Городи між руїн і мін. Як селяни на Харківщині самотужки знешкоджують "пелюстки"

— Чоловік бере палку длінну, вона гвоздьом прибита до миски, — розповідає місцева жителька Любов Косухіна. — І він тією мискою достає “пелюстки”. І несе під оріх, поскладає їх і кидає каструлю з цеглиною. Вона ж важка — кидаєш і воно взривається.

(Сапери) сказали, що (будуть) розмініровать, як закінчиться війна. А коли вона закінчиться? Страшно — я, напрімєр, до мамки во двір боюся ходити, там все бур’янами заросло, нічого не видно, (йдеш) ото на свій риск і страх, як то кажуть.

Любов – одна з десяти мешканців Довгенького, які повернулися сюди після боїв і деокупації (ще п’ятеро іноді навідуються, раніше у селі жило 760 мешканців). Росіяни окупували село у травні 2022 року. Тут проходила лінія фронту, Довгеньке кілька разів переходило з рук у руки, аж поки восени його остаточно звільнили. Важкі бої тривали п’ять місяців.

Масштаб руйнувань тут сягає 100%, немає жодного вцілілого будинку, досі відсутні комунікації, а мінна небезпека залишається максимальною. Ті, хто повернувся, живуть у погребах, у тимчасових контейнерах, у пошкоджених літніх кухнях, але залишати село не хочуть. “Тут наша земля”, кажуть. І беруться до роботи.

ТЕКСТИ побували в Довгенькому й розпитали місцевих жителів про те, як вони оговтуються після апокаліпсису.

Про бої в Довгенькому читайте тут.

Проїжджаємо понівечений Ізюм. За ним — те, що залишилося від села Кам’янка. На руїнах — банер із написом: “Благаємо, допоможіть відбудувати село!”, що дублюється англійською. Уздовж траси — рештки згорілої бронетехніки.

Дорогою зустрічаємо волонтерів з організації “Волонтерська”, які везуть у Довгеньке гуманітарку. Повертаємо з траси праворуч, їдемо вузькою розбитою дорогою, минаємо саперів поруч з ЛЕП-опорою, що впала. Асфальт змінює грунтовка, грунтовку — знову асфальт, у ньому воронка, вздовж дороги розкидано порожні ящики від боєприпасів.

Прямуємо до центру села. З одного боку — стоїть іржава бронетехніка з дірками, з іншого — пасеться корова, наче нічого й не було.

Трохи далі — меморіал Другої світової війни з пам’ятником без голови та розбитими табличками з прізвищами похованих тут радянських солдатів, які загинули при звільненні Довгенького від нацистів.

Минаємо порожні зруйновані будинки. На зелених воротах з дірками — напис “25 rus Занято мины”. З землі неподалік стирчить ракета.

На кожен квадратний метр — по снаряду

Бус волонтерів зупиняється біля руїн, де вже чекають майже всі нечисленні мешканці села.

— Добро пожаловать! — з усмішкою вітається одна з них, Людмила Альгіна. В усмішці читаються біль і відчай.

Від будинку Людмили та її чоловіка не залишилося навіть стін, лише двері. На вцілілому фрагменті поруч — написи “Живуть люди” та “Воровать нечего уже, давно все украли”.

За дверима – порожнеча. З уламків цегли стирчить обгоріла труба. Серед руїн самотньо стоїть вішалка, яка дивом вціліла.

— Эту вешалку мы поставили под окно и навешали на нее много одежды, чтоб если будет обстрел, на нас не полетели стекла, — розповідає Людмила. — Дом сгорел, стен нету, а вешалка как стояла там, так и стоит. Я ключи от дома на нее повесила, чтобы не потерять.

Людмилі з чоловіком по 43 роки. Вона народилася в Горлівці, батько родом із Довгенького. Жити сюди вони остаточно перебралися у 2014-му. Мешкали в будинку, який дістався чоловіку від бабусі.

До великої війни в подружжя було чимале господарство: кури, індокачки, “елітні” гусаки, молодий сад з 50 дерев. Вирощували кукурудзу, коптили рибу, продавали свою продукцію на базарі.

— Мозоляки такие каждый год, пальцы не выгибаются от тяпки, — згадує вона. — Не бедствовали, от земли голову не отгибали.

У грудні 2021-го саме завершили ремонт. Наразі на їхній ділянці все зруйновано та всіяно уламками від снарядів.

— Судя по всему, один прилет большой, второй большой, третий. Только перед войной двери и окна поставили, — згадує Людмила.

Вказує на залишки техніки поруч із руїнами:

— Это моя газовая печка, мне муж ее подарил, один раз гуся спекла, даже по задней стенке видно, что она “нулячая”.

Бої за Довгеньке

Росіяни вперше атакували Довгеньке в ніч проти 13 березня. Тоді по селу, в якому ще навіть не було ЗСУ, завдали авіаударів. Мішенями стали агрофірми “Караван” і “Злагода”, в яких до війни працювало багато мешканців села.

— Може, думали, что там военная техника стоит, хотя (украинской техники) на тот момент (в селе) не было, — розповідає Людмила. — Потом каждый день самолет прилетал как по часам — и уже не один раз, и по два и по три раза прилетал и скидывал (бомбы).

Староста села Віталій Карамушко, за словами місцевих, на третій день утік на захід України. За однією з версій, перед цим він написав заяву про звільнення. За іншою — не писав. Також кажуть, що перед втечею Карамушко нібито сказав: “Рішення ухвалено, не провоцировать”. Щодо його втечі, кажуть у Довгенькому, буцімто провели службове розслідування, але не знайшли жодних порушень.

