Протитанкові міни, "пелюстки", нерозірвані снаряди та людська дурість. Кілька днів з життя саперів ДСНС

— План на сьогодні такий: зараз їдемо на точку, де стояла ворожа артилерійська батарея, — каже Ігор Мельничук, керівник групи розмінування від ДСНС України в Донецькій області. — Потім покажу вам місце, де наші накрили російські "Гради". Опісля будемо знешкоджувати протитанкову міну.

Розвалені війною будинки тягнуться на десятки кілометрів. Цей — у селі Дробишеве Краматорського району

Минаємо невелике село Дробишеве. За вікном пропливає звична для цих країв картина: потрощені хати, поламані дерева, де-не-де на узбіччях іржавіють спалені танки та бронемашини. Зупиняємося на великому перехресті, де бовваніє обгорілий каркас будівлі. Їдемо далі. Людей мало, суцільне згарище. Бракує слів, щоб передати враження від руйнувань, що простяглися на десятки кілометрів. Містечка й села спустошені, зметені артилерійським вогнем.

Щоб трохи відвернутися від моторошних пейзажів, прошу Ігоря Євгенійовича розповісти, як працюють піротехнічні розрахунки ДСНС України на Донеччині.

— Наше першочергове завдання — очищувати території й оперативно реагувати на виявленні населенням вибухонебезпечні предмети, — пояснює сапер. — Ми маємо забезпечити належне функціонування інфраструктури: ліній електропередач, газопроводів, водогонів тощо. Також обстежуємо й розміновуємо проїзні шляхи до населених пунктів та в самих містах і селах. Це робимо для того, щоб людям можна було підвозити продукти харчування й гуманітарну допомогу, надавати невідкладну медичну допомогу.

Також за необхідності здійснюємо очищення від вибухонебезпечних предметів на військових позиціях, які залишилися позаду лінії фронту, — каже Ігор Євгенійович. — Після завершення бойових дій і настання миру буде гуманітарне розмінування — завершальний етап, що забезпечуватиме повну безпеку забруднених територій.

Питаю, чи правда, що гуманітарне розмінування займе не менш як десять років.

— Важко сказати, — відповідає Ігор Євгенійович після деякої паузи. — Ми досі знаходимо чимало мотлоху з Другої світової.

І справді, пригадалася наша співпраця з ДСНС у Харкові. Тоді я з подивом дізнався, що до повномасштабного вторгнення лише в Харківській області сапери щороку мали до 200 виїздів, пов’язаних тільки з боєприпасами часів Другої світової війни.

Чиї міни?

— Там протитанкова міна, — несподівано озивається колега, тицяючи пальцем у вікно. — І ще одна.

Ігор Євгенійович дає команду зупинитися. Виходимо з машини й обережно наближаємося до узбіччя. І справді, у полі за кілька метрів від дороги виблискує протитанкова міна. Трохи далі — ще одна. Ігор Євгенійович жестом дає нам сигнал, щоб ми трималися віддалік, а сам обережно заходить у поле. Хвилину-дві він уважно обстежує ділянку перед собою.

Сніг зійшов, міни повилазили

— Бачите, як воно бува, — каже. — Зійшов сніг, трохи змінився ландшафт, і міни самі повилазили. І головне — не зрозуміло, чиї вони: російські чи наші. Треба зв’язатися з військовими й уточнити. Може, це одна з наших ліній оборони.

Заїжджаємо в село Середнє й зупиняємося біля невеличкого узвишшя, яке рясніє чорними плямами. Посеред галявини — обгоріле дерево, біля якого розкидано погнуті артилерійські гільзи. Трохи віддалік — складені в рядок снаряди 152-го калібру.

Тут стояла російська батарея

Залишки снарядів

— Тут стояла російська батарея, — пояснює Ігор Євгенійович, підкурюючи сигарету. — Наші при наступі розбили її вщент. Як наслідок — здетонували ящики з боєкомплектом. Снаряди розкидало по окрузі в радіусі 50 м — зараз наші хлопці збирають усе це добро докупи.

