Кіш охорони республіки. Про українську спецслужбу часів УНР і її очільника Богацького
В УНР на Кіш охорони республіканського ладу (КОРЛ) було покладено чимало функцій сучасної СБУ. Її очолював Павло Богацький. Кіш можна вважати першою українською спецслужбою. Перед нею була Державна варта часів Скоропадського, але вона у своїй суті була більше уламком дореволюційних спецслужб часів царату, ніж українською структурою.
Організовувати власну спецслужбу Директорія почала лише 28 лютого 1919 року, коли ухвалила закон про створення Кошу охорони республіканського ладу (Кіш охорони республіки). Але й це було половинчасте рішення. КОРЛ постав не як самостійна структура (що було б абсолютно логічним), а лише як особливий підрозділ МВС.
Згідно з ухваленим Директорією законом, новостворена структура мала "охороняти республіканський лад, внутрішній порядок і спокій в Українській Народній Республіці та забезпечувати вольності і права народу", а також боротися з "посяганням на республіканський соціалістичний лад".
Щодо "соціалістичного ладу" нагадаємо: до останніх днів існування УНР її вожді активно бавилися у соціалізм. Але засуджувати їх не варто — тоді це була одна з найпопулярніших політичних течій у світі, яку багато інтелектуалів щиро вважали "прогресивною".
Протидія пропаганді та самовладдю різних комітетів
Кіш охорони республіки мав протидіяти агітації проти державного устрою УНР та її самостійності, головного командування, Директорії, її законів, державних установ (зокрема через поширення брехливих чуток і прокламацій). Протидія дезінформації, зараз би сказали.
Також Кіш мав протистояти привласненню функцій влади різними самоствореними й самопроголошеними організаціями, комісіями та комітетами. До того ж Кіш охорони республіканського ладу мав протидіяти закликам до федерації чи з’єднання України з іншою державою.
До компетенції КОРЛ належало також з'ясовувати випадки самочинних обшуків, реквізиції, арештів і самосудів, незаконного вирубування лісів, розкраданням військового майна та саботажем.
Кіш значною мірою діяв за правилами, встановленими статутом Державної варти Української Держави часів Павла Скоропадського (після повалення гетьманату її ліквідували). Гетьман, на відміну від революціонерів-романтиків, значення спецслужб добре розумів і зумів створити досить ефективну структуру. Гетьманська Державна варта, зауважимо, досить сильно нагадувала Службу Безпеки України довоєнного зразка.
Її, як від початку й СБУ, було створено на базі "колишніх" структур — співробітників ще царського Окремого корпусу жандармів і військової контррозвідки.
Відповідно серед співробітників ДвУД були й "єдіно-нєдєлімщіки", які сприймали незалежність як тимчасове непорозуміння та неприховано дивилися в бік Росії (звісно, "білої", а не "червоної"), й ті, хто щиро сприйняв Самостійність та всі сили віддавав служінню Україні.
На жаль, через певні обставини отаману Павлу Богацькому не поталанило розбудувати Кіш хоча б до рівня Державної варти Скоропадського. Насамперед тому, що УНР, на відміну від гетьманату, не мала щонайменшої мирної передишки.
Упродовж своєї короткої історії КОРЛ так і залишався більше військовою частиною, на яку покладали специфічні завдання, ніж повноцінною спецслужбою.
Протидія нищенню фабрик
Цікавий факт. До компетенції Кошу охорони республіки належала також незвична нині функція протидії нищенню та руйнуванню фабрик і заводів. На жаль, тоді це була досить поширена практика.
Маргінали та люмпени розглядали виробничі потужності як надбання капіталістів-експлуататорів. Відповідно, щоб "насолити" клятому буржую, вважали, що все це незле було б спалити.
Звісно, попередньо відкрутивши та винісши усе, що може знадобитися у власному господарстві: починаючи від готової продукції та устаткування й закінчуючи бляхою з даху, склом з вікон і цеглою зі стін.
Сприяла нищенню підприємств і поширена думка, що якщо "буржуйське" майно стало "народним", то кожен окремий представник цього народу, пролетар чи селянин, може ним розпоряджатися на свій хлопський розсуд.
