Чайковський аплодує. Половину “Лебединих озер” у Європі дають українські колективи

Головне з цього тексту:

• Половину всіх вистав “Лебедине озеро” в Європі цієї зими дають колективи з українськими артистами, у назві яких є слова “Україна” / ”український”.
• Українці зайняли нішу росіян, які панували на цьому ринку до війни, але не факт, що втримають її після завершення. І не факт, що це те досягнення, яким варто пишатися.
• Головна причина — економічна: попит з боку масового глядача, небажання перемикатися на більш нішеві спектаклі через вищі затрати на підготовку і просування. “Лебедине озеро” — це “фаст-фуд”, швидке і просте рішення для всіх: танцівників, продюсерів, масового глядача.
• Росія використовує Чайковського і його твори для просування “величі” власної культури, гуманізації свого образу, а продовження виконання цих творів українськими колективами створює ілюзію, що в “позаполітичній культурі” насправді українці й росіяни “братні народи”, які не “сварилися”.
• Щоб змінити ситуацію, потрібно пропонувати якісну заміну російському культурному продукту, вкладатися в його просування і планомірно займатися витісненням самого концепту “незамінності” та “вічності” “класики” й переосмисленням її значення для сьогоднішнього контексту. Поки що до цього мало хто готовий.

По три “озера” щодня

Українці за кордоном регулярно натрапляють на засилля афіш з “Лебединим озером” і “Лускунчиком” у європейських містах. Особливо це стало помітно в передноворічний сезон. Наші читачі звернули увагу, що багато цих вистав привозять колективи зі словом “український” або “з України” в назві. А під постами про ці вистави в соціальних мережах точаться дискусії про “справжність” таких колективів.

У грудні Національна опера України опублікувала емоційне повідомлення: мовляв, “невідомі” й “сумнівні” балетні колективи гастролюють Європою, прикриваються іменем державної установи й водночас показують європейському глядачеві “Лускунчика” та “Лебедине озеро”. Серед вказаних на сайті назв — Das Nationalballett Kiew, Ballet de Kiev, Kiew Grand Ballett, Kyiv City Ballet, Nasjonalballetten fra Kyiv, Ukraine Classic Ballet та інші.

Квитки на "Лебедине озеро" в німецькому Дуйсбурзі, колектив Das Nationalballett Kiew, 14 січня 2023 року, фото: ebay.com

Афіша "Лускунчика" в іспанському Бургосі, Ballet de Kiev, 8 січня 2023 року, фото: allevents.in

Одразу після початку повномасштабного вторгнення Росії державні органи та культурні інституції на чолі з Мінкультом виступили з однозначним закликом повністю відмовитися від російського культурного продукту як інструменту просування м’якого впливу Росії. Більшість артистів державних театрів з цим погодилися. Вони не ставлять такі вистави ні в Україні, ні на гастролях у світі.

Та на європейських афішах з’являються прізвища відомих прим і прем’єрів, що разом зі словом “національний”, “київський” чи “Україна” в назві вводить глядачів в оману. Ці вистави ставлять приватні компанії, частина їхніх засновників — громадяни України, які експлуатують всесвітньо відомий бренд українського балету й так вводять в оману глядачів, сказано у відповіді Мінкультури на запит ТЕКСТів. У відомстві додають, що не можуть нічого зробити з неправомірним використанням власних назв, бо законів країн, де комерційні компанії це роблять, вони не порушують.

Ми зібрали афіші й оголошення про вистави Чайковського, які змогли знайти європейськими мовами. І порівняли, яку частку з них ставлять трупи з “українською” назвою. Відстежували лише “Лебедине озеро” й тільки від 1 грудня 2022-го до 28 лютого 2023 року. У цей час у 200 містах 19 країн Європи було заплановано щонайменше 289 вистав з лебедями. Це в середньому три (насправді іноді до семи) вистави щодня. З них 155, або понад половину (!), давали чи даватимуть колективи, пов’язані з Україною.

