Через лінію фронту – велосипедом. Як жили селяни під час боїв під Черніговом
Уранці 24 лютого 2022 року Алла Телень з села Новоселівка, що за кілька кілометрів від Чернігова, спостерігала, як трасою через село пролітали автівки. Містяни панічно виїжджали з міста, сподіваючись пересидіти оголошену Путіним війну десь у тихому селі.
Їхали на північ і схід, не знаючи, що прямують назустріч колонам російської військової техніки, яка швидко наближалася до обласного центру, безперешкодно перетнувши український кордон у КПП “Сеньківка”. Уже через кілька годин тисячі тих, хто рушив з міста в цьому напрямку, потрапили в епіцентр боїв або в десятки окупованих російською армією сіл, виїхати з яких упродовж лютого-березня було або неможливо, або вкрай ризиковано. (Так само, до речі, відбувалося й у Київській області — детальніше читайте тут).
Ця історія – з циклу про оборону Чернігова у лютому-березні 2022 року та доповнює інтерактивну реконструкцію про ці події (матеріал дивіться тут).
Алла йшла повз них на роботу у свій ФАП, де працювала фельдшеркою. Дорогою бачила, як військові готували в Новоселівці лінію оборони. В обід над їхніми головами вже пролітали снаряди. А вже увечері того самого дня вони з чоловіком прихистили бійців у своєму домі.
“19 бійців жили в нас 19 днів”
У будинку родини Телень у Новоселівці ночували бійці 1-ї танкової, які тримали оборону на позиціях неподалік.
– Люди в селі казали, що хату бомблять, бо в нас живуть солдати. І я хлопцям тоді докорила, – зізнається нам господиня, 40-річна Алла в розмові рік потому. – Зараз соромно за це. Але в чому вони винні? Новоселівка так розташована — на трасі перед Черніговом. У Другу Світову війну, коли німці йшли, село теж розбомбили і спалили (за даними істориків, у селі, що називалося тоді Яцево, згоріли всі 116 дворів, понад 400 жителів загинули. Пізніше село відбудували й назвали Новоселівкою. Детальніше про це – у проєкті ТЕКСТІВ “Окупація”).
На початку березня військові розпитували, де вони могли б сховатися під горою під час вилазки туди, й Алла з чоловіком Юрієм підказали. Але нашим бійцям не пощастило – групу, яка підіймалася на пагорб, росіяни бомбардували з літаків – на новоселівському кладовищі залишилися вирви від 500-кілограмових бомб.
Інтерактивну історію про три дні бомбардування Чернігова – від 3 до 5 березня – дивіться тут.
– Бійці зупинилися біля хати, Юра запросив їх випити чаю, – згадує Алла. – Раз зайшли, другий. Так і залишилися – у нас колодязь у дворі був, а в крані вода зникла ще 25-27 лютого.
Хтось жив у хаті, хтось – у літній кухні, де була грубка. Там господиня готувала на всіх їжу. Місцеві приносили їм продукти й одяг, у кого що було.
– У нас свиней повно. М’яса в холодильнику багато, городина, консервація. З голоду не пропали б, – каже Алла. – Суп на всіх ставили варити в найбільшому казанку. Бійці приходили з окопів і бліндажів, сьорбали, спали кілька годин і поверталися на позиції. Замість них приходили інші. Щоб усіх розмістити, розстелили на підлозі теплі речі.
Під хвіртку прилетів снаряд
2 березня бійці попередили родину, що будуть бомбити – сказали ховатися в погріб. Того дня снаряд прилетів їм під хвіртку.
Звідки були бійці? 1-ша танкова — “збірна солянка” з усієї України.
Алла з Юрієм розповідають про хлопця з Харківщини, брат якого теж боронив Чернігів і загинув. Був Ігор Лавриненко – місцевий, із Сосниці на Чернігівщині. Ще один, Сашко, на Шерстянці (район Чернігова) жив. Лавриненко якось прибіг до них “голий, босий, чорний, тільки великі очі блимають”. Його танк підбили. Свій однострій йому принесла жителька Новоселівки Тетяна Борисенко, учасниця АТО. Увечері Ігор знову повернувся з бою та розповідав про побачені на вулицях тіла загиблих.
