"Мама і бабуся померли в один день". Українка з Латвії лише на схилі літ розказала трагічну історію свого дитинства

Ця історія вражає вже тим, як вона до нас потрапила. У 2010 році мешканка Латвії Лінда Остер почула від своєї бабусі Антоніни, яка народилася в Україні, на Вінниччині, історію її життя. Тоді молода жінка вперше дізналася про Голодомор 1933–1932 років, про який раніше взагалі нічого не знала. Розповідь бабусі так вразила Лінду, що вона вирішила записати це на диктофон. Через два роки, у 2012-му, Антоніна Боравіка відійшла у засвіти. Але залишився аудіозапис, який ще через 10 років став музейною історією.

Згодом доля закинула Лінду Остер в Україну – молода жінка якийсь час тут працювала. У Києві вона дізналася про Музей Голодомору, відвідувала його, гортала Національну книгу пам’яті... Але жодних згадок про родину бабусі так і не знайшла, як не було й згадок про Дубровинці – рідне село Антоніни Боравіки. Воно й справді вже давно зникло з мапи України, сьогодні такого села немає.

Коли розпочалася повномасштабна війна й до України було прикуто увагу всього світу, Лінда Остер згадала про запис із розповіддю своєї бабусі. Адже паралелі між подіями минулого й сучасного були очевидними. Жінка була переконана, що свідчення про винищення українців голодом важливі й мають бути в музеї. Тож восени пані Лінда написала у Музей Голодомору, а потім переслала аудіозапис бабусиної історії. "Моєї бабусі сьогодні немає, її родину було знищено, про що ніде немає жодної згадки, немає навіть села, в якому вона народилася. Але мене тішить, що є місце, де її історію буде збережено", – наголосила Лінда Остер під час листування.

Одне з останніх фото Антоніни, її 86-річчя, 2011 рік

"Ми з’їли кішку. Пам’ятаю, як обсмоктувала її реберця"

Що ж, дамо слово самій Антоніні Гнатівні Боравіці, 1925 року народження.

"Я з села Дубровинці Іллінецького району Вінницької області. Моє дівоче прізвище Гончар. Ми жили вчотирьох: я, мама Домця, бабуся Михайлина та мій старший брат Гриша. Батька свого Гната я ніколи не бачила й не знала, він з нами не жив... Можливо, покинув родину, а можливо, помер – мені, дитині, про те ніколи нічого не розказували. Братик був старший, але на скільки – не пам’ятаю.

Мама моя дуже бідна була. У нас була хата. Ні сараю, нічого, тільки був будиночок – хата біла, там в Україні красиві такі біленькі хати... У будиночку – велика кімната та піч. Пригадую, як ікон у мами було багато. У бабусі, вона через сіни жила, була кухонька, кімнатка з одним віконцем. Стояли скриня і стіл.

А в нас було все: і ліжко, і скриня, і стіл, і лава від стінки до стінки, і такі полички, щоб посуд складати (мисник – авт.). Усе було в нас необхідне з меблів. Піч гарна... Там гарні пічки в Україні роблять. Не такі, як у Латвії, тут таких не вміють робити…

У 1933 році була дуже велика голодовка в Україні… Мільйони людей загинули. Мені було сім років – восьмий ішов.

Мами з бабусею не стало в один день. Одного ранку мама мене розбудила й каже: «Йди по молочко – по обрат» (обрат – знежирене відсепароване молоко. – Авт.). Я плакала, не хотіла йти. Це був квітень, на вулиці – мокро, багнюка, черевички діряві, в ті дірки постійно грязюка налазила. Я ж маленька, а йти треба було далеченько – село велике. Кажу: «Не піду». А мама: «Не підеш – не буде молочка». Я плакала, але взяла півлітрову пляшечку і так плачучи пішла. Мама ще жива була, на печі лежала.

Коли повернулася, вилила молоко в маленький горщик. Ще води долила й поставила на пічку. А топити я ще не вміла. Полізла до мами на піч, а мама там лежить на подушці. Подушка вся мокра, очі великі, сірі – дивиться нагору. Кажу: «Мамо, мам, вставай, треба ж молочко закип'ятити». А мама нічого не відповідає… Я залізла на піч – маму за ногу, а нога важка – упала. Беру маму за руку – рука впала. Мама не розмовляє, у сльозах. Вона, мабуть, плакала, коли помирала... А ще коли я йшла, вона ж зі мною говорила!