Більш ніж половина "Лебединих озер" — це колективи, підписані як "українські". Команди, які ми не змогли ідентифікувати, але які позиціонуються як продюсери (наприклад Ukrainian Classical Ballet), — позначено як "інші колективи"

Це лише “знімок” за зиму щодо одного твору. Додатково деякі трупи давали також “Лускунчика” та “Сплячу красуню” Чайковського. До того ж сезон на балети Чайковського в Європі досить умовний: і восени, й навесні концентрація “лебедів” на європейських сценах не значно менша, ніж узимку. Також частина залів і промоутерів уже закрили розклади на грудень — початок січня, тож певну частину вистав ми могли пропустити. Також ми брали до уваги плановий розклад, деякі вистави могло бути скасовано або перенесено.

У чому проблема?

Культура — це зброя. Росія продає міф про “велікую русскую культуру” й усередині країни, й назовні для посилення власних позицій на міжнародній арені. Роскультура стає майданчиком для спілкування там, де політичні чи економічні зв’язки вже розірвано. “Вєлікіє классікі” — це частина “русского міра”, який росіяни проштовхують через школи, театр, кіно, концерти, бали, марші “бєссмєртного полка” та автопробіги з літерою Z.

Чайковський — один з улюблених композиторів Путіна. Фото: wikipedia.org

Петро Чайковський — частина цього міфу. Саме його одним із перших завжди називає в переліку улюблених композиторів Володимир Путін, саме його твір Росія взяла як заміну гімну для виступу на Олімпіаді “під нейтральним прапором” через відсторонення збірної після низки допінгових скандалів. Саме через таке пропагандистське використання його імені конкурс Чайковського виключили з Всесвітньої федерації міжнародних музичних конкурсів ще навесні 2022 року.

Попри наявність у нього далекого “українського коріння”, у масовій свідомості світового глядача Чайковський залишається російським композитором, а “Лебедине озеро” й “Лускунчик” — “класикою російського балету”. А наратив “Чайковський поза політикою” або “не Чайковський запускає ракети” дає Росії змогу й далі легально перебувати в культурному просторі західних країн.

Можна сказати: Вагнер був улюбленим композиторм Гітлера, хіба це означає, що його твори потрібно викреслити з концертної програми? Зауваження слушне, але є нюанс. Гітлер програв війну, німці покаялися за свої злочини, скоєні в час нацизму. Зараз Вагнер — один зі світових композиторів, творчість якого не містить ідеологічного навантаження, хоча в Ізраїлі десятиліттями було табу на виконання його творів.

Балет Чайковського сам по собі нейтральний, композитор антиукраїнських висловлювань не робив (на відміну від Вагнера, який багато наговорив про євреїв), але в конкретно нинішній ситуації він — зброя в руках режиму, який убиває українців і прагне знищити ідеали свободи та демогратії, на яких грунтується західна цивілізація.

Танець непокори?

Поширеніші аргументи опонентів відмови чи потреби "поставити на паузу” російську культуру теж загальновідомі: [митець Х] належить не тільки росіянам, він / вона — частка світового культурного спадку, а “скасовувати” його / її — це віддавати весь спадок Росії. Такий підхід чітко накладають і на Чайковського та “Лебедине озеро”.

Останньому приписують якесь магічне значення “балету опору”. В нещодавньому матеріалі ВВС журналісти, цитуючи артистів, які й досі танцюють “Озеро” в Європі, провели паралелі з радянською “традицією” ставити в ефір цю виставу “під час політичних потрясінь”. Зазначимо від ТЕКСТІВ, що "лебедів" безкінечно довго вмикали на телебаченні лише під час ГКЧП (спроби перевороту в СРСР, яка закінчилася його розвалом) і лише тому, що телебачення не знало нової лінії партії, а тому обрало твір, який у тому контексті мав максимально нейтральне змістове навантаження.

