Як пояснити іноземцям суть війни Росії проти України

Коротко: Росіяни колонізували сусідні країни в Європі та Азії. Російська література це оспівувала й оспівує досі. На возвеличуванні завоювань та ідеї, що росіяни вищі, ніж ті, кому вони "несуть культуру” (завойовники — люди кращого сорту, ніж переможені), виростає кожне покоління росіян.

Антиколоніального переосмислення російської культури не відбулося, й російські інтелектуали та “ліберальні опозиціонери” досі не розуміють, що їм це потрібно.

Так можна пояснити, чому більшість росіян підтримує війну проти України, про що свідчить опитування російського соціологічного центру Левада.

Але на Заході цього не розуміють, бо не усвідомлюють, що таке реальна Росія і чим вона відрізняється від ретельно вибудованого впродовж століть іміджу. Також на Заході не завжди розуміють, що таке Україна. Тож пояснимо ключові факти про Росію та про Україну

1.Україна завжди боролася за незалежність

Україна стала частиною Московії в другій половині XVII століття в результаті угоди між гетьманом України Богданом Хмельницьким та Московським царем Олексієм Михайловичем. Хмельницький пішов на це, бо сам не міг виграти війну проти Речі Посполитої. Метою тієї війни з поляками була автономія України та більші права.

Угода з Московією передбачала широку автономію, проте після смерті Хмельницького права поступово почали урізати. Остаточне поглинання України Росія здійснила в 1709 році, коли український Гетьман Іван Мазепа перейшов на бік шведського короля Карла XII в Північній війні і програв. Відтоді почалася швидка ліквідація української автономії.

А в другій половині XIX століття, коли “національне відродження” захопило народи Центральної Європи, зокрема й Україну, Росія почала систематично забороняти українську мову.

Найбільш визначного українського поета Тараса Шевченка, який народився на початку XIX століття, російська влада тричі арештовувала й відправила на заслання.

Проте українці в тих умовах розвинули свою літературну мову та створили національну літературу. Це була довга й виснажлива антиколоніальна боротьба. Політика Росії в Україні нічим не відрізнялася від політики європейських колонізаторів у заокеанських колоніях.

Але є істотні відмінності у сприйнятті: Україну не відділяло від Росії море. Українці й росіяни мають один колір шкіри і є православними. Тому навіть якщо Захід і знав про боротьбу українців, то не сприймав її як антиколоніальну.

Поруч з боротьбою за мову й ідентичність в Україні відбувалися народні повстання, спрямовані проти кріпацтва і тяжких умов життя. Апогеєм цієї боротьби стало проголошення Української Народної Республіки (УНР) у 1918 році.

Війська УНР воювали з більшовиками, військами прихильників царської Росії (так званою білою гвардією) і поляками, які претендували на частину України. На жаль, УНР впала. Щоб здобути лояльність українців, більшовики створили Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Коли влада Москви укріпилася, керівників УРСР розстріляли, а українським селянам влаштували штучний голод — тоді померли близько 4 млн українців. Майже всіх діячів культури теж убили, вижили лише ті, хто пристосувався та вчасно почав хвалити Комуністичну партію й "старшого російського брата". Це явище нині називають “Розстріляним відродженням”.

Після падіння УНР у міжвоєнний період виникає новий рух за відновлення української незалежності. Додано на прохання читачів: 30 червня 1941 року самопроголошений уряд з членів Організації Українських націоналістів оголошує відновлення держави Україна, за що були репресовані нацистами. Збройна боротьба триває під час та після Другої світової з усіма ворожими силами, що призводить у 1944-54 роках до того, що комуністи репресують близька півмільйона українців за підозрою у причетності до цього руху. Українці, котрі мали досвід збройної боротьби, підпілля та організаційної роботи під час увязненя в ГУЛАГу організували масові повстання у Норильську та Кенгірі. Це привело до усвідомлення радянським керівництвом неспроможності контролювати навіть табори і спричинили "Відлигу" та засудження "Культу Сталіна".

У 1960-х роках набув сили український дисидентський рух. Його суть полягає в тому, що ті, хто не погоджувався з колоніальною політикою СРСР, відкрито висловлювали свої погляди, хоча знали, що потраплять до тюрми, куди їх і відправили. Зараз їх називають “шістдесятниками”.