У мемуарах Павла Богацького "З пережитого: Спогади", опублікованих у часописі "Вільна думка", що виходив у Сіднеї (Австралія), описано один такий випадок, що стався восени 1917 року в Кагарлику на Київщині.
У зазначений час, зауважимо, Павло Богацький обіймав посаду очільника міліції Києва та Київського повіту.
Якщо коротко: в Кагарлику працювала гуральня (спиртовий завод). Був і певний запас готової продукції. Після втечі пана місцеві мешканці щиро вважали, що все те п’янке багатство — лише їх, кагарличан, власність.
Тож коли під охороною міліції та війська до Києва на урядові потреби вивезли аж 20 діжок горілки, це вкрай обурило селян. Місцева громада одразу ж постановила розділити якомога хутчіше все спиртне між жителями.
Скрутивши нечисельну охорону та збивши замки, селяни кинулися розливати горілку по відрах, кухолях і глечиках. Пиятика, дебош, бійки… Сильніші лізуть поза чергою…
З крану текло не дуже, тому щоб пришвидшити процес, причепили на мотузку відро і стали зачерпувати просто з верхнього люка цистерни, розливаючи трунок у посуд односельців, які купчилися унизу, а також поливаючи оковитою односельців і все довкола.
Може, й минулося б, але одному селянину захотілося глянути, скільки там у тій цистерні ще залишилося горілки, і він вирішив присвітити сірником…
"Повітря, насичене спиртовим випаром, у мент загорілось і стався страшенний вибух, — написав пізніше у своїх спогадах Павло Богацький. — Вибух, що запалив горілку в цистерні, обілляв горілкою багатьох, спалив їх та викинув надвір".
Епізод, де автор мемуарів досить детально й реалістично описує всі деталі (який вигляд мали обгоріли тіла теж), – пропустимо. Показовим тут є підсумкове речення:
"Кагарлицька подія нікого не навчила. А коли й стала прикладом, то лише лихою стороною".
Тобто такі ситуації повторювалися знову і знову.
Імовірно, саме завдяки подіям у Кагарлику до компетенції Кошу охорони республіки згодом додали пункт щодо протидії нищенню та руйнуванню фабрик і заводів.
Закон про КОРЛ готували за участі першого його очільник Павла Богацького, а випадок, як бачимо зі спогадів, добряче запав йому у душу.
Сьогодні ім’я Павла Богацького, творця першої суто української спецслужби новітнього часу (гетьманський ДвУД усе ж був із сильним "царським" і проросійським душком) широким верствам українців майже невідоме.
Гуманітарна передісторія
А якщо про Богацького й згадують, то найменше в ключі його діяльності на теренах спецслужб, а більше в гуманітарно-науковому та літературному аспекті. Насамперед Павло Богацбкий відомий як письменник, журналіст, літературознавець, бібліограф, редактор, шевченкознавець, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка й діяч "Пласту". Його біографія багато в чому повторює біографії інших провідних діячів УНР.
Павло Богацький народився 16 березня 1883 року в містечку Купин Кам’янець-Подільського повіту (сьогодні однойменне село Городоцької територіальної громади, Хмельниччина) в сім’ї священника. Був другою дитиною в дуже багатодітній сім’ї. Десять дітей – то нівроку!
Незабаром після народження Павла його батька перевели до Грицькова, а від 1894 року — до Нестерівців (всі ці села неподалік Купина). В останньому отець Олександр прослужив аж до 1934-го.
Цікавий факт: у 1808—1850 роках парохом цього самого села служив Матвій Коцюбинський — дід класика української літератури Михайла Коцюбинського.
Панотець Олександр служив Богу та Україні й дітей своїх виховував патріотами. Та й освіту дав незлу. Але доля українців, які в Україні люблять Україну, у ХХ столітті була сумною.
Брат і сестра Павла Богацького (Ліда і Борис) потрапили до рук чекістів — їх розстріляли у Вінниці в 1922 році. До розстріляного муру їх поставили не лише через брата-отамана, а головне через власну активну позицію.