Але журналісти ВВС віднайшли в цій історії інше звучання: “Багато із цих танцюристів зараз переосмислюють значення цього балету й виходять з ним на сцену на знак протесту", — пише видання. "Для мене «Лебедине озеро» перетворюється з сентиментальної історії про боротьбу добра і зла в історію про зло, авторитарного лідера Ротбарта, який хоче контролювати все навколо у своїх інтересах, — пояснює один з танцівників. — Він обманює та бреше, щоб отримати більше влади, але врешті все втрачає й помирає. Любов перемагає. Правда перемагає".

“І наприкінці кожного виступу танцюристи не просто вклоняються, вони стають разом і співають гімн України, більшість з них оповиті українськими прапорами. Одна балерина тримає табличку з написом «танець, а не війна». У ролі захисників і охоронців української культури вони вже не просто виступають. Тепер це танець непокори”, — закінчується цей текст.

Але ризикнемо припустити, що ця пафосна надбудова — лише елемент самозаспокоєння. Бо справжня причина, чому “Лебедині озера” зграями літають по Європі, — це гроші.

У всьому винен глядач?

Рішення Мінкульту, про яке ми вже згадували, для багатьох танцюристів стало несподіванкою, адже деякі команди на той сам перебували в турах з “Лебединим озером” і “Лускунчиком”, квитки на які було розкуплено. Однією з таких команд виявився Ukrainian Classical Ballet, засновником і художнім керівником якого є режисер і артист балету Іван Журавльов. Він розповідає ТЕКСТАМ, що через рішення Мінкульту довелося змінювати план вистав безпосередньо під час гастролей Італією.

“У мене було дуже багато артистів з Національної опери України. Потім з’явилася ця позиція Мінкульту [про заборону артистам держтеатрів брати участь у постановках російських творів]. Якби люди танцювали “Лебедине”, то в них були б великі неприємності, аж до звільнення. Тоді ми змінили вистави на “Жизель” і повністю перепакували тур. Це було дуже емоційно [із нерозумінням] сприйнято публікою. Але ми намагалися донести свою думку та власну позицію, [чому ми пішли на цей крок]. Було зрозуміло, що щоразу ми робити такі заміни не зможемо насамперед з економічних причин: нам повернули близько 30-35% квитків. Після цього частина колег ухвалила для себе рішення пристати на ці рекомендації Мінкульту [і перестали брати участь у гастролях]”, — каже Журавльов.

Ukrainian Classical Ballet після вистави "Жизель" у Бухаресті, травень 2022, фото: Elena Graham/The World

Він каже, що оскільки заборону не встановлено на рівні закону, то комерційні компанії нічого не порушують, коли й далі дають “Лебедине озеро” і “Лускунчика”. А закиди про “незаконне” використання назв вважає некоректними.

“Ми від 2017 року працюємо під українським брендом, виступаємо від імені України, з українськими танцюристами. Ба більше, позиціонувалися саме як український балет, ще коли довкола було модно всім називатися “російським", навіть якщо ти з України, Казахстану чи Болгарії. Зараз ми багато коштів збираємо для України, нам це вдається. Тому я вважаю, що ми приносимо користь і допомагаємо. Інша річ, що публічно нас не може підтримати посольство чи інша державна установа. Але вони можуть за кулісами підійти після вистави і сказати, що ми все правильно робимо”, — каже він.

На його думку, зараз ситуацію навряд чи можна кардинально змінити. Передусім через попит на твори Чайковського з боку публіки. Вони покривають понад 90% ринку для масового глядача. Інші вистави — це одразу менші зали, більші витрати на рекламу, труднощі із залученням аудиторії. “Це не наша примха. Ми вже “Лускунчика” натанцювалися. У нас багато інших спектаклів, і сучасних, і класичних, і українських. Просто якихось вистав ми даємо 5 на рік, а якихось 150. Це ринок, де вирішує клієнт. Ні у продюсера, ні у промоутера немає жодних упереджень. Вони продають те, що продається, і мені важко сказати, за яких умов це зараз може змінитися”, — впевнений Журавльов.

