Куди заведе протистояння США й Китаю

Сила та її сприйняття

Хоч би якими потужними були суперники за глобальне домінування, по суті, його результат стане визначеним не лише співвідношенням їхніх потенціалів, а більше позицією інших держав. З ким вони охочіше співпрацюватимуть, кого підтримають дипломатично, на чий бік стануть у разі конфлікту.

Адже результат глобального протистояння значною мірою залежатиме від того, чиє коло союзників, прихильників і просто країн, зацікавлених з ними співпрацювати, буде ширшим, ніж у суперника.

Щодо цього засадничу перевагу має чинний глобальний лідер – США. Америка сформувала глобальну інфраструктуру союзів, вона передбачуваний партнер. Вона виконує роль лідера в G7 та НАТО, яке демонструє дедалі більший інтерес до Індо-Тихоокеанського регіону. А в самому регіоні наявний менш зобов’язувальний, але досить ефективний Чотиристоронній діалог з питань безпеки, до якого залучено Індію, й тісніший військовий союз з Австралією та Великою Британією, нещодавнім результатом якого стала перспектива придбання австралійцями трьох (а за потреби й п’яти) американських атомних підводних човнів.

Виграє той, у кого більше друзів і послідовників

Китай як на союзників мусить покладатися переважно на агресивні режими, які самі побили горшки зі США (як-от Іран, КНДР і Росія), або "підбирати" те, що мало цікавить Америку (як-от окремі бідні й нестабільні держави Глобального півдня). Або ж мусить пропонувати вигідніші умови співпраці, ніж Вашингтон. Але це обмежить китайські ресурси.

Перевага "новачка" в можливості налагоджувати відносини з чистого аркуша, без тягара "історичних", але недостатньо корисних нині зв’язків і зобов’язань, задавнених конфліктів. Власне ця перевага уможливила нещодавній дипломатичний успіх Пекіна з замирення своїх торгових партнерів, які ворогують між собою: Ірану й Саудівської Аравії.

Проте ці зусилля не компенсують переваги США, які давно перебувають на вершині.

Чого вчить і про що недоговорює історія?

Власне, говорити про глобального лідера можна десь з XVII століття, коли епоха великих географічних відкриттів уперше об’єднала світ. Раніше панівні у віддалених один від одного регіонах імперії, як-от Римська чи китайська династія Хань, просто не мали технічних можливостей використати силу одна проти одної.

Натомість від XVII століття "номером один" ставав той, хто контролював Світовий океан, що давало можливість проєктувати силу на недоступні раніше відстані, з небаченою швидкістю та ефективністю.

Так ось, відтоді відбулося лише два переходи титулу "володаря океану". І в обох випадках саме попередній носій цього титулу фактично визначав, хто буде його наступником, коли вступав з ним у союз.

Першою провідною глобальною потугою стали невеличкі Нідерланди. Їхня глобальна імперія XVII століття давно зникла. Проте саме її існування пояснює, чому Нью-Йорк спочатку називали Нью-Амстердам, чому вивчення західних досягнень у самоізольованій Японії часів сьогунату японці називали "голландською наукою" й чому однією з офіційних мов Південно-Африканської Республіки є африкаанс, яку ще до початку ХХ століття розглядали як нідерландський діалект.

Англійці марно намагалися силоміць здобути місце "володаря океану". Але три морські війни між Англією й Нідерландами, попри сильніший англійський військовий флот, не змінили статус-кво.

Проте поява небезпечнішої загрози – католицької Франції Луї XIV – змусила колишніх ворогів об’єднатися. Британські й нідерландські еліти домовилися. Штатгальтер (правитель) Нідерландів Вільгельм ІІІ Оранський став королем Англії.

Обидві морські держави разом успішно протистояли амбіціям "короля-сонця" в Дев’ятирічній війні та Війні за іспанську спадщину. Проте тільки Британія після цих війн вийшла на траєкторію зростання. Натомість економічна потуга Нідерландів залишилася підірваною воєнними витратами.

Історія повторилась у ХХ столітті. Тільки вже сама Велика Британія мусила поступитися титулом "володаря океанів" США, щоб упоратися з амбіціями нацистської Німеччини.

Як на нинішнє протистояння вплине гонитва в царині використання штучного інтелекту, ще тільки маємо дізнатися

Єдина відмінність від давньої історії з нідерландцями – ВМС США не намагалися перемогти Королівський флот у бою. Поступ цивілізації дав сторонам змогу продемонструвати власний потенціал за столом переговорів, домовитися й навіть уникнути взаємної гонитви озброєнь до того моменту, коли конкуренцію між ними замінив тісний союз.

