Т

Три виходи з "Градів". 19-річний солдат утратив ногу через неможливіcть вчасно його евакуювати

— Трохи збили температуру, але нижче за 39 не падає. Сьогодні (20 березня — ред.) була третя операція, завтра наступна, — розповідає телефоном 19-річний Дмитро Терещенко, солдат 119-ї бригади ТРО, окремого 167-го батальйону з позивним "Чемпіон", чернігівець. — Видаляють осколки. Вони в легенях, у нирках, у шлунку. Броня зовсім не захистила, усе пройшло крізь неї, — додає він. — Лікарі кажуть, що тепер у мене два дні народження. Бо з такими травмами не виживають.
Read this article in English

Дмитро Терещенко, фото з особистого архіву
Дмитро Терещенко, фото з особистого архіву

Були у ворога як на долоні

Дмитро — студент третього курсу факультету фізичного виховання Національного університету "Чернігівський колегіум" (колишній педагогічний), боксер, кандидат у майстри спорту (тренер Ігор Марченко), належить до складу збірної області з боксу. 26 лютого, 18-річним, пішов у чернігівську тероборону, потім у ЗСУ. Потрапив під артобстріл 13 березня 2023 року близько 13:00 під селом Білогорівка, на рубежі Донецької та Луганської областей.

Хлопці несли нас пішки близько 3 км гористою місцевістю, що прострілювалася

— З Сергієм Комісаренком зі Сновська й чернігівцями Костянтином Мазком і Станіславом Мозговенком ми заступили в наряд, оглядали позиції. Аж раптом – звук. Прилетіло зовсім близько, нас усіх контузило. Наступні три виходи з "Градів" влучили в нас. Крик, вереск, істерика. У мене – поранення в ліве плече, живіт і праву ногу. Кров витікає. Дивлюся на Сергія — він хрипить і стікає кров’ю. Помирав у мене на очах. Йому було 54 роки, мав дорослих дітей та онуків. У Кості нога ледь трималася на якійсь трубочці. Станіслав мав травму голови. А я сам розбитий, не можу їм допомогти. Наклав собі турнікет. Передали по рації, що нам потрібна допомога. Рацію теж побило уламками, зв’язок був поганим. Нас не відразу почули.

Читайте також: Військовий лікар про поранених, які в полі чекають на медиків до сутінок, довжелезні черги в госпіталях та перегляд стандартів НАТО

Російські військові були приблизно за 2 км. Ми вже згодом дізналися, що були в них як на долоні, вони нас навіть прослуховували.

На евакуаційну точку першим віднесли Костю. Потім мене. Машина проїхати не могла. Хлопці з батальйону несли нас пішки близько 3 км гористою місцевістю, що прострілювалась. По них працювала важка артилерія. Гатили 150-мм снарядами. Одного поранили — у шию залетів уламок. Костянтину ампутували частину ноги нижче від коліна. У Станіслава був сильний забій голови.

Дочекатися темряви

Мене поклали на ноші. Сказали чекати на темну пору. Уночі орки трохи тихіше поводяться, не всі бачать, куди стріляти. Тоді в мене почався пневмоторакс (скупчення повітря в плевральній порожнині з одночасним підвищенням тиску в ній, унаслідок чого відбувається поступовий колапс легень — авт.), але цього ніхто не помітив. Час минав. Кров з ноги витікала. Хлопці наклали ще два турнікети.

Лікарі сказали, що я чи побратими припустилися помилки — не послабляли турнікети

До евакуаційної точки в темряві мене на тканинних ношах несли восьмеро побратимів. Несуть, а зверху свистить. У стабілізаційному центрі (перша точка після передової, де надають допомогу) мені вкололи знеболювальне і зняли два турнікети. Звідти привезли до Краматорська десь о 21:30 і тоді ж зняли останній турнікет.

Лікарі сказали, що турнікети були затягнуті понад 6 год - при нормі до 2 год. Нога стала мертвою.