Танцювати "Лускунчика" — це не наша примха. Це ринок, де вирішує клієнт

Весняні гастролі завершилися, проте окремі імена солістів Національної опери й досі фігурують на афішах у Європі. Солістка Ольга Голиця публікувала щодо цього окремий пост у своєму Інстаграмі, що не має відношення до цих гастролей (і за розписом ролей на сайті Нацопери можна відстежити, що насправді вона та інший заявлений соліст Ян Ваня зайняті в цей час у проєктах в Україні). Журавльов пояснює, що цю проблему створюють промоутери, які використовують старі афіші. У Нацопері нам також підтвердили, що всі їхні артисти дотримуються вимог Мінкульту, а використання старих афіш — “самодіяльність” промоутерів, які дуже кволо реагують на претензії. Судячи з усього, "старі афіші" — досить поширена історія. Приміром, екссолістка Нацопери Ана Софія Шеллер, яка брала участь у гастролях Ballet de Kiev улітку 2022 року в Іспанії, у грудні також повідомляла прихильникам, що, попри регулярну появу на афішах, уже давно не бере участі в роботі колективу.

Озеро “простих” рішень

За аргументами про відмову від “скасування класики” й необхідністю “оберігати культуру від політичних впливів” — цілком раціональні причини.

Причина №1 — “російська класика” — основа українського балетного репертуару. «Це, зокрема, питання до керівництва національних театрів та Міністерства культури, які протягом 30 років не воліли змінити ситуацію. Зараз ми маємо кілька поколінь артистів, які з самого дитинства готувалися виконувати саме ці твори: іншого репертуару і стилів вони майже не знають. Проте нинішня відмова поставити виконання творів російського походження на паузу, як мінімум, створює ризики для української дипломатії і демонструє брак солідарності зі співвітчизниками», — каже ТЕКСТАМ засновниця видання Balletristic Поліна Булат.

Причина №2, яка випливає з попередньої, — технічна й фінансова неготовність швидко перемкнутися на інші вистави. Чайковський — це часто найкраще пропрацьовані номери і сцени, готові костюми, декорації. А трупу з артистів можна збирати як конструктор “лего”: партії в найвідоміших версіях балету знають більшість випускників хореографічних училищ, для “злагодження” достатньо лише кількох тижнів репетицій. Це особливо чутливий момент в умовах, коли багато артистів опинилися без роботи за кордоном.

Причина №3 — звичка глядачів. “Класика” = “без сюрпризів” + “гарантована каса” для організаторів. Роками привченим ходити на Різдво на “Лускунчика” та “Лебедине озеро” європейцям (окрім знавців і тонких шанувальників), загалом байдуже, у виконанні якого колективу дивитися ці вистави. Це неабияк тішило (й досі тішить) російську пропагандистську машину, яка роками пасивно згодовувала Європі велич російської культури через “накачування” місцевих сцен Чайковським у виконанні російських балетів різних мастей: від Большого до регіональних труп, які виступали в крихітних містечках у глибинці.

За три зимові місяці найбільше "насолодяться класикою" глядачі з Німеччини, Іспанії, Франції

Зараз низка російських балетів і далі гастролює Європою під новими іменами. Наприклад, Санкт-Петербурзький фестивальний балет став International Festival Ballet і спокійно продовжив вистави.

Організатори навіть не приховують, що насправді це російський балет

У масиві досліджених ТЕКСТАМИ афіш левова частка — це “заміни” виступів російських балетних труп українськими після початку війни. Десь організатори і продавці квитків хоча б намагаються експлуатувати тему підтримки України, але здебільшого формула простіша: “тут скасувалися гастролі росіян, то ми вам пропонуємо те саме, але від українців; квитки залишаються дійсними”.