То що, Китай узагалі не зможе стати "номер один", якщо на це не погодяться США? Насправді все складніше.

Насамперед історія – це про закономірності, а не про "залізні закони". Зміна умов глобального середовища змінює їх вияв.

Приміром, основним чинником того, чому суперечності між США та СРСР не розвʼязалися, є те, що замість "старої доброї" війни зʼявилася ядерна зброя. Як вплине на нинішні суперечності, наприклад, гонитва в царині використання штучного інтелекту, ще тільки маємо дізнатися.

Стратегічні переваги конкурентів

Якщо проаналізувати, чим відрізнялися наступні "володарі океанів" від попередників, то кожен наступний покращував дві характеристики: свою економіку й географічну захищеність.

Система фортець і затоплюваних територій Нідерландів поступалася "оборонній" ефективності Ла-Маншу. Ну, а Атлантичний і Тихий океани значно надійніше захищають США від ворожих атак, аніж вузька протока Велику Британію від загроз з континенту.

У контексті економіки перевагу має Китай, який поєднав ринок і сучасні технології з величезним населенням та відносно легко обійшов лідера.

Але якщо поряд зі США — союзна Канада та надійно економічно інтегрована Мексика, то сусіди Китаю, крім зайнятої війною в Україні Росії та "ядерної" КНДР, — це такі потужні у військовому сенсі та явно непідконтрольні Пекіну держави, як Індія, Японія й Південна Корея.

А на території двох останніх також розміщено серйозні американські контингенти, й ці держави є союзниками США. До того ж є ще Філіппіни, які попри антиамериканські сентименти через квазіколоніальне минуле, повернулися до оборонної співпраці з США.

Мирне змагання чи …?

Розвал СРСР у "некінетичній" конкуренції зі США (назвати її "мирною" навряд можна, зважаючи на обсяг витрат обох сторін на оборону та численні проксі-війни між ними), вірогідно, все ж був винятком, який стався через збіг чинників: виняткову неефективність радянської системи господарювання й так і не знищену національну самосвідомість у формально суверенних радянських республіках.

Натомість у КНР ніколи не забувають про ефективність управління й економічну вигоду. А якщо не брати до уваги величезні, але віддалені й економічно третьорядні території Тибетського та Сіньцзян-Уйгурського автономних районів, КНР завершує процес перетворення решти національних "меншин" в "етнографічні раритети" без жодних політичних прав.

Чи чули ви колись про народ джуанів, яких налічується 16 млн осіб? Вони становлять лише третину населення Гуансі-Чжуанского автономного району, більшість у якому мають хань — титульна нація Китаю.

Водночас, попри "еротичні фантазії" деяких російських пропагандистів, немає жодних умов для дезінтеграції США.

Тож хоч би як надалі розвивалася економіко-технологічна конкуренція між двома найбільшими глобальними потугами, найімовірніше, ми матимемо повернення до характерної для другої половини минулого століття біполярної міжнародної системи зі сферами впливу та гравцями другого-третього ешелону, за прихильність яких змагаються.

Уже нині і Китай, і США економічно розходяться, обмежуючи економічну співпрацю, завдяки якій зокрема відбувся економічний ривок КНР. Формально "рекордним" 2022 рік у взаємній торгівлі став лише через вплив інфляції.

По суті, змагання Вашингтона й Пекіна триває за умовні та плинні кордони сфер їхнього впливу.

Змагання Вашингтона й Пекіна триває за умовні та плинні кордони сфер їхнього впливу.

Але також є питання Тайваню, який формально світова спільнота визнає китайською територією, а неформально підтримує його незалежність. Китай витрачає величезні гроші на розбудову військового флоту й активне розширення свого ядерного арсеналу.

Загалом ні це, ні жорсткіша риторика щодо "сепаратистів" не обов’язково є свідченням намірів Китаю силоміць ліквідувати демократичну альтернативу владі комуністичної партії. Але наявність відповідних військових спроможностей корисна і для досягнення власних цілей невійськовими засобами.

Насторожує концентрація влади в руках товариша Сі, яка є надмірною навіть для авторитарного Китаю. Нинішній керманич зруйнував внутрішній механізм, що давав комуністичній верхівці більше прав, і тепер всю повноту влади зосереджено в руках нового імператора.

