Тепер "Дід" працює в музеї. Кримінальний розшук, полон, втеча та диверсї в тилу ворога

Розмовляти з "Дідом" насправді дуже важко. Дмитрович говорить уривками, загадками й окремими пазлами. Якщо ти в контексті подій, яких стосуються його пазли, то порозумієтеся. "Дід" начебто всміхається у вуса, але не спускає очей з реакцій співрозмовника. І це ж я прийшла з рекомендацією від своїх!

Тексти не мали можливості перевіряти слова й історії співрозмовника, але він користується авторитетом у розвідників, тож публікуємо його інтерв'ю

На фронті всі всіх знають

У 2014 році "Діду" вдалося втекти з полону з горезвісної "Ізбушки" – СБУ Донецька. Тоді він з напарником Юрієм їхали в Дебальцеве, везли допомогу хлопцям з 25-ої бригади, які потрапили в оточення. Хлопці тиждень не їли й пили воду з радіаторів. "Дід" з напарником полями пробралися до бійців, передали що треба, а на зворотному шляху самі потрапили в полон.

– Переправили нас на Харцизьк, потім на так звану Ізбушку в Донецьку. Там в одній "хаті" сиділи й сепари, й наші (тоді привезли полонених під Іловайськом бійців – автор), – розповідає "Дід".

Бувало, що на "хаті" ("хата" на кримінальному жаргоні — це камера – автор), яка розрахована на 10 осіб, нас сиділо 40-45. Я був старшим "хати". Усі думали, що свій, місцевий, кримінальний. Тільки за добу до того, як утік, дізналися хто я.

– А хто ви?

Цього я могла б і не питати. "Дід" тільки всміхається. Пазли доведеться складати самій: Анатолій Токарєв народився в Павлограді, на Приточилівці, яку вважали найбільш бандитським районом, пацаном стояв на обліку в міліції, служив у Афганістані. Потім працював у павлоградському кримінальному розшуку. Далі був власне полон.

Анатолій Токарєв “Дід”

На "хаті" в Донецьку сиділи також сепари, яких заарештовували за підозрою у співпраці з Україною. Одного разу в камеру помилково закинули особистого охоронця ватажка "ДНР" Захарченка.

– Варта "хати" щось переплутала – він опинився в нас у камері й до ранку не дожив, раптово помер. Буває! – сміється Дід.

Діда як старшого "хати" допитував особисто Захарченко. Кілька разів його виводили на показовий розстріл – ставили до стінки та стріляли. Прикладом у двох місцях перебили ногу, переламали ребра, напарнику відрізали вухо.

– Працюючи в розшуку, я знав закони кримінальних. Більшість донецьких на "хаті" були кримінальними. Я вмів з ними порозумітися. Траплялися патріоти, але ті швидко палилися. Були підсадні, тих теж одразу було видно.

Поки сидів, мене намагалися схилити до співпраці. А я ж опер, працював у карному розшуку. У результаті сам завербував кількох сепарів та охоронців. А ще місцеві хотіли співпрацювати.

З полону вирвалися разом з напарником. До того з "Ізбушки" зумів втекти тільки один десантник з 95-ої бригади.

Де я – не знав ніхто, поки не вернувся додому. Дітям сказали, що нема живого, навіть показували могилу.

– Та все ж як вам вдалося втекти?

– Я ж на милицях: одна нога прострелена, інша перебита. Відстав, присів перепочити… На нас чекала машина. Пересиділи на квартирі в Донецьку й тихенько вийшли. Три місяці мене ще шукали в Донецьку, а я вже гуляв на свободі.

Посидів у полоні з толком: здобув чимало цінної інформації, виніс списки 576 українських полонених. Потім за тими списками здійснювали обміни (при обмінах полоненими у 2014-2019 роках працювали спеціальні контактні групи. Представницею України в контактній групі щодо Донбасу була уповноважена президента з мирного врегулювання конфлікту в Донецькій і Луганській областях, політик Ірина Геращенко – автор).