Поміняли "Московський" на "Київський", а балерину з "Большого" прибрати забули. Афіша німецьких виступів Das Nationalballett Kiew

Іноді також лишаються згадки про “перлину російського балету”, яку вам покажуть чомусь українці. Швейцарській компанії Coloss Art Production так сильно начхати, що вони навіть не поміняли гіперлінк сторінки з квитками на Санкт-Петербурзький класичний балет і на його місці просто розмістили афішу української команди.

Журавльов підтверджує: влітку, коли стало остаточно зрозуміло, що на осінній і зимовий сезон росіяни не приїдуть, організатори почали активно шукати їм заміну, і українські колективи отримали достатньо великий шматок цього ринку “Лебединих озер” і “Лускунчиків”.

Іноді на афішах лишаються згадки про “перлину російського балету”, яку вам покажуть українці

Чи не є це досягнення сумнівним, зважаючи на контекст? Чи вдасться цей ринок розширити завдяки виконанню інших творів? Як швидко після завершення війни російські балетні трупи повернуть собі свої позиції і все стане “як у старі добрі часи”? Це одні з багатьох питань без відповідей.

Причина №4 — популярність української тематики у світі. Легко припустити, що на український колектив (якщо це буде додатково підкреслено на афіші) зараз підуть охочіше, ніж на чеський, молдовський і замасковані російські. І кількість саме українських вистав, яка перевищує всі перелічені разом узяті, підтверджує цю гіпотезу. Випадки зловживання назвами, схожими на Національну оперу, використання на афішах відомих імен і посад у державних театрах (з усіма регаліями) фактично не впливають на попит.

Причина №5, яка випливає з попередньої, — можливість усім сторонам (виконавцям, глядачам, організаторам, партнерам) швидко “закрити питання” допомоги Україні, заспокоїти совість і зміцнити репутацію. Багато промокаманій супроводжують історії танцюристів, які не можуть повернутись у свої домівки, бо їх зруйновано, і тепер через танець вони несуть правду про події в Україні у світі.

Наприклад, Ballet de Kiev, проєкт соліста Національної опери Віктора Ящука, який гастролює в Іспанії, збирав гроші для українських біженців разом з UNICEF. Ми зустрічали кампанії збору коштів на допомогу організаціям Червоного хреста, а також приватні ініціативи колективів на підтримку лікарень чи родин, які постраждали від війни.

Соліст Національної опери Віктор Ящук, описаний як El director del Ballet de Kiev, і представники UNICEF Іспанія. Травень 2022, фото: EFE

Утім у контексті інформаційного й культурного протистояння агресії, коли офіційно держава просить утриматися від російського продукту й водночас артисти збирають гроші за допомогою цього самого продукту — це може викликати нерозуміння та здивування.

Як імперія Росія за століття накопила величезний пласт згадок про себе у Європі: від провінційних музеїв до книжечок з історії для дітей. Ці згадки нейтральні, але вони з позитивним сенсом. І цей "багаж позитиву" заважає європейцям реалістично оцінювати дії росіян в Україні. Адже перше, ще не осмислене враження людини, яка детально не відстежує російську політику, таке: люди високої культури не можуть убивати і гвалтувати. І що більше відбувається культурних подій зі згадуванням чогось російського, то сильніший цей позитивістський багаж.

Водночас українська культура, як і будь-яка культура колонізованої нації в момент звільнення, ще не відома світу і європейцям. Тож наше завдання — якомога гучніше розповісти про себе й водночас не підтримувати тез російської пропаганди, наче українці й росіяни — один народ. А для багатьох євроейців це далеко не очевидна істина. Тож нам потрібно радикально відмежовуватися від усього російського. Коли ж українці виконують російську класику, це вносить сумяття в голови і підводить європейця до думки, що, можливо, у новинах брешуть, тобто українці й росіяни — таки один народ, а війна почалася через політиків чи, скажімо, НАТО. Про це й довбе день і ніч російська пропаганда.