А якщо рішення про "відновлення територіальної цілісності" військовою силою якоїсь миті буде ухвалено?

Навчання американської авіаносної ударної групи в Південно-Китайському морі

Якщо війна? Не завтра

Як запобігти такому сценарію – сушать голову у Вашингтоні. Навіть виграна війна проти КНР може принести Піррову перемогу. Не кажучи вже про те, що пряме зіткнення між ядерними державами здатне завершитися сумно для людства загалом.

Насамперед американці взяли до уваги досвід і відкинули двозначності, характерні для війни Росії проти України, та прямо попередили, що США захищатиме острів від нападу своєю армією, щоб у Пекіні не було ілюзій, наче вони матимуть справу лише зі збройними силами Тайваню.

Це істотно змінює рівняння для Пекіна. Морська десантна операція – найскладніша з усіх видів військових операцій. А китайська армія не воювала з далекого 1979 року, до того ж тоді програла В’єтнаму.

Можна було б ризикнути, якби волю тайванців до опору було зламано через очевидну перевагу атакувальників. Але якщо вони відчуватимуть за собою підтримку наддержави, то цілком зможуть відбити напад. До того ж Тайвань має негативний приклад Гонконгу, який з "капіталістичного раю", де було забезпечено базові демократичні права та діяли незалежні суди, швидко рухається до статусу рядової провінції, де кожного можуть посадити без суду й навіть звинувачень.

Зростає також потенційна ціна війни. Ба більше, навіть умовна китайська перемога може призвести до морської блокади КНР з боку США. А КНР залежна від постачань їжі й добрив для вирощування їжі — усе це йде морем, як і значна частина нафтопродуктів. Адже військово-морські сили Народно-визвольної армії Китаю, навіть маючи формальну кількісну перевагу, навряд чи будуть спроможними до океанічної війни далеко від власних берегів.

Тож найімовірніше, що найближчими роками Китай і далі докладатиме зусиль для зниження залежності від співпраці з Заходом та скорочення відставання у військових спроможностях із США.

Україна у глобальному ґо

Якщо говорити про формування сфер впливу, то торішнє рішення Путіна напасти на Україну стало подарунком Пекіну. Зважаючи на технологічну деградацію Російської Федерації й неминучий розрив відносин з Заходом, це означає її однозначний перехід у сферу впливу Китаю.

Коли західні політики й дипломати повторювали мантри щодо безальтернативності Мінських угод, можливих до виконання тільки в ідеальному світі фей і єдинорогів, вони не були ідіотами. Так вони сподівалися принаймні частково зберегти співпрацю з Росію та перспективу більше взаємодіяти в майбутньому.

В Україні дуже багато говорили про Мюнхенську змову, коли Британія та Франція “здали” Чехословаччину. Але насправді повторилася інша історія передднів Другої світової — коли фашистська Італія Муссоліні після окупації Ефіопії зазнала дипломатичних ляпасів і незначних економічних санкцій, які до того ж швидко скасували. Адже Велика Британія прагнула використати її для стримування небезпечнішої нацистської Німеччини.

І тоді, й нині прагматичні західні стратеги недооцінили вплив ідеології та особистих амбіцій вождів, які прагнули "величі".

Явна політична підтримка Путіна Сі Цзіньпіном під час візиту в Москву свідчить, що "мирний план" КНР є лише дипломатичним жестом ввічливості. Він дає змогу продовжувати активну економічну співпрацю з державою-агресором і звинувачувати Захід у затягуванні конфлікту.

Путін на чолі РФ означатиме продовження відтягування ресурсів Заходу на підтримку України російським коштом. Затяжна війна – це час на остаточне руйнування самої інфраструктури економічної співпраці Росії й Заходу та укріплення економічної залежності від КНР, подолати яку не зможе жоден Навальний.

Негативна відповідь – також відповідь. Україна не має припиняти діалог з Китаєм. Варто напряму доносити власні аргументи, щоб запобігти втягуванню КНР у війну — приміром, шляхом надання Росії озброєнь.

Врешті, економічних інтересів також ніхто не скасовував. Навіть за умов морської блокади, яка істотно обмежила взаємну торгівлю, КНР залишається нашим другим за величною торговим партнером.

Але сподіватися, що Пекін примушуватиме агресора зупинитися, – марно.

Читайте також: Держави, які виникнуть після розвалу Росії, будуть антикитайськими, їхні природні союзники — США, Японія, Південна Корея

геополітика росія сша Китай