На одному з обмінів "Дід" зумів зайти за спини окупантів і викрасти двох наших бійців, призначених на обмін. Далі розіграли сценку.

– У людини з нашої контактної групи була добра реакція. Вловила все на льоту. Тільки шепнули "мінус два", вона зрозуміла й підіграла. А потім каже: "Діду, ти більше так не ризикуй". Але ми тоді зуміли замість наших чотирьох витягти з полону вісьмох. Плюс ті двоє викрадених.

Якщо я поїду в гості до всіх тих, яких ми дістали з полону, і в кожного затримаюся хоча б на три дні, додому повернуся років через п’ять, – тішиться Дід.

Дід своїм полоном задоволений. Та розповідає, як по-різному поводять себе ув’язнені, тим паче донбасівці.

– Один такий з Донбасу в полоні стріляв у свого іншого. Згодом його поміняли як героя. Та шила в мішку не сховаєш. Після полону кожного треба ретельно перевіряти. Мене теж рік перевіряли. Я не ображаюся.

Їхні ДРГ лазять до нас, ми лазимо до них

– Донбас – специфічний регіон. Є кримінальні, є упороті, є ображені, а є просто недалекі, готові працювати на Росію. У 2014 році кацапи були не такі нарвані, як місцеві.

У лавах наших спецслужб багато офіцерів, які служили за Союзу. На заняттях сиділи поруч з тими, хто зараз став ворогом.

І наших комбатів розкривали на тому, що здавали свої позиції. Скільки ФСБшників у лавах нашої розвідки й поліції було і є! Росіяни залишали багато кротів. Є кроти, які проявляються швидко, а є кроти-консерви, що довго сидять тихо й діють у слушний момент.

Був випадок, коли ми виходили через Небо на Спартак (Небо – диспетчерська вишка в донецькому аеропорту, Спартак – селище неподалік аеропорту, звідки ворог атакував ДАП – автор). Ніхто не знав нашого напрямку, крім одного бійця з підрозділу. На нас чекали із засідкою. Ми зробили під цього бійця ще дві умисні перевірки з підставними даними. Зрештою зрадник пропав. Мабуть, утік… – Дід ховає емоції у вуса.

На Донбасі є наші люди, є ради чого звільняти території

Але є на Донбасі й наші люди, є задля чого звільняти ці території.

Якось добрі люди звідти дзвонять: зараз росіяни полізуть на Піски, сто осіб. Дзвоню в розвідку, нема зв’язку. То довелося будити батька знайомого бійця, він додзвонився до сина – швидко підіймайтеся по тривозі. Син доповів командиру – "якийсь Дід сказав…". Не дуже вірили, але поїхали на вказане місце. На перший погляд — тихо, ні душі. А придивилися – ворогів як мишей! Прорив не вдався. На ранок ворог залишив 70 мертвих тушок.

Їхні ДРГ лазять до нас, ми лазимо до них. Якось КамАЗ боєкомплекту забрали у ворога. Тиждень сепари шукали, де поділося. А то вони зайшли на наші позиції тихенько, насцяли в борщ – і таке було.

У наших групах 80 % місцевих – донецькі й луганські. Скажені, у хорошому значенні, люди живуть і в Павлограді.

Якось один хмир хотів зробити підрив на випускному святі у школі. "Свої" переконали, що школу не варто підривати, краще підірвати міст, "через який ітиме важлива колона". Спецслужби взяли диверсанта на закладці вибухівки.

Або інша історія: була на окупованих територіях "Свєтка-откритка". Таке прізвисько отримала, бо гарна як картинка. Свєтка зваблювала ворожих вояк, запрошувала на побачення й підсипала що треба. А наші хлопці чатували недалеко.

– Як воно, ходити в тил ворога?

­– Щоб зайти, треба пропрацювати десять варіантів входу і двадцять виходу. Ніколи не виходити тією дорогою, якою зайшов. Перед виходом мінімум тиждень ніхто не палить. Треба дивитися, хто переду тебе. Нікому не довіряти. Мати добру психологічну підготовку. У критичній ситуації або вдаєш дурника, або одразу розв’язуєш проблему (вбиваєш ворога — ред). Ми обсцикали й обмащували один одного гімном, коли треба було вдавати бомжів.