Яскравий приклад того, як це працює, — ефект від проєкту “Балет за мир” у театрі Сан-Карло в Неаполі, де українські артисти виходили на сцену разом з танцівниками-”хорошими” росіянами.

Преса одразу віддзеркалила ефект, на який сподівалася Росія: заголовки рясніли формулюваннями про “братні народи, які помиряться” і “танець, що єднає попри війну”. Тоді офіційні особи засудили участь солістів державних театрів у таких заходах. Але впродовж року такі “замирні” події трапляються з певною періодичністю й потік українських танцюристів на них не зменшується. Приміром, буквально напередодні росіяни та українці танцювали в “Балеті без кордонів” у Швейцарії.

Що з цим робити?

На перший погляд, може здатися, що ситуація безнадійна. Традиційний поціновувач класичного балету не знає нічого, що могло б закрити його потребу в прекрасному, крім “Лебединого озера”. Якщо уявити, що з ринку різко підуть українці, їхнє місце тут же займуть молдовські, угорські або естонські трупи, чи навіть ті самі росіяни, які просто з Sankt-Peterburg Festival Ballet раптом стали International Festival Ballet, укотре “вжахнулися жахіттям війни” і продовжують жнивувати на цьому полі. Вольове рішення замінити вистави хоча б на іншу відому класику впирається у втрату глядачів і коштів. Нові сучасні розробки потребують пошуку артистів, нових інвестицій у репетиції, костюми і декорації. “А їсти щось потрібно вже”.

Ситуація точно не має простого рішення. Ось кілька напрямів для роботи, які можна виділити.

Перше — це пропонувати “нові традиції”, які поступово витіснятимуть “Лебедине озеро” й “Лускунчика” якщо не повністю зі свідомості західної людини, то принаймні з перших місць у рейтингу. До того ж ідеться і про “масовий”, і про “елітний” сегменти. І це не обов’язково мають бути створені “з нуля” роботи. У репертуарі українських театрів є добре пропрацьовані “класичні” твори інших авторів, наприклад, “Жизель” Адама, “Весілля Фігаро” Моцарта чи “Снігова королева” Гріга, або українські твори — та сама “Лісова пісня”. Інше питання, що до промотування цих творів у Європі саме в українському виконанні особливо не доходили руки ні в самих театрів, ані в Міністерства культури.

Потрібно кілька років працювати над тим, щоб "традиція" дивитися "Лебедине озеро" й "Лускунчика" в Європі зникала

За словами креативної директорки Українського інституту Тетяни Філевської, одним із рішень могло б стати об’єднання зусиль з Балтійськими країнами, Польщею, Молдовою, Румунією, Грузією, іншими партнерами на культурному фронті щодо просування світової класики та локальних творів на західноєвропейські ринки, щоб для “Озера” просто не залишилося місця. Та спочатку глядач повинен хоча б дізнатися про існування чогось іншого, крім “русской класікі”.

“Імпресаріо водночас розуміють, як працювати з середньостатистичним європейським глядачем, що йому “заходить”, а що “не злетить”. І це показує просто величезну білу пляму, з якою нам треба працювати, потрібно пропонувати заміну цьому культурному продукту, пропонувати заміну традиціям. І робити це регулярно впродовж кількох років, щоб “традиція” поступово змінювалась”, — каже Філевська.

Паралельним треком тут може йти розповідь “кривавої історії” російської культури. Однак ця ідея потребує додаткового зламу парадигми — про те, що культура загалом є аполітичною.

Друге — працювати над просуванням ідеї єдиного голосу України за кордоном з українськими колективами. Якщо комусь із них не вистачає розуміння ситуації чи аргументів для спілкування з російськими колегами чи західними промоутерами — подумати над навчанням, тіснішою роботою з Мінкультом, дипломатами, щоб у всіх було максимально схоже бачення цілей цих комунікацій. Урегулювання використання назви країни в закордонних виступах у різних варіаціях — якщо це можливо зробити на законодавчому рівні — теж не завадить.