Лікарі робили все можливе, але врятувати ногу не вдалося. Відрізали вище від коліна. Перевезли до Дніпра. Обстежили, медики виявили ще змертвіння тканин. Довелося робити реампутацію — ногу відрізали повністю. Зараз я в лікарні Києва, у Феофанії. Мій янгол-охоронець — моя дівчина Катя. Разом більш ніж 5 років, ще зі школи.

— Друга нога ціла?

— Так. Усе добре.

“Мамо, я в Буковелі. Шапку вдягнув”

Мама Дмитра, 41-річна Ірина Терещенко, каже, що її син — боєць по життю, він довго займався боксом і займав призові місця, але після поранення геть зажурився.

— Він за мене більше переживає, ніж за себе, – пояснює вона. – Він і молодший 11-річний син — моя опора в житті. Дмитра виховувала сама, батько ним жодного разу не цікавився. Кричала й плакала, та криками не допоможеш. Але мама все витримає. Ми — жінки сильні, а наші воїни мужні.

— Коли Дмитро поїхав на схід?

— Про те, що їде на донецький напрямок, дізналася 10 грудня ввечері, за день до поїздки. Спілкувалися щодня. Присилав фото, жартував: "Усе добре. Я в Буковелі (гірськолижний курорт в Україні — ред.). Шапку вдягнув".

Жили в норах, їли сухпаї

У лікарні Дмитро пригадує деталі про три місяці фронтового життя:

— Жили в норах, які вирили кацапи. Не бліндажі, не окопи, а саме нори. Звідти їх прогнала наша десантно-штурмова бригада. Трохи облаштували під свій лад. Але це не було укриттям. Заховатися від обстрілів там неможливо. У лютому ці позиції росіяни майже місяць кілька разів на день обстрілювали фосфором.

Грілися від окопних свічок і хімічних грілок. Засовували у взуття, у бушлати. Про пічку чи буржуйку не йшлося. Противник був зовсім близько. Бувало, й за 30 м від нас стояв. Чули всі їхні розмови.

Читайте також: В обіймах холоду. Як узимку виживати на позиціях, на яких ніде зігрітися

— Їжу як готували?

— Здебільшого їли сухпаї. А коли заступав на зміну, то брав галети й енергетичні батончики. І трохи води. Наїдатися не можна. На тих позиціях навіть у туалет сходити означало показатися, піддати ризику себе та інших хлопців. Постійно дзижчали дрони над головою, на нас скидали гранати "Вог". Якби побачили — артилерія накрила б одразу.

Були кілька разів дні тиші. Так незвично, коли весь день тихо й спокійно. Ми вже мріяли тоді — невже відступили? Аж ні. Вони перезаряджалися й наступного дня гатили вдвічі сильніше.

— Чи доводилося брати ворогів у полон?

— Так. Бачив якутів, бурятів, вагнерівців. Ішли на нас, як таргани. Убиваєш одного, ще десять суне. Вбиваєш цих, уже сотня йде на нас. Як зомбі у фільмах жахів.

— Хто навчав перед тим, як пішли воювати?

— Усе сам. Коли поїхав на фронт, то вже знав, як користуватися зброєю. Дивився багато фільмів і якось інтуїтивно навчився розбирати та збирати автомат, заряджати його, стріляти. Страх був, але з ним справлявся.

Дмитро Терещенко, фото з особистого архіву
Дмитро Терещенко, фото з особистого архіву

— А що з навчанням? Не кидаєте?

— Начаюся дистанційно. Викладачі теж люди. Розуміють, допомагають складати іспити й заліки.

*****

Допомога Дмитру на реабілітацію:

5375 4141 3166 9466 "Монобанк",

5168 7456 0532 4695 "ПриватБанк"

Ірина Терещенко (матір)

поранені окопна правда бойові медики передова бої

Знак гривні
Знак гривні