Доповідає: снаряди всюди — серед могил, у кущах, у полі

На кладовищі, розташованому неподалік, Ігор Євгенійович показує нам могилу, з якої стирчить снаряд. І тут же пояснює, що зараз його витягати з землі небезпечно — потрібен додатковий огляд. До нас підходить один з саперів у важких обладунках і доповідає: снаряди всюди — серед могил, у кущах, у полі.

Принагідно показує нам начиння артилерійських боєприпасів — порох, який при згорянні виштовхує снаряд. Його за змогою слід одразу знешкодити, бо він легко займається й потенційно є дуже небезпечним. Повертаємося на галявину. Сапер складає шматки вибухової речовини на купу й обережно підпалює. За секунду з шипінням здіймається фонтан вогню, і ми кілька хвилин із захватом споглядаємо яскраве фаєр-шоу.

Спалюємо порох

Батарея "Градів"

Їдемо далі, на місце, де було знищено батарею "Градів". Біля двох колгоспних ангарів, які перетворилися на купу битої цегли, — дві величезні вирви від наших снарядів. Куди сягає око — заіржавіле залізо, побиті ящики від боєкомплектів і десятки, якщо не сотні ракет до "Градів", які олівцями стирчать в землі та гниють у калюжах.

— Хоч бери й заряджай в установку, — Ігор Євгенійович показує на цілісінькі ракети, які можна розпізнати за характерними хвостовиками. Таких чимало.

Євген Мельничук показує на розкидані цілі заряди до "Градів"

Спускається густий туман. Я роззираюся, й мені на мить здається, що я в якомусь рімейку "Сталкера" — такий зловісний вигляд має це побоїще. Як зачаровані, ми блукаємо поміж ящиків і залізяччя, обережно переступаючи через ракети. Страхітливі артефакти війни повністю заволоділи моєю увагою, і я ледь утримуюсь, щоб не взяти якусь болванку до рук.

— Коли цим усім займатися — лише Богу відомо, — Ігор Євгенійович повертає мене до дійсності. — Ну що, їдемо далі?

Солдатська удача

— Наша остання зупинка — дорога через поле, на узбіччі якої стоїть ящик з протитанковою міною ТМ-62. Ця міна — ілюстрація солдатської удачі. Ігор Євгенійович вказує на вм’ятини від траків на самій міні й детонаторі, розташованому в її центрі. Ще сантиметр або кілька міліметрів — і вона спрацювала б — екіпажу бойової машини, яка наїхала на міну, неймовірно поталанило. Один з саперів обережно підкладає під міну брусок вибухівки та під’єднує до неї провід. Ми відходимо приблизно на 30 м. Лунає команда Ігоря Євгенійовича, й за мить долину струшує вибух неймовірної сили.

Екіпажу українського танка неймовірно пощастило. На міні залишилися сліди від гусениць, але детонатор танк не зачепив

Підготування до підриву

Пріоритети

Інший тип роботи ДНСників — перевірити й розмінувати лінії електропередачі поблизу. Спостерігаємо за цим біля села Соснове. Такі завдання простіші. Тут ДСНС працює разом з компанією ДТЕК: спочатку йдуть сапери з міношукачами та щупами, а за ними слідують електромонтери. Поки хлопці працюють, я маю змогу поспілкуватися з Анатолієм Васильченком, заступником керівника групи розмінування від ДСНС України у Донецькій області. Мене цікавить усе: його робочий і життєвий досвід, чи вистачає їм людей, яку допомогу нам надають західні партнери.

Розмінування території вздовж лінії електропередачі. Це першочергове завдання, щоб електрики могли працювати

— Ми з Ігорем Євгенійовичем Мельничуком — більше менеджери з розмінування, ніж власне сапери, — пояснює Анатолій. — Потрібно розуміти, що розмінування — небезпечний і ресурсомісткий процес: це великі гроші та багато часу. Наше головне завдання — проаналізувати ситуацію та правильно поставити завдання й організувати особовий склад задля його найефективнішої роботи.