Пішла до бабусі в іншу кімнату, кажу: «Бабусю, мама не розмовляє, а очі відкриті». Бабуся прийшла, подивилася на маму й каже: «Домця померла, Домця померла...» І як стояла, так і упала на ліжко. Трохи полежала, пішла до своєї кімнати, залізла на пічку, сіла, так обняла коліна й померла. І досі все перед очима стоїть (плаче).

А Гриша, братик, пішов, узяв лопату, це ж було навесні, у квітні. Копав землю на городі, картоплю шукав мерзлу. Де знайде картоплю – витягне, вона мерзла, м'яка, але не гнила. Шкурку знімеш, отак-отак, солі трошки покладеш, трохи соломки, обсмажимо і млинці такі. Смачні були. Він там копає землю, а я вийшла надвір кричу: «Гриша, Гриша, мама померла».

Якась у нас рідня там була, не знаю з маминого боку, чи з батькового, але близька. Братик покликав їх. Вони прийшли, ​​помили їх, одягли, поклали. Маму – на ліжко, а бабусю на лаву – довгу таку. І зараз у мене перед очима це....

Сходили в колгосп, зробили дві труни і на одному возику поставили обох – маму і бабусю. Повезли на цвинтар. Родичів – чоловік п’ять-шість. Мене, коли їхали на цвинтар, посадили на труну зверху. Бо як мені було йти? Навколо болото, бруд, у ніжки холодно, а ніжки босі… І я плачу, як дитина плачу. Пам'ятаю, як братик іде за возиком і каже: «Бабусю, що я без тебе робитиму?» І плаче… (схлипує).

На цвинтарі, пригадую, як дідусь один каже мені: «Одна могила, але дві труни». Коли яму викопали, то під бік підкопали місце ще для однієї домовини. І дідусь той каже: «Доню, дивися: мама там буде лежати, де під бік підкопано, а бабуся рівно»…

Поховали маму, прийшли додому. Братика відправили в колгосп, щоб виписали йому щось поїсти. Виписали вівса. Напарили того вівса у великому казані, зварили у пічці. Потім їли – це було дуже смачно. Бо ж голод був.

Там у голод знаєш, що їли? Пацюків їли, тхорів викопували чоловіки... Мама, пригадую, десь кішку взяла, зарізали її й з’їли. М'ясо смачне. Я пам'ятаю, як реберця обсмоктувала з кішки.

Так ми з братиком удвох залишилися. А мама й бабуся померли… Хай бабуся, але ж мама зовсім молода була…

Уранці ми повставали, а їсти ж у нас нічого нема. Я якесь насіння з квітів знайшла, пригадую, що називалося «чорнушка», заварили воду, щоб чаю попити. Братик знову пішов на город землю рити, може якусь картоплину знайде. А я знайшла насіння з буряків та наїлася його. Мені роздуло живіт, боляче, кричу. У двір вийшла, катаюсь по траві, кричу: «Мамо, мамо!!!». Сусідка прийшла: «Що з тобою?» Кажу, болить живіт... «Що ти їла?» «Насіння...» Вона пішла додому, принесла мені ложку олії і дала випити. Потім я вирвала і все вийшло. Більше насіння не їла...

Не знаю скільки днів минуло... Тоді вже листочки почали на вишнях з’являтися маленькі. Я полізла на дерево... На сусідське дерево. Там отак хата стояла велика, його (господаря. – Авт.) до Сибіру вивезли, хата порожня була. Але вона була красива, хороша і сад біля неї був, вишень росло багато. Я залізла на цю вишню, солі трошки в кишеньку візьму, листочків наберу, а вони, коли їси, такі клейкі, посолю трошки... Чую Гриша: «Тоня, Тоня!..» Українською мене звали Антося. Моє ім’я таке, що по-різному можна називати. «Антосю, Антосю, де ти є?» Це вже він, мабуть, накопав цієї картоплі мерзлої… Кажу: «А я на вишні, листочки збираю»…

У нас там росло багато акації. На акації ще листя не було, а торішнє насіння падало. І так його лежало багато-багато. Я сяду під деревом, збираю його, відкриваю і їм маленькі зернятка. Наїмся, наїмся, а тоді в мене блювота, я вирву, і знову їм. Бо ж голодна, їсти хочу…

«Суп знаєш який? Тільки водичка і де-не-де крупа»

Так минали дні. І раптом у цьому порожньому сусідському будинку відкрили дитячі ясла. Мене забрали туди. Деякі діти, в кого батьки були, приходили туди вранці, такі самі, як і я, сироти, а таких багато було, в кого батьки померли, там і ночували.

