Угорська діаспора, українські біженці та музичне шоу. Як одеситка відновила своє професійне життя в Румунії
Керівниця дитячої студії вокалу з Одеси Юлія Скальська, яка виїхала до Румунії, організувала там творчий центр для дітей і дорослих. Вона стала однією з героїнь артпроєкту Ukraine among us (Україна серед нас) румунського фотографа Аді Тудос. Про своє життя в Румунії вона розповіла у розмові під час зйомок.
– До 24 лютого моє життя було таким заповненим роботою й похвилинно розписаним, що я довго не вірила в імовірність вторгнення, – згадує вона. – Коли чоловік розбудив мене словами “Юлю, почалося!”, то перше, що спросоння спало на думку, було: “Це неможливо! А як же мої проєкти?”. Тоді ще була надія, що все невдовзі завершиться й ми повернемося до колишнього життя. Але це страшне кіно ніяк не закінчується, а ми не можемо вийти з кінотеатру.
До великої війни жодна музична подія в Одесі не відбувалася без Юлії та її вихованців — студії вокалу "Консонанс" при Одеському міському Палаці дитячої та юнацької творчості. Про своє життя в Румунії вона розповіла в розмові з фотографом під час зйомок. Далі – пряма мова.
Я працюю з 14 років, та одного дня раптом – у мене більше немає занять та учнів, мені не потрібні сукні для виступів на концертах, немає матеріальних прагнень, суєти й амбіцій. Усе, чого бажала, в мене забрали. Я зупинилася. Поступово збагнула, що пропустила щось важливе у стосунках з дітьми, що багато років ми жили, як актори: репетиції, шоу-програми, конкурси, концерти… мої діти були залучені до всіх творчих процесів, але ми не мали часу поговорити про щось інше, крім музики. Тому коли опинилися тут, у Румунії, то надолужували несказане. Я побачила зовсім інший світ.
У Румунії ми довго їхали серпантином крізь сніг у горах. Грошей з собою мали небагато – я все вкладала у проєкти. Коли прибули до міста Клуж-Напока, вночі, замерзлі та втомлені, у дворі з величезними кованими воротами, як у замку, нас зустрів дуже елегантний чоловік у піджаку та пальті. Він завів нас у тепле приміщення, посадив за стіл і почав частувати супчиком і пюре з котлетками. Це було неймовірно! Поки ми їхали Румунією, нас всюди дуже тепло зустрічали, давали гарячий чай з бутербродами, підбадьорювали. Але хотілося нормальної їжі, хоча б бульйончика. А тут – гаряча вечеря!
Це була угорська школа унітаріанців, де місцева благодійна організація відкрила пункт допомоги біженцям з України, і ми виявилися чи не першими, кому вони надали притулок. Спочатку думали, що перепочинемо день-два й поїдемо далі до Португалії, де на нас уже чекали.
прийшов директор школи – ми одразу між собою почали його називати Велике Серце
Але через тиждень прийшов директор школи – ми одразу між собою почали його називати Велике Серце – радісна та гостинна людина, і запропонував залишитися: “Скрізь одне й те саме, якщо ви думаєте, що Румунія чимось відрізняється від інших країн Європи. Не варто їхати, – сказав він. – Тут ви поруч з Україною і зможете повернутися будь-якої миті, ми вам допоможемо та зробимо все можливе, щоб ви почувалися комфортно. Живіть, займайтеся музикою, ми підтримаємо будь-які ваші ініціативи. Разом возитимемо гуманітарну допомогу в Україну та допомагатимемо іншим людям!”
І ми залишилися — збирали машини й возили продукти та ліки в Україну.
Я вважаю, що я тут не біженка, а представниця України. І хочу, щоб, дивлячись на мене, поведінку моїх дітей, моєї родини, про нас думали саме так, як ми поводимося. Я хочу, щоб про нас думали, що ми заможні й культурні люди, які мають освіту та досвід, а також можуть чогось навчити.