Брат Дмитро очолював Кам’янець-Подільське наукове товариство Всеукраїнської академії наук (ВУАН). У 1930 році його репресували у сумнозвісній справі "Спілки визволення України". В жорна репресій ледь не потрапив і його брат Юрій, але йому поталанило виїхати з "більшовицького раю".
Освіта Павла Богацького від початку була традиційною для сільського "поповича". Початкова – вдома. Середня — в Подільській духовній семінарії. Може, й став би герой нашої публікації панотцем Павлом, а не отаманом Павлом, але в 1903 році за активну українську діяльність він із тріском вилетів із семінарії.
Незабаром, досить доречно, почалася Російсько-японська війна. Російська імператорська армія потребувала великої кількості молодших офіцерів, тому для дітей різночинців широко відчинили двері офіцерських шкіл. У 1906 рлці свіжоспеченим підпоручиком він попрямував на Далекий Схід.
Може, молодий офіцер і наклав би головою десь посеред гаоляну, але поки неквапливий потяг пересікав чи не весь Євразійський континент, Петербург устиг у чисту програти маленькій Японії та укласти ганебний мир із самураями.
Замість сопок Маньчжурії службу пан підпоручиком проходив у Ромнах (Полтавщина), потім у Києві. Через виховання й темперамент Павло Богацький активно вліз у політичну діяльність.
Як наслідок — у вересні 1906 року його було заарештовано й він відсидів майже пів року у знаменитій в’язниці "Косий Капонір" київської цитаделі, а опісля його звільнили з армії.
Незабаром недовчений семінарист та ексофіцер кардинально змінив рід своєї діяльності та вступив на агрономічний відділ Київського політехнічного інституту. Але аграрна стезя для нього теж не годилися. Всю енергію Богацький зосередив на виданні літературно-критичного і громадсько-публіцистичного місячника "Українська Хата" (почав виходити з березня 1909 року). Це видання Павло Богацький (редактор) започаткував разом з Микитою Шаповалом – громадським діячем, публіцистом, поетом, згодом членом Центральної Ради.
Попри патріархально-сільську назву видання, "Хата" стала абсолютно урбаністичним і сучасним часописом.
Зокрема в ній пропагували модернізм та імпресіонізм як манеру творчості в літературі. В політичному плані редакція намагалася формулювати ідейні основи визвольного руху та національного й соціального світогляду та жорстко критикувало традиційне беззубо-угодовське українофільство.
В "Українській хаті" залюбки друкувалися такі "зубри" літератури, як Ольга Кобилянська, Микола Вороний, Володимир Винниченко, Олександр Олесь та інші. До того ж то були не передруки, а твори, що вперше побачили світ саме в часописі під редакцією Павла Богацького. "Хата" дала старт у літературне життя й багатьом тоді початківця, а пізніше класикам, наприклад, Павлу Тичині чи Максиму Рильському.
"Українська хата" стала одним з найяскравіших явищ у тодішньому українському літературному житті та важливим етапом в модернізації усієї української культури.
Видання проіснувало до вересня 1914 року. Після початку Першої світової війни Російську імперію охопила антиукраїнська істерія – українськість царська пропаганда розцінювала як ідеологічну зброю в руках Австро-Угорщини.
Незабаром вийшов указ Миколи ІІ про заборону усіх українських видань. Тоді ж Богацького було заслано до Сибіру як неблагонадійного. Він повернувся в Україну лише після зречення царя.
Політика
У квітні 1917 року в Києві відбувся перший Український національний конгрес, який перетворив Українську Центральну Раду з київської на загальноукраїнську організацію. Головою на ньому був Михайло Грушевський, генеральним секретарем — Павло Богацький.
Тоді за рекомендацією свого співредактора по "Українській хаті" та члена Центральної Ради Шаповала Богацького призначили начальником київської міліції.
Після гетьманського перевороту Богацького арештували та ув’язнений у справі викрадення банкіра Абрама Доброго.
Після повалення гетьмана й відновлення Республіки герой нашої оповіді, як уже було зазначено, став отаманом Коша охорони республіканського ладу.
Крім протидії агентам російських більшовиків та іншій підривній та антидержавній діяльності, КОРЛ був змушеним брати участь у боротьбі з сумнозвісною отаманщиною. Остання полягала не лише в тому, що деякі отамани навіть номінально не хотіли підпорядковуватися уряду, а й відкрито виступали проти Директорії.