Там була велика кімната й давали суп. Суп знаєш який? Як у тій приказці: крупа крупу гонить – крупу чорт не догонить. Там тільки водичка, і де-не-де крупа – перловка. Все ж щось гаряче. І ось такий шматочок хліба давали. Отакесенький. Але хоч стільки. Я один раз з’їм, а другий раз – платтячко з кишенькою – туди покладу, братику занесу. Він старшим був і його не взяли в ясла. Не знаю, як він вижив, але вижив…

Як обід дадуть, я поїм, а потім візьму й утечу – біжу спати додому – це ж поряд, до братика. Завідуюча приходить і стукає у вікно: «Антося, Антося, іди спати в ясла». «Мій братик боїться сам спати». «Завідуючий колгоспу буде сваритися, іди», – лякає вона мене, бо ж відповідала за дітей. Я плачу, братика залишаю й іду, а братик боїться сам спати. Сусідські діти йдуть увечері, коли темно, і навмисно дряпають по склу. Ми боялися, заліземо на пічку, лампочка маленька горить, там фітільок, трішки гасу й горить. Десь муха пролетить і вже страшно, ще й шибку хтось дряпає. І чого ми боялися?

Восени мені треба було йти в школу. Дали мені зошит, буквар, олівець і відправили в школу. Йти далеко, а я боса. Ноги брудні, я ж як бігала, так і спала, хто їх там мив. І платтячко брудне було, ніхто ж мені його не прав.

Стала я біля великих воріт школи і стою. Учитель іде, прізвище його Літковський, я запам’ятала. Потім його німці розстріляли, тому що він партійний був. Цей вчитель не мав однієї ноги, з милицями пересувався. «Ти в школу прийшла?» – питає. Він забрав мене в клас, там інші діти були. І знаєш, хто в черевичках, а я бідненька, боса, в ніжки холодно… Це ж осінь уже… Але нічого… Пам’ятаю, як палички в зошиті писала, нулики…

Потім з цих ясел зробили інтернат. Я в тому інтернаті й жила. І кухарка була, готувала нам їсти: і кашу, і суп, і картоплю, і хлібчика шматочок, і чай. Уже годували краще, коли я в перший клас ходила.

Братик мій у школу не пішов. Я тоді вже до нього не приходила, бо в інтернаті жила. Якось зустріла його на вулиці. Він іде, бідненький, штанці розірвані, дірка така, нога обв'язана ганчіркою. Кажу: «Що ти зробив?» «Наступив на цвях і там боляче. Перев'язав». Кажу: «Куди ти йдеш?» Він, певне, до батьківської рідні йшов. Він сказав куди, але я забула, і пішов.

Якийсь час брат, напевно, жив сам. Нашу хату він з одного боку розбирав і топив, бо нічим топити було. Потім, можливо, його рідня до себе забрала. Бо хати вже не було. Я не знаю, куди вона поділася. Нікого про це не питала. І коли їздила в Україну, не цікавилася. А на город свій ходила, дивилася, город чистий. Родич брав, отак город родича, а так наш, тож весь шматок лишився йому.

Сливи там були в мене сині. Я пам'ятаю, ми їздили вже двічі в Україну, в одному місці так росла слива, вона невелика, але сливи – ось такі великі, червоні – і досі вона там росла. Ніхто її не зачепив.

І так стояли будинки. Там жили Кучковські – Леонід, Бенедій, іще Кучковський, і ще. Я коли востаннє туди поїхала з Раєю (донькою. – Авт.), там жодного будинку немає. Жодного! Літні люди померли, молодь пішла, будинки розібрали – чисте поле стоїть. Я аж здивувалась, коли пішла на свій город. Але земля виорана, прибрано, люди обробляють…

А брата я востаннє бачила, коли він в армію йшов. Потім Гриша потрапив на фінську війну, де й загинув. Чула, як розповідали, що прийшло сповіщення про те, що Гончар Григорій убитий. Це вже в 1939 році було.