Майже від перших днів тут мене запрошували співати на різних заходах, де я познайомилася з іншими вокалістами, а на Різдво ми підготували щедрівки українською та румунською мовами й виступили на головній площі міста, на одній сцені з громадянами Румунії. Люди вдячно аплодували, прийшло багато українців, вони підспівували. Трансильванія взагалі – полікультурний регіон, тут підтримують багато музичних традицій, але мені було приємно почути: “Ваша українська мова ллється, немов музика”. І саме музика привела мене до тих людей, які захоплюються ідеєю творчого центру.
Я розумію, що колись українцям доведеться самим себе забезпечувати в будь-якій країні, яка їх приймає. І я дуже хотіла дати собі та іншим можливість бути у фінансовій безпеці. Музика – це ніша, яку ми, українці, тут ще не заповнили. Я вмію працювати з голосом і тілом, то чому б не використати свій досвід і талант? А оскільки місцева спільнота зацікавлена розвивати гармонійні стосунки з українцями, благодійний фонд “Фонео” запропонував і профінансував відкриття творчого центру в Клуж-Напоці. У нас є приміщення для танців і вивчення мов, студія для занять музикою (разом з інструментами й апаратурою!), студія для малювання та виготовлення кераміки. Є фінансування на кілька місяців.
Ми, як і раніше, дружні з угорською діаспорою в Трансильванії
У мене великий список охочих відвідувати заняття! І ця частина роботи займає багато часу, бо діти й дорослі мають різні потреби, усіх потрібно розподілити за часом, а студії в нас невеликі. Колеги з Фонду дуже чуйно реагують на прохання й підтримують мої ідеї. Багато з напрацьованого в Україні вже вдалося зробити в Румунії: заняття з українськими дітьми, концерти, Різдвяний онлайн-проєкт з моїми учнями, які опинилися в різних країнах.
У нашому центрі зустрічатимуться не лише українці. Ми, як і раніше, дружні з угорською діаспорою в Трансильванії – вони готові відгукнутися на будь-які ініціативи, з представниками Молдови та інших країн, загалом у місті багато молоді з Європи й Азії.
Я швидко оцінюю, хто на що здатний та з ким було б гарно працювати в команді.
Наприклад, з Тімоті Кроссу, молодим чудовим музикантом із натхненними текстами – можна сказати, румунським Монатиком (досі не можу зрозуміти, чому ніхто не візьметься його продюсувати?) – ми швидко знайшли спільну мову. Після приїзду до Клуж-Напоки мені запропонували попрацювати з вокалістами в румунсько-українській музичній групі, сформованій з підлітків.
Усе відбувалося на такому творчому піднесенні, що за три місяці ми вже співали у Бухаресті на півфіналі шоу “Румунія шукає таланти”. Це був дивовижний досвід, і я щиро вдячна за співпрацю Тімоті Кроссу. Звісно, півфінал – це поки що одна сходинка вгору, бо за три місяці важко сподіватися на грандіозну перемогу, проте діти були щасливі, для них це вже перемога.
Підліткова румунсько-українська група за три місяці вже співала у Бухаресті на півфіналі шоу “Румунія шукає таланти”
Я переконана, що навчання дітей вокалу має бути в комплексі з акторською майстерністю, сценічним рухом, ораторським мистецтвом і навичками гри на музичному інструменті, щоб розвивати відчуття ритму. Тобто батьки привели дитину займатися, скажімо, години на чотири, і вона розвиває різні сторони своєї особистості. Тоді все починає звучати.
Мені неодноразово говорили, що в мене в колективі “різнокольорові” діти, що одразу чути, коли виступає колектив Скальської. Бо кожна дитина приходить зі своїми унікальними особливостями, а я розвиваю та посилюю її дивовижність, щоб максимально розкрити індивідуальність. І тут, у Румунії, я це також роблю й хочу бачити поряд таких самих викладачів. Бо інакше навіщо займатися творчістю? Коли ми повернемося додому, нам згодиться сила духу для відновлення культури.