У травні українське профільне онлайн-видання про танці Balletristic спільно з Українським інститутом опублікувало детальну пам’ятку для діячів мистецтва із відповідями на найпоширеніші запитання щодо спільних концертів і виступів за участі “хороших” і не дуже росіян, інтерв’ю російським медіа, “замірних” ініціатив західних організаторів і партнерів тощо. Її тези годяться для будь-якого творчого колективу й прямо відповідають, наприклад, на питання щодо репертуару та пояснюють, чому треба відмовитися від виконання Чайковського.

Зупиніть будь-яку культурну співпрацю з Росією. Культура не аполітична. Постер Українського інституту, березень 2022 року

Третє — економічні стимули. Тут поле для фантазії максимально широке: від державних грантів на нові постановки чи пільг для тих, хто відмовляється від “Лускунчика”, до субсидування квитків, безплатних показів і зацікавлення промоутерських компаній.

Основною проблемою є гроші, які необхідно вкласти і які неспівмірні з можливостями, що їх може включити Росія, щоб надалі просувати “озера” на європейських сценах. Другим викликом є тимчасовість рішень і очікування багатьох учасників процесу, що коли війна закінчиться, все буде “як завжди”. Через якийсь час російські театри повернуться в Європу, а українські танцюристи знову найматимуться до них на фріланс. Що робити з цим — поки що незрозуміло.

Балет і деколонізація

Історія з "лебедями" — це частина більш глибокої і широкої дискусії про деколонізаційні процеси і в Україні, й у самій Росії.

За словами Тетяни Філевської, навіть у вузькій фаховій спільноті немає однозначного рішення щодо того, як слід ставитися до "спільної спадщини" — авторів і творів, які є надбанням кількох культур, яких є багато серед українських і російських митців, а у випадку балету є ще й сильний вплив французької культури на твори Чайковського.

“Чайковський і “Лебедине озеро”, як і Булгаков, Гоголь, Малевич чи Сікорський, є прикладами такого надбання, коли однозначно сказати про приналежність їх до певної культури неможливо. Але це в умовах мирного часу й допоки агресор не підіймає їх на прапор пропаганди. В умовах мирного часу ми були б схильними “присвоїти” собі якомога більше митців, відшукати в них якомога більше українських коренів і зв’язків з Україною, а не відмовлятися від них.

Ми чуємо аргументи, що будь-яка культура має право на існування. Так, безперечно.

Якщо ця культура не є агресивною і небезпечною для світу. Російська культура станом на зараз —небезпечна й агресивна. Якщо вона себе зможе переосмислити, зробити свою “домашню роботу”, деколонізувати власну імперськість і перейти від стану агресивності та стати незагрозливою культурою — звичайно, тоді вона матиме право так само, як й інші, бути частиною цього діалогу. Поки що діалог неможливий”, — каже Філевська в коментарі ТЕКСТАМ.

***

У проєкті “Бактерії русского міра” ТЕКСТИ показали, якою поширеною є мережа центрів русистики, асоціацій учителів російської мови та російськомовних шкіл у Європі. Багато з них — прямі клієнти державного фонду “Русскій мір”, який видає гранти на культурну експансію росіян за кордоном. Так само частиною поширення “русского міра” є російські театри в багатьох європейських столицях. Частина центрів “Русского міра” в європейських університетах уже закрилась або перейменувалася, частина й далі працює.

Тому роботу над витисненням “Лебединих озер” і “Лускунчиків” з ринку Європи слід здійснювати разом із іншими заходами протидії російським впливам. Щоб не допустити “відкату” після завершення війни. Коли російський режисер і артист знову спокійно й повноправно повернуться на європейські сцени й транслюватимуть, як “братні народи помирилися”.

пропаганда Європа лебедине озеро балет