Добре спланований вихід можливий раз на місяць. Треба передбачити всі ризики. Мати добре прикриття, добрі легенди, капітальне знання обстановки. Нюансів дуже багато. Я сміюся з Арестовича, великого розвідника (Олексій Арестович хвалився, що мав 33 бойові виходи за лінію фронту у 2018 році – автор).

Зараз ДРГ люблять переодягатись у форму противника. Є тонкі відмінності у формах, родах військ і нашивках, все треба врахувати. І головне – не бовкнути там щось українською.

Проти нас воюють не дурні. Ті самі вагнерівці – це здебільшого колишні зеки, в них нема страху, є автомат і мінімум 120 набоїв. І їхні кулі полетять у твоєму напрямку.

– Потрібні якісь спеціальні вміння?

– Користуватися всіма видами зброї. Обов’язково ножем. І навіть арбалетом. У Донецьку у 2015-2016 роках часто знаходили окупантів зі стрілою в оці.

Ще була група, яка відпрацьовувала й залишала вбитих з виколеними очима. Це було жорстоко. Пішла корисна чутка, що працювали мусульмани. Правди й досі краще нікому не знати.

Бойовий арбалет у вмілих руках може бути небезпечною зброєю

75-річний дід і баба з козою

"Дідові" 65 років, уся його сім’я воює. Дружина надійно прикриває тили, старша дочка п’ять років служить у армії, зять також, молодший зять зараз під Бахмутом. У "Діда", як і годиться, є внуки – дев’ятеро!

"Дід" розвозить гуманітарку на передову й займається музеєм російсько-української війни, де зараз експонати лежать упереміш з пакунками допомоги для фронту.

Досліджувати окуповані території, запевняє "Дід", він уже не ходить – є молодші. "Ми волонтери — їжачки й сантехніки", – жартує Дмитрович. Sapienti sat.

– До "Діда" такі цікаві пацани приїжджали, – каже 19-річний Данило зі Слов’янська, який волонтерить при музеї, – я думав, що програмісти. Нізащо не здогадатися, чим вони займаються. А вони дякують "Діду", що зачистили приміщення, як він навчив.

Засічки на бойовому арбалеті

— Війна йде дуже швидко. Читати військову літературу не встигнеш, краще дослухатися до людей з великим бойовим досвідом. Наш "Дід" на вагу золота, – філософствує Данило.

– А як у вас складалося з кримінальними після полону? – допитуюся.

– Кримінальні у 2014-2016 році трималися віддалено, не втручались у війну. Звісно, дехто з судимих воював, але їх не брали в ЗСУ, тільки в добробати. І не секрет, що "законники" (злодії в законі, авторитети підвищеного злочинного впливу. Слово з кримінального жаргону – автор) переважно були проросійських поглядів.

Та після лютого все змінилося. Авторитети відчули, що війна стосується і їх, бо руйнують їхні міста, гинуть їхні родичі, друзі, знайомі. Вони збиралися на сходку, це не таємниця, й обговорювали тему війни. І підтримують Україну. Триває співпраця.

Учора він його садив, а зараз вони воюють поруч

У цій фазі війни країна розділилася не на кримінальних і правопорядних. А на тих, хто за Україну, й на тих, хто проти.

Зрадників досі повно в силових структурах. Засуджені воюють за Україну. Колишні з судимостями й поліція в надважких боях спільно захищають Піски й Бахмут. Учора він його садив, а зараз вони воюють поруч.

– А ті місцеві, які зголошувалися до співпраці, пригодилися?

– Звісно. Добре працював метод поширення потрібної інформації через бабусь.

Головне — не вік, а щоб голова працювала. У Слов’янську була бабця – пасла козу й давала координати нашій арті. У минулу війну, виявляється, була артилеристкою. "Синки, пише, ви не туди попали, візьміть два градуси лівіше". Синки спочатку не вірили – що може знати баба з козою. Але відкорегували, влучили, пішла співпраця.