Отаман Коша Охорони Республіканського Ладу Павло Богацький. На цьому фото він схожий на Дзержинського (ЦДАВО України. Ф. 1871. Оп. 1. Спр. 7. Св. 64)
Еміграція
Після поразки УНР у війні з більшовицькою Росією Богацький став емігрантом. Спочатку він див у Польщі, а навесні 1922 року переїхав до Праги.
Тодішній очільник Чехословаччини Томаш Гарріг Масарик ще з "цісарських" часів досить прихильно ставився до українського руху, тому на підтримку українських утікачів від більшовизму виділяв такі-сякі кошти. Розкошувати з того не вдавалося, але вистачало.
У Чехословаччині Богацький став членом редакції й керівником видання "Нова Україна" (виходила в 1922—1923 роках), а згодом одним з керівників "Селянської Спілки".
У травні 1926-го він став головою "Українського Громадського Видавничого Фонду", від 1929-го був членом Українського Соціологічного Інституту в Празі, а від 1930 року — вченим Секретарем і членом Дирекції цього Інституту. Також він обіймав ще низку не останніх посад в українських структурах у Чехословаччині.
Після того, як після Другої світової війни Чехословаччина потрапила до зони впливу СРСР, Богацький був змушеним податися аж до Австралії. Там він став основоположником Української Громади у Воллонґонґу, брав активну участь у громадському житті української діаспори Австралії (після Другої світової на південному континенті осіли тисячі українців). До самої смерті (23 грудня 1962 року) був провідним співробітником часопису "Вільна Думка" (Сідней).
За активну діяльність в українській скаутській організації "Пласт", до якої він долучився ще в 1918 році, Богацького нагородили Орденом св. Юрія в золоті. Також він був одним із керівників Наукового Товариства ім. Т. Шевченка в Австралії (від 1950-го).
У 2013 році в київському видавництві "Вал" вийшов біографічний роман письменника Василя Горбатюка "Слово і меч", де в художній формі викладено біографію отамана.
Але загалом сьогодні цей видатний діяч часів УНР та українського руху широкому загалу майже невідомий.
140-річний ювілей Павла Богацького минув в Україні майже непомітно, хоча деякі аспекти його біографії та діяльності цілком екстраполюються на сучасну ситуацію в країні (зокрема протидія російській агресії) та є досить актуальними.
Про ювілей Павла Богацького згадали лише на його малій батьківщині. Зокрема в Городку Хмельницької області. Рідне село нашого героя Купин належить до Городоцької громади. І в конференцзалі місцевого G-MUSEUM відбувся досить цікавий захід, присвячений відомому земляку. Його ініціаторами стала Городоцька міська рада, відділ культури, національностей, релігій та туризму Городоцької міської ради та Хмельницький обласний літературний музей.
"Павло Богацький стояв на одному щаблі із Грушевським, Винниченком та Петлюрою, — каже Олег Федоров, начальник відділу культури, національностей, релігій та туризму Городоцької міськради. — Організатор та отаман Куреню охорони республіканського ладу, який цілком можна розглядати як предтечу сучасної СБУ… Ми пишаємося, що маємо такого земля. Його іменем нещодавно названо одну із вулиць Городка".
Як повідомив Олег Федоров, у планах на повоєнний час – встановити невеличкий пам’ятник чи принаймні меморіальну таблицю на честь Богацького в його рідному Купині.
Багато цікавого про видатного земляка розповів дослідник біографії Богацького доктор історичних наук, професор, заслужений працівник освіти України Віктор Прокопчук. Зокрема він акцентував, а у стінах Городоцького краєзнавчого музею G-MUSEUM це було досить актуальним, що завдяки творчості Павла Богацького можна вивчати історію цього куточка Поділля:
"Дитячі спогади про перебування у Грицькові лягли в його «Повість-хроніку», — зауважив професор Віктор Прокопчук. — У повісті легко можна ідентифікувати й будівлі, що тоді стояли в селі, й реальних людей, які оточували сім’ю священника".
