Треба припинити робити з Пушкіна ідола, а з російської літератури — вінець цивілізації. Погляд з Заходу

Один з пам'ятників Пушкіну в Києві. Фото: Укрінформ

Культура й війна

Увечері 24 лютого 2022 року, через кілька годин після того, як Володимир Путін наказав своїй армії ввійти в Україну, тисячі росіян, здебільшого молодь, вийшли на Пушкінську площу в центрі Москви. Кілька хвилин вони стояли біля пам’ятника Олександру Пушкіну з плакатами "Ні війні", перш ніж їхню акцію розігнала поліція. Мітингуючи біля пам’ятника кучерявому поету, вони увічнювали традицію ще радянських часів.

Пушкінська площа в Москві в день російського вторгнення в Україну. Фото: AFP / Scanpix / LETA

Через п’ять тижнів українські війська відвоювали місто Чернігів на північ від Києва, яке тяжко постраждало від місяця російської облоги та в якому загинули сотні людей. 30 квітня українські воїни зняли погруддя Пушкіна, який від 1900 року стояв у центрі звільненого міста, і передали його до місцевого музею.

Завершення демонтажу пам'ятника Пушкіну в Чернігові

З початку війни по всій Україні зняли з постаментів щонайменше два десятки пам’ятників Пушкіну. Українці кажуть, що скидають російського імперіаліста. Зокрема вони цитували один із віршів Пушкіна "Наклепникам Росії" (“Клеветникам России”) — шовіністичний текст, у якому він критикує європейців за те, що вони виступали проти придушення російською армією польського повстання 1830 року. Це стосувалося не лише українців. На початку 2022 року російські війська, що вторглися в Україну, також посилалися на імперського Пушкіна, розклеюючи плакати з його портретом у захоплених ними містах, наприклад у Херсоні, де жив поет.

Пушкіно-мітка. В окупованому Херсоні росіяни одразу розвісили плакати з "народним поетом". Фото: літо 2022 року, період окупації

Багатьох російських лібералів, які виступали проти війни в Україні, вразили такі дії. Адже їхній Пушкін був тим, кого відправили на південь України як політичного засланця й кого в ХІХ столітті називали "бардом свободи". Він був людиною, яка написала "Я славив свободу в жорстокий вік", рядок, який викарбувано на постаменті його пам’ятника в Москві.

Війна в Україні викликала дискусію про зв’язок російської літератури та культури з її неоімперською війною. Українці закликають до "деколонізації" російської літератури як складової імперської держави. Інші стверджують, що російська література є частиною наративу, альтернативного наративу влади. Тобто література має різний вигляд, залежно від того, де ви її читаєте.

Пушкін перебуває в центрі цієї суперечки. Частково через його творчість, бо в чистому літературному сенсі вся сучасна російська література випливає з нього. Але ще більше через свої пам’ятники. Адже коли після його смерті Пушкіна нарекли “народним поетом”, знесення пам’ятника можна сміливо прирівнювати до виклику Росії загалом.

Для українців слово "свобода" тепер означає боротьбу не на життя, а на смерть. Відчувши насильство, вчинене Росією у 2014 році на сході країни, а потім масове у 2022 році, більшість українців тепер відчуває екзистенціальну потребу звільнитися від Росії в більшості форм. Для освіченого класу це тепер включає бажання відмежуватися від російських текстів і фільмів, які протягом століть прямо або – частіше приховано – заперечували українців у їхній історії. Кампанія "Пушкін повинен упасти", хоч би якою грубою вона інколи здавалась, є частиною цього процесу.

Поет Сергій Жадан фотографується біля пам'ятників Пушкіну. Після цього їх зазвичай зносять

До того ж є, здавалося б, сізіфове завдання великої частини росіян звільнитися від власних образливих правителів. Олександр Еткінд використовує термін "внутрішня колонізація", щоб описати особливу природу російського імперіалізму, спрямованого й на серцевину, й на захоплені ним території. І Пушкіна, як і інших авторів, часто використовують для пошуку основи для такої боротьби.

