Як російська імперська література формувала сприйняття Росії у світі

Колоніалізм чи коригування кордонів?

Росія любить вдавати з себе національну державу, хоча такою не є. Усі неросійські території, що належать до складу РФ, російська армія завоювала в певний історичний момент (зазвичай не дуже давно). Якщо країна складається з територій, які не приєдналися добровільно, то очевидно, що вона імперія, а не національна держава. Росія втратила частину своєї імперії після падіння Радянського Союзу, але вона все одно залишається імперією.

Пам'ятник Достоєвському в Дрездені, який відкривали Путін і Меркель. Фото: https://fedordostoevsky.ru/

Одна з причин, чому світ не визнає російської імперськості, полягає в тому, що російські колонії не є "заморськими територіями". Здебільшого такі країни, як Великобританія, Франція, Німеччина та Італія, шукали свої колонії за кордоном. Між ними та країнами й народами, які вони завоювали, є певна відстань. Росія ж підкорювала своїх сусідів, рухаючись на схід, південь, північ і захід. Щоразу, коли йдеться про "суміжний колоніалізм", здається, що, можливо, це просто коригування кордонів, а не колоніалізм. Інші країни не відреагували, бо, очевидно, колонії завжди мають бути за кордоном.

Західноєвропейським народам зручно розглядати Росію як добровільну федерацію народів. Франція, Італія та Німеччина, знають, що вони відокремлені від російської агресії низкою держав. Хоч би що сталося, вони в безпеці, бо Росії завжди буде важко підкорити ці нації між собою та Західною Європою.

Через цю безпеку західноєвропейські країни воліють не помічати, що Росія є імперською, бо їх це не стосується. Вони не хочуть створювати собі проблеми. Вони не хочуть війни з Росією. Вони радше запропонують вам чай і співчуття, ніж справжню допомогу у спробі вирватися з імперії. Звісно, у східних європейців зовсім інша історія відносин з Росією, ніж у Західної Європи, і побоювання перших щодо безпеки багато в чому викликані Росією.

Вплив літератури

Чому література така важлива для розуміння російської імперськості? Згадаймо єдиний роман — "Війна і мир" Толстого. У ХІХ столітті Росія була невідомою в Західній Європі: не існувало електронного зв’язку й країна була відокремлена від Європи іншими країнами, які частково перебували під російським пануванням. Західна Європа дізнавалася про Росію лише з літератури.

"Війна і мир" — мабуть, один із найкращих романів, коли-небудь написаних. Проте можна бути великим генієм, а Толстой ним точно був, і водночас пропагувати неправильні ідеї. Як Толстой описує Росію? Розгляньмо перебіг війни з Наполеоном у його книжці. Наполеон іде до Москви й нарешті захоплює її, потім російська армія рухається в протилежному напрямку, переслідуючи Наполеона. Що ми бачимо? Як Толстой це описує? Ну, письменник каже, що армія Наполеона йшла на схід, пройшла через Німеччину, потім дійшла до Росії, а тоді назад. Російська армія, яка просувається на захід, досягає Німеччини й нарешті дістається Парижа.

У цьому описі відбувається повне знищення всіх тих націй, які перебували між Німеччиною та Росією, і мільйони, якщо не десятки мільйонів читачів отримали образ, що Європа – це Західна Європа, після якої одразу починається Росія.

Водночас усі прикордонні народи просто не важливі, їх не беруть до уваги, їх усе одно невдовзі буде русифіковано або вже русифіковано. Імідж, скажімо, Польщі, який Толстой створив мільйонам читачів, був украй негативним. Ми знаємо, що насправді Польща постачала Наполеону приблизно 80-тисячну армію і була явно не на стороні царя Олександра, а на стороні Наполеона. З опису Толстого все це зникає, й такі образи залишаються в культурах Франції, Німеччини та Великої Британії та дуже сильно впливають на мислення людей у цих країнах. У певному сенсі роман Толстого завдав шкоди не лише Польщі, а й Литві, Латвії, Естонії, Білорусі та Україні.

Зараз, звісно, ситуація зовсім інша. Ми маємо миттєвий зв’язок через електронні засоби і щоразу, коли говоримо про війну в Україні, то бачимо всі ті фотографії, які доводять, що Росії явно не раді в Україні.

Чому російська література стала такою популярною на заході? На відміну від західної, російська література не представляє російське суспільство чи людей такими, якими вони насправді є. Російська література представляє ідеї, одягнені в людські образи. Це значно відрізняється від західної літератури, яка має тенденцію бути більш приземленою та представляти реальних людей у реальних суспільствах, як, скажімо, роблять Флобер, Бальзак, Діккенс чи навіть Джейн Остін.