– Був ще Міша-танкіст, — згадують селяни, — родом з Прилук. Кажуть, зараз контужений. Він голосно хропів і не давав хлопцям спати, то його на літню кухню спати виганяли. У Новоселівці гриміло й бахкало. А в родині Телень – двоє дітей: Саші – сім, Максиму – десять. На запитання, чому не виїхали, стинають плечима: “хазяйство” – 17 поросят. Свиня саме опоросилася 8 березня.
— Хлопці все заспокоювали: ще два-три дні і виб’ємо, – пригадує Алла. Але 16 березня, коли українські бійці відступили з пагорба під Новоселівкою, чоловік таки завів посічене уламками авто й вони виїхали – щоправда, недалеко, в сусіднє, вже окуповане росіянами село Вознесенське – туди не “прилітало”. Там місцеві поселили їх у порожній хаті, щоб помилися й виспались.
Свиней годувати треба
21 березня Алла з сусідкою ризикнули з’їздити з Вознесенського до Новоселівки (через лінію фронту) велосипедами – свиней погодувати. Люди казали, що жінок пропускали. Але за 50 м від села вони почули з лісу автоматні черги.
— Ми шапки поскидали, куртки розстібнули, показуємо, що дівчата, груди є й коси довгі, – розповідає Алла. – Але вогонь не припинився, довелося повернутись. Наступного дня вони таки прорвалися до хати Теленів – вона вціліла. А сусідчина саме горіла, почався обстріл. Жінки пересиділи півтори години в сараї, погодували поросят і повернулися до Вознесенського. 28 березня Алла приїздила ще раз. А 31 березня росіяни вже почали відходити з Новоселівки.
Останній російський снаряд прилетів у село приблизно об 11:00 – потрапив у димар літньої кухні, де 62-річна Наталія Кравцова саме готувала бійцям їжу. Жінку буквально розірвало на частини.
Через кілька днів після відступу вулицями села їздив військовий “ЗІЛ” і збирав тіла загиблих – ними був заповнений причіп.
Мотоцикл одного з оборонців, що воював тут у березні 2022-го, досі (взимку 2023-го) стоїть у дворі родини Телень.
— Нещодавно Сашко заїжджав, він зараз під білоруським кордоном, – каже Юрій Телень. – Торбу збирали йому: крупи, макарони, олію, рис. Віддали свої гуманітарні продуктові набори, які роздавали волонтери.
“Танки гупають, а ми свіжину смажимо”
Селяни розповідають, що в окупованих селах під Черніговом росіяни часто змушували цивільних роздягатися догола – шукали татуювання, принижували й залякували.
У навколишніх селах, що були в окупації, – теж є загиблі: розстріляні росіянами у своїх авто, вбиті й поранені артилерійським вогнем.
33-річний Антон Рижик з Новоселівки під час боїв партизанив, допомагав військовим, вивозив поранених (місцевих жителів, ходив домовлятися про це з росіянами – його теж роздягали догола й допитали).
Від обстрілів і голоду в селах помирали покинуті корови та коні.
Він чи не щодня їздив велосипедом через лінію фронту годувати залишених родичами домашніх тварин. Каже, навчився розпізнавати знаки ворожих снайперів, що обстрілювали дорогу між селами:
— Чую свист і бачу, як летить щебінь, – зупинився. Розумію, що працює снайпер, з глушником. Роздягнувся до пояса, покрутився. Показав, що не маю зброї. Руками показав, що їду за їжею. Якщо у відповідь – постріли перед переднім колесом – далі їхати не можна, уб’ють, якщо позаду велосипеда – отже, пропустять.
За час бойових дій він разом з другом Олегом заколов вісьмох свиней на прохання родичів і сусідів. Регулярно годувати їх не мав змоги. М’ясо й сало роздали людям, підгодовували військових.
— Танки гупають, осколки над головою летять, а ми сидимо й свіжину на вогнищі смажимо, – сміється він.
Від обстрілів і голоду в селах помирали покинуті корови та коні. Вулицями бігали безпритульні кури, що також гинули від осколків, на них полювали голодні собаки. Антон з другом й самі були свідками одного з танкових обстрілів:
– Стоїмо з Олегом на ганку зранку, каву п’ємо, – розповідає він. – Коли на трасу до села виїжджає російський танк і давай пуляти. Цілився в рівчак, бо там БМП наше стояло. Але дуло нижче опустити не міг. Сім хат за п’ять хвилин розхреначив і поїхав.