Ще одне: в Росії надто часто фетишизують "велику російську літературу". І вона також потребує “звільнення”. Класичну літературу потрібно звільнити від спроб перетворити її на товар як аксіоматичну модель "цивілізації" з усіма припущеннями культурної вищості, які з цього випливають.

І цей процес має початися з Пушкіна, твори якого досі є жертвою офіційного курування, навіть через 200 років після того, як вони вперше вийшли друком.

“Народний поет”

Пушкін — багатогранний письменник. Він вигнанець, бунтар, розпусник, історик, слуга імперії, африканець. Для пересічного російського читача він — насамперед коханець, автор десятків зразків розкутої любовної лірики, яка моментально завчається напам'ять. Пушкін також постійно повертається до теми "свободи". Він був другом декабристів, які в ім'я конституційного правління влаштували в 1825 році невдалий державний переворот проти самодержавства. У молодості він писав політично крамольні вірші, зокрема цикл "Кинджал", у яких прославляється царевбивство, через що його відправили у вигнання. Пізніше він відмовився від своєї революційної позиції, але залишався рішуче антиклерикальним і критичним до самодержавства.

[…] Пушкін був російським патріотом – хоча він також брав це почуття на кпини й казав: "Звичайно, я зневажаю свою батьківщину з голови до ніг, але мені прикро, коли мої почуття розділяє іноземець". Він часто звертався до постаті Петра Великого як людини далекоглядної та жорстокої, що намагалася перетворити відстале російське суспільство на сучасну європейську державу.

[...] У своїх творах Пушкін посилається на "Велику Русь", середньовічну слов’янську монархію, і вважає само собою зрозумілим, що корінні народи Російської імперії будуть вдячними за цивілізаційний дар російської культури. Він також проголошує, що поет стоїть вище за імператорську колону царя і стверджує філософію свободи та співпереживання.

Коли Пушкін загинув на дуелі в 1837 році, він потрапив у немилість влади. Вони не дозволили влаштувати йому публічний похорон в Ісаакіївському соборі Санкт-Петербурга, побоюючись громадських протестів.

Графіті з Пушкіним у Харкові

Піднесення Пушкіна до статусу "народного поета" відбулося пізніше, у 1870-х роках, під час версії епохи гласності ХІХ століття, правління освіченого царя Олександра II. Письменники й інтелектуали, які тепер отримали соціальний ярлик інтелігенції, вважали, що встановлення пам'ятника Пушкіну в центрі Москви коштом громадської підписки стало б торжеством свободи думки. Інтелігенція сподівалась отримати більший голос у російському політичному житті. Ці надії незабаром розвіялися. Наступного року Олександра II вбили, а його наступник Олександр III зайняв більш деспотичну позицію.

Під час відкриття пам'ятника різні письменники виголошували промови, в яких кожен змальовував свого Пушкіна. Західник Іван Тургенєв говорив про нього як про символ емансипації, свободи та освіти. Тоді найвідоміший російський слов’янофіл Федір Достоєвський описав Пушкіна як "надзвичайний і, можливо, унікальний вияв російського духу".

У 1899 році під час святкування сторіччя від дня народження Пушкіна держава взяла під свій контроль, а письменники були маргіналізовані. Пушкіна повністю переробили як імперського поета, з офіційної біографії викреслили всі згадки про його декабристські симпатії та африканське коріння. Ретельно відібраний пушкінський канон став частиною шкільної програми в усій імперії, нав’язаний мільйонам дітей усіх національностей у російськомовних класах. Це була мить, коли його погруддя встановили в Чернігові в Україні.

Радянський Пушкін

З Пушкіна народився державний культурний продукт. Через 38 років, у сторіччя його смерті в 1937 році, його знову “перевинайшли”, що ще більш неймовірно, уже як радянський символ. Мільйонами примірників було надруковано новий Пушкінський канон для навчання і просвіти новописьменних радянських громадян. Пушкінські фільми, виставки, п'єси, мюзикли та пісні створювали в промислових масштабах, а його боротьбу з царизмом тепер висунули на перший план. Продезінфікований радянський Пушкін більш-менш є тим, якого досі викладають у школах. У 1999 році 200-річчя поета відзначали з великою пихою та комерційним відтінком. Нова капіталістична Росія випускала кітчевий споживчий товар, зокрема горілку «Пушкін» із циліндром і кетчуп «Пушкін». Поет став брендом.