У 2019 році Толстому встановили пам'ятник на території головного російського дипломатичного вузу — МГІМО. Бо він — м'яка сила Росії. Фото: МК

Подумайте про те, що персонажі "Війни і миру", за поодинокими винятками, належать до дуже вузької вищої верстви російського суспільства, деякі з них мають аристократичні титули. Вони не є представниками народу. У Достоєвського ми нічого не дізнаємося про російське суспільство: ми дізнаємося про людські проблеми; ми дізнаємося про добро і зло.

Ще одне – ми завжди віддаємо перевагу читанню творів письменників, які представляють могутні країни, а Росія була сильною країною. Хто читатиме твори письменників, які представляють націю, якої не існує? Російським письменникам було дуже зручно користуватися величезними просторами Сибіру. Ми згадуємо Раскольникова, якого туди відправили, й нарешті Соню, з якою вони сиділи на березі величної річки. Це чудова сцена. Якби Раскольникова відправили, скажімо, в Рязань або в якесь інше місто центральної Росії, пафос цієї сцени був би дещо меншим. А тепер уявіть болгарського письменника, такого само талановитого, як Достоєвський, але який не мав так багато місця, щоб відправити своїх персонажів. Багато ефектів, які створює географія, для інших стають недосяжними.

До того ж є й інший підхід до сприйняття окремих персонажів. Наприклад, у російській літературі вважають саме по собі зрозумілим, що якщо злочинець принижується, якщо він купається в самоприниженні, це робить його хорошою людиною. Фактично, це робить його вищою людиною над тим, хто може його засуджувати. Це дуже відрізняється від того, як ми ставимося до злочинців на заході. Звісно, нам теж їх іноді жаль, але ми вважаємо, що для виправдання злочинець має не лише висловити каяття, а й мати певний план, як покращити себе та ситуацію.

Як росіяни придушували неросійську літературу

На початку ХІХ століття російські видавці приймали українську літературу, лише якщо вона була етнографічною, комедійною чи аполітичною, а твори українською мовою було взагалі заборонено в публічному просторі. Постійна боротьба за визнання позбавила літератури з країн, над якими домінувала Росія, доступу до західної публіки.

Росіяни зробили все можливе, щоб русифікувати Україну — і не тільки Україну, а й інші народи, що належать до складу Російської Федерації, — в цьому немає сумніву. Те саме відбувалося й за комунізму. Коли виходили словники української мови, слова, які були в українській і які були відмінні від російських, викидали і натомість запроваджували російські, щоб люди звикали до русифікації.

Третьосортних російських письменників видавали значно більшими накладами, ніж найкращих національних авторів

На відміну від українців, російські письменники мали повний доступ до західних видавців. Російську літературу пропагували, просували й оплачували. Те саме пригнічення відбувалось і з польською літературою. Я досліджувала, скільки примірників книжок Збігнєва Герберта було видано в його ранній період, коли він писав свої перші томи, як-от "Struna Światła" або "Hermes, pies i Gwiazda". Я порівняла це з накладом якогось третьосортного російського письменника. Виходить, що у Герберта разом вийшло близько 600 примірників, а у третьосортного російського письменника-символіста — 20 тис. Люди, які купують книжки, не знають про це, коли їм кажуть: "Герберт уже закінчився, але в нас є цей чудовий російський письменник, чому б вам не купити його?" Так літературу, відмінну від російської, відсували в сторону.

Російські письменники й політика

Усі картини світу й Росії, подані російськими письменниками, суворо узгоджували з політикою царської держави й радянської держави.

Я не знаю, чи це було зроблено тому, що ті письменники хотіли бути виданими, чи вони справді вірили пропаганді, — важко сказати. Звичайно, це призводить до створення негативної картини, скажімо, України чи Польщі на заході, але так у Росії відбувається постійно. Описи мов меншин і самих національних меншин у Росії завжди негативні.

Чи були в Росії ХІХ або ХХ століття письменники, які справді вірили в демократичний проєкт? Чи всі вони ставали пропагандистами імперії? Часто таким письменником називають Чехова. Але він також пише про ідеї, а не про реальні суспільства, реальну політику, життя тощо. Я не думаю, що в Чехова або в його героїв була якась реальна програма щодо демократичної Росії. Якби це були реальні люди, у текстах Чехова була б якась демократична дискусія. Натомість ми бачимо людей, які зітхають за демократією, які прагнуть демократії, як у "Трьох сестрах". Вони хочуть жити в демократичному суспільстві, у чудовому суспільстві, де панує справедливість, але вони не знають, як таке суспільство створити. Вони й гадки не мають, що таке суспільство вимагає жертв (іноді життя) й боротьби.