Вони надихалися статтею, яку поширювали підпільно, українського інтелектуала Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація”, в якій він доводив, що під соусом дружби народів відбувається продумана русифікація. За прочитання цієї статті можна було втратити роботу, якщо пощастить, а якщо ні — то сісти в тюрму.

Україна завжди боролася проти російського колоніалізму, але Захід не бачив цієї боротьби.

Також Росія намагається привласнити назву "Київська Русь" і вести свою історію від цієї середньовічної держави. Україна ж вважає, що саме вона є спадкоємницею Русі. Чому Київська Русь — це не Росія, добре пояснив професор Єльського університету Тімоті Снайдер у своєму курсі про історію України. Давню Росію він називає “Монгольською Руссю”, адже ця держава близько 300 років перебувала у складі Золотої Орди, а Київ — значно менше. Конспект лекції про Московську Русь українською мовою тут.

Весь цикл лекцій Снайдера тут (доступні субтитри українською).

2.Зневага до неросіян в СРСР

У Радянському Cоюзі було багато слів про інтернаціональну дружбу й не менше анекдотів, які описували громадян СРСР-неросіян як недолугих і тупих людей.

Причини для висміювання мали всі, крім “старшого брата”, як офіційно називали росіян в СРСР. Наприклад, у цих анекдотах молдавани закручували лампочку вп'ятьох, чукчі їздили на авто на задній передачі, кавказці займалися сексуальними збоченнями (в радянській уяві). Були також анекдоти про росіян, де вони протистояли “благородним” націям: французам, британцям, американцям — і здобували перемогу.

Українці можуть розповісти безліч прикладів зверхнього ставлення росіян, класичного для колонізаторів. Мовляв, ваша кухня смачна й пісні у вас гарні, але мова недолуга, сільська, нею не можна говорити, скажімо, про фізику.

Таке вчителі розповідали на уроках в українській школі. І це не було самодіяльністю — за будь-які відхилення від офіційної лінії на вчителів чекали серйозні неприємності. Не забувайте, що в Радянському Союзі в кожній сім'ї були репресовані — хтось, хто загинув від рук радянського режиму. Ніхто не хотів повторювати таку долю.

Цікаво, що в жодному партійному чи урядовому документі не згадано, що потрібно насміхатися над українською мовою, а в інших республіках — над іншими мовами, але у школах це робили. До того ж здебільшого вчителі російської мови, часто етнічні росіяни. Вони поводилися як типові колонізатори, бо саме ними й були. Вони отримували більшу зарплатню, ніж учителі національних мов. Детальніше про це читайте у нашій статті тут.

Російський ліберальний журналіст Леонід Парфьонов, який покинув Росію після початку вторгнення в Україну, аналізуючи російську зверхність та імперіалізм, розповідав, що коли був студентом, то вивчив болгарську мову та спілкувався нею з болгарами, які приїхали до Росії навчатися в рамках “інтернаціональної дружби”. То на нього його російські колеги, інші студенти, написали донос — мовляв, він підтримує болгарський націоналізм, розмовляє з болгарами болгарською. Логіка донощиків буда такою: якщо “молодші брати” (а всі мешканці СРСР і країн-сателітів були "молодшими братами") приїхали в Москву — отже, вони повинні говорити російською, тому нічого росіянину під них підлаштовуватися.

Таку зверхність росіяни досі демонструють і до українців, і до інших сусідів, до того ж незалежно від свого ставлення до Путіна. Російський опозиціонер може критикувати нинішній режим у Кремлі, але мати переконання колонізатора й відповідно зневажливо ставитися і до українців, і до національностей країн, які колись належали до складу СРСР. Нинішні російські ліберали й опозиціонери ніколи не ставлять під сумнів доцільність існування російської імперії, не підтримують окуповані народи у прагненні відродити національну культуру чи здобути більше прав для самоврядування.

Наприклад, відомий радянський дисидент Солженіцин був противником комуністичної диктатури, але переймався збереженням Російської імперії. Нинішній опозиціонер Навальний підтримав окупацію Криму.

