12 днів у бою і 10 місяців у полоні. Історія бійця Олександра Антоненка з Чернігова

Перед боєм

З моїх 12 бойових днів, від 3 до 15 березня, в Новоселівці жодної доби не було тихо. Тільки заїхали на позицію — нас одразу "змалював" їхній дрон. Увечері почали стріляти. З кожним днем обстріли частішали. У перші дні обстрілювали до обіду, хвилин 40. Потім після обіду, ввечері. Тоді від 10:00 до 13:00 без перерви.

15 березня від самого ранку почали бомбити. Невеликий перекур – і знов накривали. До 16:30. Гатили всім підряд: "Саушками", танками, касетними снарядами. Навіть чотири 500-кілограмові авіабомби скинули. Нам пощастило, бо вони "промазали" й бомби впали поряд з позиціями, на кладовищі. Перші два вибухи були неподалік нашої позиції, другі два — далі. Встав з окопу перекурити. Рів – мені по пояс. Навіть докурити не встиг, так захотів спуститися в окоп. Тільки сховався — накрили касетами, укриття стало, як дуршлаг. Посікло дерева й наші бліндажі.

Було таке, що снаряд потрапив хлопцям прямо в окоп. Двоє загинуло, трьох важко поранило. Один, кажуть, помер у госпіталі. Інші відбулися контузіями, переломами рук і ніг, але вижили.

Саме на тому пагорбі, де потім з’явилася братська могила, ми й стояли. Біля гаражів місцевих жителів іде дорога на село Товстоліс. Наша позиція була перед дорогою й за дорогою, метрів за 500. Ближче до пагорба – невеличкий бліндаж, де можна було відпочити, перекурити, попити чаю. На нульовій позиції — окоп, довгий рів. Там стояли кулеметники-автоматники. Ми їх зі свого окопу прикривали. З нашої висоти було зручно накривати ворога. На позиціях нас було 28 осіб. Мали гранатомети, автомати АК, гранати, заступали в наряди по 4 год, по 2 год чергували на основній висоті й біля бліндажа.

Бій

16 березня почалося десь о 04:00. Накрили артою, добили танчиком. Били з Киселівки й Березанки. Виїхали, відпрацювали, сховалися.

Потім російські ДРГшники прорвалися на нашу нульову позицію. Шум… гам… стрілянина. І раптом розумію, що це не наші автомати стріляють, а з глушниками. Кажу напарнику: "Саньок, по ходу, приїхали". Ми притислися до стіни окопу.

Було завдання не покидати позицію, ми його виконували. Зв’язку з керівництвом не мали. Водночас з лівого боку до нашого окопу підібралося півтора десятка ДРГшників. Спецвійська. Капітально підготовлені бійці. В хороших броніках, в окулярах нічного бачення. Автомати з глушниками. А нас четверо. Перед тим я закурив, поставив чашку, щоб нагріти кип’ятку, бо дуже холодно було, а Сашко присів подрімати.

Росіяни наставили в окоп автомати й випустили чергу.

— Сані ногу зачепило, він ойкнув, – каже Олександр. – Вони крикнули, що в нас є 10 секунд, щоб подумати, або закинуть гранату. Ми вийшли. Росіяни привели нас до нашої нульової позиції. Хлопці там, в окопі, були мертвими. Скільки їх лежало, я не роздивився, було ще темно.

Нас вивели на поле, росіяни зв’язалися зі своїми. Коли почався обстріл, на нас накинули бронежилети і прикривали. Можливо, вважали, що ми становимо якусь цінність.

Полон на території України

Нас відвезли в ангар ДП ТОВ "Валес-М" у Березанці (там базувалися росіяни). Вдягнули кайданки й зав’язали очі. Тримали в тому ангарі до вечора. Потім перевели в якусь халабуду з буржуйкою. На території було багато військових – артилеристи, танкісти, піхота, ДРГ. Туди заїжджали “Тиграми”, поповнювали запаси боєприпасів, виїжджали по кілька разів на день. Нас охороняли двоє. Годували своїми пайками – давали один на чотирьох, виходило по чотири ложки каші.

Наступного дня перевезли в сусіднє селище Седнів. Завезли на територію крохмального заводу, де були й місцеві, яких теж узяли в полон. Нас усіх два тижні тримали просто неба. Дощ, сніг, вітер — ми сиділи й лежали на бетоні або на землі. Дехто відморозив ноги, я також. А за парканом, на сусідньому підприємстві, можливо, був пересувний крематорій. Я його не бачив, але про це говорили місцеві полонені й постійно стояв сморід горілого м’яса. Над головою шугали винищувачі й гелікоптери. Охоронці нас не годували. Їжу давала група, яка перевозила поранених. Якщо їх не було, вони когось повезли, ми знали, що два дні їжі не буде. І води могли не давати. А іноді навіть цигарки видавали, по дві-три.

Розмовляв з одним росіянином, той казав, що контрактник. Що йому набридло воювати, бо його то в Сирію, то до нас відправляють. Був в усіх точках, де воює Росія. Строковики, казав, теж були, але на передок їх тоді не відправляли. Вони як обслуговуючий персонал.