Наприклад, фермери залишають заявки на розмінування полів, — каже Анатолій. — Або ж люди просять оглянути пошкоджені будинки, в яких, імовірно, можуть бути вибухові предмети. На перший погляд, це може здатися вкрай важливим завданням, проте насправді все не зовсім так. Наразі пріоритет — дати людям електрику, розмінувати дороги, створити умови для запуску інфраструктури. Усе інше — потім.

Пріоритет — дати людям електрику, розмінувати дороги, створити умови для запуску інфраструктури. Усе інше — потім.

— Чи надходить саперам допомога від західних партнерів? Так, надходить — з усіх куточків світу. Складається ситуація, подібна до фронтової: підрозділи мають таке різне обладнання, що кожен з часом виробляє свою стратегію розмінування. На жаль, такий різнобій техніки не завжди на користь справі: розмінування — вкрай небезпечний процес, і тут не до експериментів. Хай там як, діватися нікуди: завдань дуже багато і треба швидко вчитися.

— Чи можна якось пришвидшити процес розмінування? — питаю я. — Гадаю, у 2023 році вже мають бути якісь пристрої, які істотно полегшують роботу саперів.

— Такі пристрої вже є, — киває Анатолій. — Наприклад, машини, які сканують ґрунт. Потім з допомогою спеціального програмного забезпечення отримані дані наносять на тривимірну карту, яку спеціалісти розшифровують. Проте все не так просто, як здається на перший погляд. Справу можуть істотно ускладнити мінно-вибухові пристрої в пластиковій оболонці тощо. Повірте моєму досвіду: жодна техніка не замінить людину у саперній справі. Тут потрібен досвід і розвинена інтуїція. Машина на таке не здатна.

Усіяні “пелюстками”

Прошу Анатолія Анатолійовича розказати про сумнозвісну міну ПФМ-1, або ж "пелюстку". Під час попередніх поїздок у Лиман та Ізюм я дізнався, що кількість людей, які постраждали від цих мін, разюче велика.

— ПФМ-1 (протипіхотну фугасну міну) виробляли в Радянському Союзі, вона є копією американської міни "зуб дракона", яку широко застосовували у В’єтнамі. Мінування здійснюють дистанційно — з допомогою авіації, артилерії та ракетних систем, які вистрілюють касети по 64 й більше мін у кожній. Усі "пелюстки" — натискної дії (достатньо близько 5 кг, щоб міна здетонувала) та бувають двох видів: без самоліквідації та такі, які самоліквідовуються впродовж доби.

З численних розповідей військових і цивільних вимальовується така картина: при відступі з Ізюма й Лимана росіяни масовано засипали цими мінами на шляху ЗСУ міста, села та їхні околиці. Статистика травмованих погіршується щотижня.

При відступі з Ізюма й Лимана росіяни масовано засипали цими мінами міста, села та їхні околиці

Такі міни підступні тим, що вони невеликі за розміром, коричневого або зеленого кольору — це робить "пелюстку" непримітною серед трави чи опалого листя. Відомо, що діти часто їх плутають з іграшками, що й призводить до численних жертв. Вони також часто застрягають у гілках дерев, бо особливість "дистанційного мінування" в тому, що артилерія відстрілює специфічні снаряди, з яких висипаються "пелюстки". Через деякий час, навіть якщо сапери очистили територію, вони опадають на землю. Такі підриви — у місцях, які люди вважали повністю очищеними, — становлять левову частку всіх трагедій.

Про масштаби біди, заподіяної "пелюстками", стає зрозуміло під час відвідування Центральної міської лікарні Ізюма. Юрій Кузнєцов, головний травматолог, розповідає, що восени лікарня була переповнена пацієнтами, які втратили стопу або частину ноги. Зараз постраждалих менше, але досі щотижня є новий пацієнт. Більшість з них селяни, які підривалися на мінах у лісах чи на власних городах.

Нас пускають до палати, у якій лежать пацієнти з мінними ампутаціями. Сергій зі Сніжківки порався на присадибній ділянці, зрізав парості сухого винограду. Очевидно, міна причаїлась у густому плетиві гілля. Олександр, волонтер з Ізюма, приїхав у Кам’янку роздавати гуманітарну допомогу. Повертаючись до машини, вирішив скоротити шлях через посадку — міна лежала під опалим листям. Сергій, лісник з Ізюмського лісового господарства, прибирав з допомогою крану спалену автівку. Найімовірніше, стрілою крана він зачепив дерево, на якому застрягла міна. Вона вибухнула, коли Сергій сідав у машину.