3. Культовий фільм "Брат-2"

У 2000 році в Росії вийшов бойовик "Брат-2", у якому, за сюжетом, простий російський хлопець бореться з українською мафією в Чикаго. Фільм став культовим, а репліка з нього: “Вы мне, гады, еще за Севастополь ответите!” — популярним мемом. У Росії й досі виходять статті, які виправдовують вторгнення в країну цитатами з цього фільму. Причина популярності “Брата-2” в тому, що він зачепив імперіалістичні нотки в суспільстві. Голосів із критичним розбором цього фільму в Росії майже не було, навіть у ті демократичні часи. І це не дивно, бо фільм продовжував культурну російську традицію, яка тягнеться від класиків Лєрмонтова й Пушкіна.

Статті про те, як радянське “позаполітичне кіно” формувало нинішню Росію, читайте у наших статтях тут і тут.

4.Російська класична література виправдовує колоніалізм

Насправді “Брат” продовжує давню російську літературну традицію. Важливою складовою погляду Заходу на Росію є класична російська література. Західний читач захоплюється її незвичністю, але при детальнішому розгляді виразно помітно дві цілеспрямовані тенденції: 1. Оспівування завоювань Російської імперії та приниження колонізованих народів. 2. Відсутність критики влади, постійна її підтримка, не залежно від того що і як вона робить та які злочини вчиняє.

Це чудово описано в книжці Еви Томпсон “Трубадури імперії”. Лише коротка цитата: “Від своєї ранньої поеми «Кавказький бранець» до зрілої «Подорожі до Арзрума під час походу 1829 р.» Пушкін творив образ мовчазного та інтелектуально недорозвинутого Кавказу, нерозсудливо хороброго в його позбавленій сенсу боротьбі і дозрілого до правління Росії. Пушкін і Лермонтов створили для російської текстуальної пам’яті образ Росії як суворого, але справедливого власника регіону.”

Наприклад, ось що писав Пушкін про завоювання Кавказу:

И воспою тот славный час,

Когда, почуя бой кровавый,

На негодующий Кавказ

Подъялся наш орел двуглавый;

...

И смолкнул ярый крик войны:

Всё русскому мечу подвластно.

Кавказа гордые сыны,

Сражались, гибли вы ужасно;

Но не спасла вас наша кровь,

Ни очарованные брони,

Ни горы, ни лихие кони,

Ни дикой вольности любовь!

Поема “Кавказский пленник”

Тут зацитуємо свіже інтерв'ю дослідниці.

“Усі картини світу й Росії, подані російськими письменниками, суворо узгоджували з політикою царської держави й радянської держави.

Я не знаю, чи це було зроблено тому, що письменники хотіли бути виданими, чи вони справді вірили пропаганді, — важко сказати. Звичайно, це призводить до створення негативної картини, скажімо, України чи Польщі на Заході, але так у Росії відбувається постійно. Описи мов меншин і самих національних меншин там завжди негативні.” Детальніше читайте тут.

Цю російську літературну спадщину не переосмислено, в тому вона знову і знову породжує в росіян відчуття вищості за поневолені народи.

Навіть такий витончений поет і лауреат Нобелівської премії, як Йосиф Бродський, не бачив проблеми в тому, щоб принизити українців у своїй поезії. Зацитуємо вірш “На независимость Украины”

...Пусть теперь в мазанке хором Гансы

с ляхами ставят вас на четыре кости, поганцы.

Как в петлю лезть, так сообща, сук выбирая в чаще,

а курицу из борща грызть в одиночку слаще?

Можна наводити й інші приклади.

5.Фальшивий інтернаціоналізм у СРСР

Тут ми дуже скорочено викладемо колонку казахської дослідниці Ботакоз Кассимбекової, яка зараз працює в Університеті Базеля.

“Багато хто в західних університетах підкупився антиколоніальним наративом, який Москва намагалася продати, бо вони сприймали офіційні заяви за чисту монету. Західна наука часто ігнорувала той факт, що Сталін був одержимий збереженням російських імперських кордонів і використовував звичний для царської імперської Росії інструментарій: етнічні чистки, придушення інакомислення, знищення національних рухів, привілеювання російської етнічної приналежності й культури.

Радянську колоніальність відкидали також тому, що знання про Радянський Союз на Заході було русоцентричним. Радянський Союз часто називали просто Росією.