Синки спочатку не вірили – що може знати баба з козою. Але відкорегували, влучили, пішла співпраця

Був дід 75 років, який проходив ногами за день 30-35 км, тримав у голові всі позиції та кількість ворожих солдат і техніки й передавав нам усе дуже точно.

А пригадайте, як вибухало в Токмаку, Мелітополі, в окупованому Херсоні, Чорнобаївці. Раз – і палає! І немає винних. Бо звідки нам знати координати.

Російська й українська розвідки працюють за тими самими методичками.

– У вас є персональний страх?

– Навіть два. Здохнути раніше перемоги. І не могти роздати борги за волонтерку (сміється).

Наша перемога в дітях

– Ви народились у Павлограді – центрі Західного Донбасу, тобто могли бути і з цього, і з того боку. Чому ви з цього?

– Бабуся не боялася розказувати мені, як жила в голодовку, як варила кропиву й лободу. Як комуністи розстрілювати людей за колоски. А багато хто цього не знає, бо старші люди боялися говорити, боялися, що посадять.

Павлоград – цікаве місто. Його назва – наслідок зросійщення, бо історично це Матвіївська Слобода (Самарської паланки). Питомо українські топоніми залишились у назвах річок: Вовча, Самара, Гниюка, Кочерга. Через Вовчу проходив таємний козацький шлях на Кальміус і Кагальник. Місто відоме повстанням 1930 року проти "красноголових". Єдине з двох міст у світі, яке саме себе звільнило під час Другої світової війни. Це важливе перехрестя доріг між Запоріжжям, Дніпром, Донецьком і Харковом. Тут завжди було багато шахт і стратегічних об’єктів.

Бабуся не боялася розказувати мені, як жила в голодовку, як варила кропиву й лободу. Багато хто цього не знає, бо старші боялися говорити

– Росіяни навіть з Тюмєні їхали до нас на заробітки. Їм тут будували будинки. У 1965 році в нас була ковбаса в магазинах. А вони з редьки варили компот. І дзвонили до друзів: "Єжай сюда, здесь параша в квартірє єсть!"

Десь так утворили статистику, за якою Павлоград відзначається великим відсотком осіб, що вважають себе росіянами.

Але справжні місцеві – проукраїнські.

– Три роки тому ви створили унікальний музей російсько-української війни. З чого він почався?

– Перші експонати в музеї — з наших виходів і відпрацювань: відстріляні стволи, хвостовики мін, документи військовослужбовців російської армії, їхні шеврони й багато іншого. Усе здобували своїми руками (сміється). Спочатку експозиції розміщувалися у дворі, потім зайняли кафе дружини "Наталі".

Той примітний пам’ятник перед входом – ідея Сашка "Стрілка". (Сашко Господ позивний "Стрілок", сапер, воює з 2014 року спочатку у Правому секторі, зараз у 56 бригаді – автор). На пам’ятник пішло 300 кг російських снарядів. Монумент мав асоціюватися з магічним мечем Ескалібуром, та люди почали називати його хрестом. Хрест, то й хрест. Головне — що він є й на ньому жетони загиблих пацанів. Уламки на пам’ятник два роки збирали з усього фронту. Іноді збирали гарячими.

Монумент мав асоціюватися з магічним мечем Ескалібуром, та люди почали називати його хрестом.

У музеї найцінніші речі – це бойові прапори й особисті речі бійців. Часто їх приносять родичі загиблих. Скільки разом експонатів, давно не рахував — напевно, кілька тисяч назбиралося. Зараз особливо багато передають.

Музей розрахований насамперед на дітей. Я роблю ставку на дітвору. Хочу розказувати їм реальну історію України й російсько-української війни. Бо подивіться, що роблять з дітьми в окупації. Війна триває дев’ять років. Дитині на початок війни було, скажімо, 10 років. Зараз – 19, дев’ять років виховання російською пропагандою. Ким дитина виросте?

Боротися за дітей дуже важливо, бо в них наше майбутнє і справжня перемога.

досвід історія війна розвідка донбас дрг