…Я була вже в другому класі, іду якось з кімнати в коридор, заходить жінка. А кухарка каже мені: «Антося, ця тьотя прийшла тебе взяти за свою доньку». Це була подруга моєї мами. Марія і її чоловік Яким Ткач були бездітними й узяли мене за доньку. Мені було добре в них. Я прожила в них із 1936-го до 1939 року…»

Антоніна Боравіка з доньками Раїсою (ліворуч) і Наталією (праворуч), 1957 рік

«Святим бажанням моєї бабусі було повернутися в Україну»

На цьому вражаюча розповідь Антоніни Боравіки обривається. Деякі деталі її подальшого життя нам вдалося встановити під час листування з онукою Ліндою Остер.

Родина Ткачів разом із Антоніною виїхала до Росії, де їм пообіцяли землю. Але в Росії сім’я не прижилася. Повернулися, житла свого не мали, тож мешкали в родичів. Як розповідає Лінда Остер, у 1939 році її бабусю Антоніну відправили (не примусово, а радше для розвʼязання безвихідної ситуації) до Німеччини на роботу. Чи немає тут якоїсь помилки з датою, вже неможливо уточнити. Сама Антоніна Боравіка згадує, що в Ткачів жила до 1939 року, а щоб потрапити на роботу в Німеччину, як розповідала онуці, їй нібито навіть дописали років – зробили старшою. Лінда додає, що в 1990-х роках бабусю визнали остарбайтером і вона отримала виплати від уряду Німеччини.

Антоніна потрапила в хорошу родину, що мешкала на кордоні з Польщею. Коли фронт став наближатися, її господарі вирішили виїхати. Запрошувати Антоніну їхати разом з ними. Та вона не погодилась, бо мріяла повернутися в Україну.

Ще там, у Німеччині, вона зустріла російського солдата, "мого дідуся", як пише Лінда, вийшла заміж і поїхала з ним до Пскова. У місті, де панувала повоєнна розруха, молода родина не затрималася. Антоніна з чоловіком дізналися, що є робота в Латвії, й вирушили туди. Так доля закинула українку Антоніну в Латвію, де вона прожила все своє життя.

В Україну вона так і не повернулася, але постійно підтримувала зв’язок з прийомними батьками – родиною Ткачів – аж до їхньої смерті. Пані Лінда згадує, що бабуся показувала їй їхні фото в родинному альбомі...

Перший шлюб Антоніни тривав недовго. Далі було ще одне заміжжя, але теж невдале. Пані Лінда каже, що не знала жодного з двох чоловіків своєї бабусі.

Усе життя Антоніна Боравіка працювала на некваліфікованих роботах: на хлібокомбінаті та в лікарні санітаркою. Вона отримала лише початкову освіту – три класи. Оскільки родина Ткачів виїхала до Росії, там Антоніна не змогла відвідувати школу, бо не знала російської мови. А потім була Німеччина. Тож вона так і не вивчилася та не здобула професії.

Антоніна Боравіка виховала двох доньок – Раїсу й Наталію, обидві народилися в Латвії, а ті подарували їй трьох онуків – Айгарса, Гінтса й Лінду.

З розповідей бабусі онука знає, що востаннє вона побувала на батьківщині на Вінниччині в другій половині 1980-х років. Її села тоді вже не було…

"Святим бажанням моєї бабусі було повернутися в Україну. Вона ідеально розмовляла латиською, але не погоджувалася асимілюватися. «Я українка, я ніколи не буду латишкою, як всі ви», – казала вона. Мене тішить, що нарешті вона все ж повернеться в Україну – своїми спогадами", – написала нам Лінда Остер.

Перегортаючи цю останню сторінку її непростої і драматичної історії, думаю про те, що якби не радянський режим, у Антоніни Боравіки було б щасливе дитинство. А ще в неї були б мама, бабуся і брат, і вона точно знала б, що сталося з її батьком. І взагалі вона прожила б зовсім інше життя і в неї була б Батьківщина. Якби…

P.S. Якщо ви маєте родичів або знаєте людей, які є очевидцями Голодомору та можуть про це розповісти, запишіть їхні свідчення і передайте у Музей Голодомору. Або повідомте нам на пошту memoholodpress@gmail.com.

свідчення спогади голодомор геноцид