Росіянину ніколи не спаде на думку, що для того, щоб отримати демократичну Росію, має загинути частина громадян — бо має бути повстання, має бути якась війна між тими, хто зараз керує Росією, і тими, хто хоче, щоб Росія була демократичною.

Росіяни не досягли рівня розуміння того, що демократія вимагає жертв

Думаю, росіяни не досягли рівня розуміння того, що демократія вимагає жертв. І в Чехова, і в інших російських письменників є багато закликів до демократії. Але щодо того, як досягти цього, — повна порожнеча і в російській літературі, і в російському мисленні, і в російській філософії. Просто немає плану й немає розуміння того, що має бути такий план, має бути боротьба за вільне суспільство.

Чиста критика. Це те саме, що пити чай, їсти тістечка й казати: "Ой, цей уряд жахливий. Знаєте, було б добре мати інший уряд". Ти допив чай, доїв торт, ідеш додому й думаєш про зовсім інші питання. Ось як, на мою думку, російські письменники й російські дисиденти ставляться до жахливої системи, що існує в Росії. Вони навіть не намагаються переконати російське суспільство в необхідності змінити систему. Усі опитування показують, що росіяни багато скаржаться, але нічого не хочуть робити, щоб створити нове суспільство.

Розгін протесту в Росії. Фото: DW

Є ще одна річ щодо так званих російських дисидентів. Візьмемо Олексія Навального, який зараз сидить у в’язниці, противника Путіна. Навального ще дехто просуває як представника кращої Росії, тієї Росії, яка прагнутиме демократичного процесу й так далі. Але Навальний офіційно заявив, що Крим має бути російським. Я відчуваю, що якби Навальний прийшов до влади, він був би дуже симпатичним на початку правління, але за кілька років став би другим Путіним.

Річ у тім, що деякі з тих дисидентів, Навальний і Солженіцин серед письменників, хоч і критикували систему, але насправді вони хотіли, щоб Росія залишилася імперією. У Солженіцина, наприклад, немає визнання того, що Росія повинна відмовитися від територій, які не хочуть належати до складу Російської Федерації — жодні російські дисиденти ніколи цього не казали. Знаєте, це дуже далеко від того, щоб сказати: "Так, цей уряд поганий, тому я хотів би допомогти біженцям", а насправді сказати: "Добре, давайте щось з цим зробимо".

Ризик переписати історію

Чи можливо, що зараз повториться історія з Толстим і Росія після війни з Україною стараннями письменників постане для світу жертвою.

Я так не думаю. Лише тому, що є великий потік електронних новин. Якби в нас був електронний зв’язок під час наполеонівських війн, ми побачили б, що коли російські війська йшли через Польщу, то там була ворожнеча, а коли йшла армія Наполеона через Польщу, люди виходили й пропонували їжу. ЗМІ тепер допомагають нам зрозуміти російську агресію. Це не просто "Росія, яка намагається воювати з нацистами, щоб залучити до себе Україну", як її хочуть представити росіяни.

Щодо того, чи буде в Росії якесь пробудження, я не знаю, хоча сумніваюся з наступної причини. Гляньте на Німеччину. Вона докорінно змінилася після Другої світової війни. Але чому Німеччина радикально змінилася? Бо іноземні війська були в Берліні — саме вони й змусили німців змінити свої погляди. Якби Німеччина виграла Другу світову війну, вона сьогодні поклонялася б Гітлеру.

Щоб справді зробити великі зміни, іноземні війська повинні ввійти в Москву, а це нині просто немислимо.

Я не думаю, що хтось щось таке планує, якщо це не внутрішня справа, як армія з Дагестану чи Татарстану. Ніхто ні на заході, ні деінде ні про що схоже не думає. У цьому й полягає відмінність між Німеччиною та Росією. Німеччина змінила свій профіль, бо її було завойовано, вона зазнала поразки. Росія не зазнала поразки. Тому навіть якщо вона програє українську війну, вона залишиться силою. Я радше думаю, що для зміни Росії знадобиться більше часу, ніж одне покоління. Але, звісно, в історії все можливо. Малоймовірно, але можливо. Я бажаю, щоб Росія змінилася, до того ж змінилася якомога швидше.

толстой достоєвський росія імперіалізм імперія література