нас спільна евакуаційна місія. Вони потім ще поїдуть роздавати корм в інші села, а ми з урятованими тваринами повернемося до Києва, до клініки.
Пес із Богородичного, Донецька обл. Фото Євгена Керпатенка
У Богородичному зараз перебуває лише три родини, майже всі вони – літні люди. Повернулися сюди відносно недавно – якийсь час це місце було селом-привидом. Колеги з “Єдиної планети” таке саме розповідають про село Довгеньке – там зараз живе лише одна родина. У Кам’янці нині – може, людей п'ятнадцять.
У Богородичному єдиний "пункт незламності" – це місце, де будівельники за підтримки благодійного фонду відбудовують жіночий монастир. Туди прилетіло під час “різдвяного перемир’я”. Це його вивалені куполи ви могли бачити на фото, що розійшлися мережею. Туди люди приходять погрітися і приготувати їжу, бо там є генератор. Ми купили в Харкові два пакети з їжею: крупи, консерви тощо. Віддали все будівельникам, які пообіцяли роздати місцевим.
У Богородичному – жодної вцілілої хати. Зупиняємося біля школи. Ну як “школи” – того, що від неї залишилося: кількох посічених стін, між якими видно залишки класів. Згодом знайома журналістка розповіла нам, що в підвалі цієї школи була ворожа катівня, де росіяни знущалися з місцевих.
Назустріч нам з руїн вибігають тварини. Коти лізуть на руки, труться, голосно муркотять, самі залазять у переноски. Собаки стрибають, облизують руки, хочуть обійматися. Цього разу евакуюємо тих, хто в найгіршому стані. Переважно котів і собак з цуценятами, бо наш зоопатрулівський рено-”пиріжок” усіх не вмістить. У колег теж транспорт у ремонті, позичили бус у військових.
Забираємо кота з розбомбленої крамниці ікон. Серед затоптаних ликів святих на підлозі валяються російські сухпайки. Трохи далі вулицею у дворі будинку застряг снаряд, який не розірвався. Біля нього ходить одноокий кіт. Вочевидь, раніше тут був його дім. Людям він не довіряє. Заманюємо його їжею, щоб забрати.
У тварин у зруйнованих містах і селах дві крайнощі – або вони дичавіють, або відчайдушно шукають допомоги в зустрічних людей. Багато породистих котів і собак, для яких вулиця – одразу вирок. Дуже хочеться врятувати всіх, але добре, що можемо забрати хоч когось. Краще робити щось потроху, аніж опустити руки від безвиході.
Надовго не затримуємося – хочемо встигнути повернутися до Києва цього самого дня, щоб тварини менше стресували. Через більш як вісім годин у дорозі хвости та лапи нарешті в теплі й безпеці. Хоча чи можна взагалі говорити про безпеку, поки поруч ворог, якому чуже будь-що людське?