Західна наука також переважно зосереджувалася на радянських метрополіях – Москві та Ленінграді. Вони дуже мало знали, якщо взагалі знали, про радянські периферії, а це означає, що ніхто насправді не розумів повстань у Центральній Азії, на Кавказі чи в Прибалтиці від кінця 1980-х і далі, чи кровопролиття в Таджикистані, Нагірному Карабаху, Придністров’ї, Абхазії, Південній Осетії, а пізніше в Чечні.

Хвилю деколонізації в Африці, на Близькому Сході, у Південній та Південно-Східній Азії, що почалася після Другої світової війни, супроводжували наукові дискусії та вивчення колоніальної спадщини й інструментів насильства. Натомість розпад Радянського Союзу в 1991 році не призвів до вивчення російської імперської спадщини.

У самій Росії домінував наратив жертви.

На Заході ідея про те, що Радянський Союз був інтернаціоналістичним експериментом, була актуальною, а його крах сприймали як завершення терміну дії цього експерименту.

Щоб зрозуміти Росію, потрібно послухати тих, хто жив під російським колоніальним пануванням. Щоб зрозуміти колишні та нинішні російські колонії, потрібно слухати істориків з цих місць і вивчати їхні культури, мови та історію, письмову й неписану. Щоб оцінити шляхи виходу з колоніальних диктатур, потрібно вивчити успішні трансформації таких держав, як Україна. Це вимагало б відкинути міф про «штучну націю» та остаточно побачити Росію як імперію”.

Як це змінити

Лише після воєнних поразок і економічного краху частина російської культурної еліти намагалася переосмислювати свою історію. Але довго це не тривало. Після невдалої участі у Першій світовій в Росії спалахнула революція, цар зрікся трону, парламент призначив уряд Керенського. Демократія тривала менш ніж рік, і згодом в Росії установилася нова диктатура — СРСР.

Перед загрозою економічного краху СРСР спробував реформуватися, тодішні московські видання публікували безліч захопливих і страшних матеріалів про радянські злочини.

Але закінчилося все диктатурою Путіна, який нині вже 23 роки перебуває при владі — й досі має незмінно високу підтримку росіян.

Після розвалу Союзу й особливо після поразки в Афганістані виникла хвиля критичності до військових завоювань. Але вона швидко спадала, і навіть її прихильники поверталися у звичне річище войовничості до світу та зверхності до завойованих націй. Згаданий фільм "Брат-2" — яскравий приклад.

Безпечна для світу Росія — це та, яка після гучної поразки в Україні розпадеться на кілька держав

Тому безпечна для світу Росія — це та, яка після гучної поразки в Україні розпадеться на кілька держав, як це сталося з Британською імперією. У Північній Америці є дві англомовні країни. Так само може існувати кілька російськомовних країн у Євразії — на території сучасної Росії, де досі мешкає багато завойованих народів, які пережили геноциди, заборони рідної мови, депортації, позбавлення майна тощо. Деякі з них мають свою формальну автономію, а деякі ні.

Існують суперечності й між росіянами, які живуть у Сибіру, й росіянами з європейської частини. Росіяни, які житимуть у різних державах, зможуть краще розпоряджатися своїми ресурсами і жити заможніше, не витрачаючи шалені кошти на протистоянні з усім світом.

Також росіяни в азійській частині бояться китайської експансії й не люблять комуністів, тому насторожено ставляться до КНР — отже, їхні держави стануть природними союзниками США, Європи та Японії, тобто демократичного світу. Зі зникненням останньої імперії істотно послабляться й імперіалістичні амбіції, новим країнам потрібні будуть інвестиції та нові технології. Західному бізнесу буде вигідно мати з ними справу.

Поневолені народи отримають шанс відновити свою втрачену культуру та мову.

У західних урядах є побоювання, що ядерна зброя, яка зараз є в Росії, у разі колапсу може опинитися в руках терористів. Але СРСР розвалися і ядерна зброя не пішла на чорний ринок. А Україна навіть погодилася утилізувати свій успадкований ядерний арсенал. Щоб російська ядерна зброя не опинилася в руках терористів, західним урядам уже зараз потрібно опрацьовувати різні сценарії та готуватися до неминучого — розпаду Росії.

колоніалізм росія історія