Згадки про цей продукт збереглися лише в архівах "дивних" реклам

Проте письменники не здавалися. Посмертна історія Пушкіна — це гра в піжмурки між офіційним підходом влади й письменниками, які заявляли про його бунтарський бік і продовжували те, що письменниця Софі Пінкхем називає ланцюгом "контрвшанування".

[...]

5 грудня 1965 року 200 протестувальників обрали пам’ятник Пушкіну у Москві своїм місцем збору для першої публічної акції протесту в Росії за десятиліття. Протест розігнали за кілька хвилин, але його вважають початком радянського дисидентського руху. Його організатором був Олександр Єсенін-Вольпін, син поета Сергія Єсеніна. Головною вимогою мітингувальників була справедливість щодо двох письменників: Олександра Синявського та Юлія Даніеля, заарештованих за твори, які сатиризують радянську владу.

[...]

Для багатьох східноєвропейців Пушкін є чимость більш проблематичним. У Варшаві 1830 року польські повстанці піднялися проти російського імперського правління, але були жорстоко розгромлені царською армією. Пушкін поспішив видати два патріотичні вірші, якими глузував з іноземців за втручання в те, що він назвав внутрішньою сваркою між слов’янами: "Не шуміть!" Сьогодні ми могли б назвати це філософією "сфер впливу" – не втручайтесь у наші справи, це наша територія. Зараз це неприємно читати, і його часто цитують російські пропагандисти після вторгнення в Україну. (Ідеться про вже згаданий вірш “Наклепникам Росії”.)

Польський поет Адам Міцкевич, сучасник Пушкіна, гостро критикував того за польські вірші. Дружбу між ними називають "міфом", а розбіжності між ними — "непереборними". Провідний російський письменник-націоналіст Дмитро Галковський так пише про їхню сварку: "Саме в зіткненні Пушкіна й Міцкевича стався вибір долі двох слов’янських культур». Багата, могутня і велика російська культура і слабка, провінційна і другорядна польська культура".

Пушкін і Міцкевич. Картина А. Герасимова. Джерело: godliteratury.ru. Поетів зображено біля пам'ятника Петру І, обидва мають вірші, які описують цю зустріч

[...]

Зняти "велику літературу" з п’єдесталу

Ісайя Берлін описує російське суспільство середини ХІХ століття такими словами:

“... ви повинні уявити собі ситуацію в Росії, де домінують три основні чинники:

мертвий, гнітючий, позбавлений уяви уряд, який здебільшого займається стримуванням своїх підданих, запобігаючи змінам насамперд тому, що це може призвести до подальших змін, навіть якщо його розумніші члени туманно усвідомлюють, що Реформа – і дуже радикальна, наприклад, щодо системи кріпосництва чи систем правосуддя та освіти – була водночас бажаною та неминучою.

Другим чинником був стан величезної маси російського населення – селянства, яке погано поводилося, економічно злиденне, похмуре й невиразно стогнуче, але явно надто слабке й неорганізоване, щоб діяти ефективно для власного захисту.

Колись тут був пам'ятник Пушкіну в Тернополі. Фото: Вікіпедія

Нарешті, між ними двома, невеликий, освічений клас, який глибоко й іноді з обуренням перебував під впливом західних ідей, з розумом, спокушаним візитами до Європи та великим новим соціальним та інтелектуальним рухом, що діє в осередках її культури”.

Війна в Україні та її жахлива жорстокість є моментом кризи для сучасної версії цього "маленького освіченого класу". Коментуючи суперечку щодо пам’ятника Пушкіну у 2022 році, критикиня Анна Нарінська написала: "Російський освічений клас, до якого я належу, постав перед багатьма викликами. Один з них полягає в тому, щоб Пушкіна не зробили символом насильства. І нам це не вдалось". Нарінська написала, що вона та її однолітки занадто чіплялися за ідею, що російська "велика література" є протиотрутою від чогось такого жорстокого, як вторгнення в Україну. Зазнав невдачі не тільки Пушкін, а більше російська інтелігенція.