На цих пацієнтів чекає довге лікування й реабілітація. Проте мені пощастило задокументувати унікальний випадок: чоловік наступив на міну й відбувся відносно легкою травмою.

18-го січня Олександр Половінко, мешканець села Ярова, пішов до лісової криниці по воду, яку хотів освятити в церкві на Водохрещу. Міна лежала на стежці у сухій траві — вочевидь, вона теж упала з дерева, адже цією стежиною щодня ходили люди. Ногу Олександру врятували старі радянські берці з кевларовою підошвою — вибухом розтрощило кістки стопи, але вона залишилася цілою. На те, щоб зрослися кістки й загоїлася рана, потрібно кілька місяців. Але то все дрібниці, махає рукою Олександр, все могло закінчитися значно гірше.

Ногу Олександру врятували старі радянські берці з кевларовою підошвою — вибухом розтрощило кістки стопи, але вона залишилася цілою

Понад годину слухаю його розповіді про те, як Ярова кілька місяців була ареною важких боїв і як люди виживали в погребах, затиснуті ураганним вогнем з обох сторін. Відступаючи, росіяни обстріляли село касетами з "пелюстками". Деякі з них не вибухнули в повітрі й попадали на землю в металевих кейсах. Інші касети вибухали надто низько — це призводило до вкрай щільного мінування. Олександр каже, що іноді не можна було ступити й кроку, так багато "пелюсток" лежало під ногами.

До довгої палиці примотували обрізану пластикову пляшку, таким ковшем обережно збирали "пелюстки" й палили їх у вогнищі

Після відходу окупантів селяни взялися розміновувати територію самотужки. Дехто збирав міни руками чи лопатами, але врешті селяни придумали надійніший спосіб: до довгої палиці примотували обрізану пластикову пляшку й таким ковшем обережно збирали "пелюстки", після чого … кидали їх у вогнище. Олександр розповідає, що одна бабуся назбирала повний пакет мін і гордо передала його саперам з ДСНС — вона думала, що то боєприпаси, які можуть стати у пригоді нашим солдатам. Як бабуся залишилася живою після таких саперних акцій — відомо лише Богу.

Людська дурість

Та виживають не всі. Часто люди поводяться необачно. Мені розповідають історію двотижневої давнини з Харківщини: ДСНС обстежили ліс і виявили кілька мін на узбіччі та на в'їзді в ліс. Поставили таблички. Обійшли кожну хату, попередили. І ось через день людина бере свою "Ниву", кличе на допомогу сусідів і всі вирушають у ліс по дрова. В результаті двері від машини повисли на верхівці сосни. Двоє людей загинули на місці, двоє інших — у реанімації.

Або: у людини в городі застряг 152-мм снаряд і не розірвався. Але ж треба картоплю саджати, це святе. І ось ця людина намагається витягнути кілька десятків кілограм вибухівки з землі. Воронка 5 м на 5 м. Як казали сусіди, ховали порожню труну, бо від вибуху чоловік буквально випарувався.

Сапери з ДСНС працюють над розмінуванням територій від ранку до ночі, без вихідних. Невтомно пояснюють людям про небезпеку. Хлопці роблять усе, щоб убезпечити життя наших громадян і зберегти їхнє майно. Проте часто-густо їхня героїчна робота зводиться нанівець нехтуванням пересторогами й елементарними правилами поводження з вибухонебезпечними предметами. Залишається тільки сподіватися, що українці будуть обачними в місцях, де точилися бої, та виявлятимуть більшу розважливість при контакті з підозрілими предметами.

П.С. за останній тиждень у Херсонській області зафіксовано п’ять підривів на мінах з одним летальним випадком. У Харківській області — три випадки підривів, які призвели до загибелі трьох осіб. Основна причина смертей — контакт з протитанковими мінами та необережне поводження з вибуховими предметами.

деокупація міни пелюстки дснс