Полон на території Росії

28 березня їхній штаб почав виїжджати із Седнєва. Забрали всіх полонених, везли в тентованих "Камазах" у Курську область. Десь під кордоном зупинилися, було чутно обстріли. Там було військове наметове містечко. Якусь частину наметів виділили під полонених, там був перший допит. 11 чи 13 квітня перевезли в курське СІЗО.

На допитах пропонували перейти на їхній бік і переїхати в Росію. Потім розпитували, де які позиції і які війська. Чи бачили іноземних найманців, де вони живуть.

Перш ніж посадили до камери був, як ми його називали, "прийом". Тоді я пожалкував, що вижив. Були думки, краще б тоді, в окопі, промовчав, щоб вони кинули гранату. Били руками, ногами, автоматами, електрошокерами. Одного хлопця забили до смерті. Лупцювали, аж поки зрозуміли, що він уже мертвий.

Коли мене били, я відчував, що ось-ось втрачу свідомість, але тримався, бо тоді б убили. Навіть не чув, що вони там кричали, повторював собі: "Головне — дійти до камери".

Шлях до камери пролягав через кабінети, де давали інший одяг, пропускали через холодний душ, здійснювали медогляд, записували дані й допитували. І безперервно били. Це тривало близько 4 год. Того дня зі мною було 18 полонених, яких привезли на Курськ. Жінок наших у полоні також бачили. Їх утримували окремо і, здається, ставилися лояльніше. Але жінки-конвоїри і їх били. Проте наші дівчата – молодці. Одна, Віка, – чи з Сум, чи з Житомира – голодування їм оголошувала.

Камери були різні. В одній, де я сидів, 22 чоловіків було. Потім 12. Усі наші, з різних міст. Цивільні, військові. З Луганська хлопці були. Там тримали до 6 травня.

Одного дня нас зібрали й посадили у військовий літак — ми вже зраділи, думали, їдемо на обмін. Але через кілька годин польоту почали сумніватися. Після посадки дізналися – Тула. Там нас тримали ще пів року, до 6 грудня.

Умови, порівняно з Курськом, були ще гіршими. І "прийом" був. Якось придумали таке: вишикували і сказали цілий день стояти в одному положенні. Посидіти можна було тільки коли їси, в туалет пускали. Годували, в принципі, так само. Зранку — каша, хліб, чай. В обід — суп, каша, хліб, компот. Увечері — або каша, або капуста. Шматок хліба й чай. Але певний час була їжа жирна, суп наваристий. А тижні два — лише вода. Я схуд, за відчуттями, кілограмів на 10. Якось почули розмову того, хто роздає цю баланду, з конвоїром. Той питав, чому суп пісний, лише вода. А він сказав: "Такое указание". Трошки підгодували, потім на голодування садили. Коли годували краще, то й били більше. Постійно тримали в тонусі. Щось послаблювали, щось посилювали. Будь-який вихід з камери — вигребеш.

З камери виходили кілька разів на день — на допити, на прогулянку, на перекличку.

У камерах, де багато людей, — душно, де мало — холодно. В Тулі сиділи по троє, по п’ятеро. Найбільше — 24 осіб. У карцері поодинці. Там для полонених українців виділили окремий блок, двоповерхове приміщення. Разом ми там нарахували 253 людей.

Обмін

Напередодні обміну ми до останнього не знали, куди нас везуть. Великих надій не було, зважаючи на попередній досвід. З Тули везли того дня тільки чотирьох полонених. Спочатку був автозак, потім знову літак. Робили кілька посадок, підсаджували людей. Кілька годин сиділи в комплексі з великим басейном, туди підвезли ще дві групи полонених.

Обмін відбувався в Сумській області. У сірій зоні. Російські військові довели до половини дороги, там уже чекали наші. До останнього не вірив, що повертаюся додому. Навіть коли побачив український прапор, навіть тоді вагався.

Повірив остаточно, лише коли мені дали телефон з українською сімкою, коли подзвонив дружині, почув її голос, дітей…

Обмін був 64 на 64. Російських військових, яких міняли, ми не бачили.

Удома

Нас оглянули медики, ми помилися, перевдягнулися, поїли. Потім два тижні пробули в лікарні у Дніпрі. Там спілкувалися з психологами й паралельно відновлювали документи.

Усі 10 місяців у полоні я нічого не знав про рідних, узагалі не знав, що відбувається в Україні. Єдине, що під час допиту один ФСБшник проговорився, що їхні війська вже відійшли й там, де мене полонили, було спокійно.

Про інших побратимів, з якими був в окопі, нічого не знаю. Коли були в наметовому містечку, по перекличці чув, що вони там. Одного навіть бачив. Відколи мене забрали в СІЗО, більше про них нічого не чув.

Офіційно я військовий, зараз у місячній відпустці, проходжу комісію на профпридатність. Попередньо визнали обмежено придатним. Обмежено – бо є проблеми з обмороженими ногами. Але служити можу, хоч не в усіх частинах.

Матеріал підготовлено за сприяння Фонду розвитку ЗМІ посольства США. Грантодавець не відповідає за думки та інформацію, викладені у статті.

полон війна люди зниклі безвісти бій чернігів чернігівщина