Можливо, російська інтелігенція завжди була схильною перебільшувати його значення (так, наприклад, вважав Лев Толстой, який тримався осторонь Пушкінських святкувань у 1880 році). Їхня цінність була в не зовсім негативному сенсі, корисливою: зберегти мислячий європейський сегмент російського суспільства, який збагатив думку та культуру, але рідко мав політичну позицію і вплив.

Акція протесту проти демонтажу пам'ятника Пушкіну в Ризі. Фото: argumenti.ru

Періоди, коли інтелігенція була впливовою – за Олександра ІІ чи під час горбачовської перебудови – були епізодичними. "Мертвий, деспотичний, позбавлений фантазії уряд, який здебільшого займається стримуванням своїх підданих", є радше правилом, аніж винятком.

У 2022 році деякі представники цього класу підтримали війну в Україні чи то зі щирим ентузіазмом, чи то через покору своїм політичним господарям. Багато хто воскрешав імперського Пушкіна і цитував його "Клеветникам России" (але більше нічого з його творів). У лютому 2022 року сотні самоназваних письменників (жодного з них не визнано за межами Росії), підписали колективний лист на підтримку війни, опублікований у "Літературній газеті", офіційній газеті Спілки письменників у радянські часи, на логотипі якої зображено портрет Пушкіна. "Ми з надією дивимося на президента" (пишеться з великої літери П), заявили вони.

Під логотипом з зображенням Пушкіна письменники написали, чому "своих не бросають"

Більша група видатніших діячів культури виправдала себе краще. Багато кращих письменників, музикантів і діячів культури Росії засуджували війну. Серед них провідні прозаїки Борис Акунін і Дмитро Глуховський, режисери Кирило Серебренніков і Лев Додін, рок-зірки Борис Гребенщиков, Юрій Шевчук і Земфіра, а також улюблена поп-діва пізнього радянського періоду Алла Пугачова.

Частина громадськості, яка поділяє їхні цінності, досить значна – можливо, більша, ніж будь-коли в Росії. За більшістю показників значна частина російського середнього класу, особливо молодь, стала "постімперською" ще до 2022 року. Найбільш продаваним російським романістом за останні 30 років є татарська письменниця Гузель Яхіна. Її найпопулярніша книга "Зулейха відкриває очі" (опублікована англійською як Zuleikha) — це історія 1930-х років про молоду неписьменну татарку, чоловіка якої більшовики вбили та яку вигнали на заслання до Сибіру. За романом було знято успішний телесеріал. Яхіна була однією з перших письменниць, які виступили проти війни, а Чулпан Хаматова, яка зіграла Зулейху в серіалі, покинула Росію на знак протесту. Але культурна видатність не означає політичної помітності. У Росії немає сильного громадського антивоєнного руху. Розрив між інтелектуальною свободою та громадянською активністю виявився надто великим.

***

Трохи скромності щодо важливості російської літератури – це не так погано. Віра освічених росіян у те, що література змінює світ, є ілюзією. Путін не ухвалює рішень, спираючись на читання Пушкіна, Достоєвського чи Толстого. Так само багато освічених росіян давно плекали ідею, яка також явно є міфом: що в Росії поет дорівнює царю, що російська влада понад усе боїться своїх письменників. Історія доводить, що якщо колись і виникає боротьба, то в ній завжди перемагає цар.

Деміфологізація російських письменників, починаючи з Пушкіна, безумовно, корисне заняття. Це передбачає українське чи польське антиімперське "прочитання" Пушкіна – за умови, що воно не єдине. Оцінюючи межі Пушкіна, ми, можливо, можемо перечитати його уважніше як людину з різними настроями та голосами та часто обложеного критика необмеженої влади. Якщо Пушкін зійде з п’єдесталу, росіяни зможуть більше часу проводити за читанням його творів і менше турбуватися про його пам’ятники.

Пушкін війна російська експансія пушкіністи культура