16—17 березня в село зайшли українські військові. До цього, стверджує Людмила, ЗСУ вели оборону з лісу поруч, там стояли “Урагани”.

— (ВСУ были) на обеспечении села, — розповідає вона. — У нас дивчата в школе-садике готовили кушать, борщи, котлеты, (помогали) солдатам. Ящиками конфеты, печенье магазины им давали. Не обижали их. И они нас не обижали.

Росіяни й далі обстрілювали Довгеньке — зокрема з сусідньої Кам’янки, яку окупували вже 13 березня. Шість днів Людмила з чоловіком прожили в льоху, де вона тримала запас продуктів для потенційних переселенців, бо “всі ці роки боялася, що буде війна”. Проте 18 березня все ж вирішили їхати. Їхній льох теж зруйновано.

— Полгода (здесь была) линия фронта. Здесь нет ни одного квадратного метра, чтоб не упал снаряд, ужас, что здесь творилось, — каже Людмила. — Машин у многих-то нет, они не могли тикать и сидели до последнего, а потом уже никто не мог вывезти.

Після від’їзду Людмили та її чоловіка на їхній ділянці, стверджує вона, в квітні і травні жили українські військові. Вже після повернення один із них написав їй у тікток.

— Я так понимаю, узнал (дом) по моему заборчику с глечиками — хаты нема, а заборчик остался, — каже вона. — Написал: “Я добре знаю цю хату, мы в ней прожили два месяца, 12 побратимов, шесть — в этом погребе, шесть — в том".

Нашла позавчера “мастерку” на погребе. Вся в грязи была, раз 20 полоскала. Стираю и плачу — потому что она моя.

Після від’їзду з Довгенького подружжя місяць мешкало в селі між Барвінковим і Лозовою, потім два місяці — в Полтавській області та ще п’ять — у Дніпропетровській, також у селах. Увесь цей час – у будинках без зручностей.

Одним з останніх з села виїжджав 68-річний Анатолій Князєв, якого Людмила називає “старійшиною”. До цього теж жив у льоху.

— Я (поїхав), як вже росіяни подошли, — розповідає він. — (Село) наші держали до послєднєго.

Все було — і танки, і літаки, і вертольоти. Гражданскіх трьох у хаті вбило 15 апреля гранатометами з Сулигівки (село за 8 км — ТЕКСТИ). Вони (росіяни) звідсіля наступали по вєрхньому шляху, а друга група — із Кам'янки (йшла). (Загалом) десь дев’ять гражданських (загинуло).

Я 20 (квітня) звідсіля уїхав. Наші хлопці, воєнні, сказали: “Ми не вдержимо (село)”. І тоді прийшлося виїжджать.

Росіяни зайшли в Довгеньке наприкінці травня. Розмістили свою техніку поміж будинками й оселилися в тих самих погребах, де раніше жили місцеві, а потім українські військові. Облаштувалися в Будинку культури та школі.

Урожай "весна / літо 2022" — гранати й уламки

З початком бойових дій Довгеньке, кажуть місцеві, переходило від українців до росіян і навпаки не менш ніж п’ять разів. Запеклі бої точилися за кожен метр кожної вулиці.

На запитання, чому росіяни так довго не могли взяти Довгеньке, селяни згадують про Другу світову, а саме, про Ізюм-Барвінківську операцію 1943 року — мовляв, тоді було так само. Довгеньке, розташоване на висоті, мало для окупантів стратегічне значення. Якби вони змогли повноцінно закріпитися тут, стверджують місцеві, “було б горе і Слов'янську” за 40 км звідси.

– Это мы собрали с огорода урожай “весна/лето 2022” — гранаты, осколки (боеприпасов), – показує Людмила город, всіяним металом, і уламок ракети в обійсті. І додає:

– Вчера косточку нашла людскую.

Вони з чоловіком повернулися в село 22 вересня, через 12 днів після його звільнення. Чоловік, каже Людмила, коли побачив зруйноване господарство, отримав другий інфаркт. А сама вона постійно плакала.

Чоловік, коли побачив зруйноване господарство, отримав другий інфаркт

— Семь месяцев и четыре дня нас дома не было, — схвильованно розповідає жінка. — Муж сказал: “Будешь плакать, не будем здесь жить”. Каждый день гладила свой дом, и сейчас его глажу, говорю: “Я люблю тебя, дом, я тебя не брошу”. Он как будто бы живой.

В тиктоке выставляла (видео с домом), много соболезнований, но многие осуждали: “Погибают люди, а она за домом плачет”. Мне жалко людей, которые погибают, жалко наших ребят, жалко мирное население, но мне что, рядом лягти? Рядом я не ляжу, потому что хочу землю свою обрабатывать, я на ней руки и спину оставила.

Спочатку подружжя мешкало в понівеченій літній кухні, підлатали там дах. Тоді, взимку, у селі було лише п’ятеро людей. Людмила з вдячністю згадує військових, які привезли їм картоплі на зиму.

Від лютого подружжя разом з родичами мешкає в тимчасовому будинку-контейнері, який надали волонтери, біля руїн своєї домівки.

— Мы (тут живем) с мужем, тетя моя, папина двоюродная сестра (Любовь), и ее муж (Николай), — розповідає вона. — Геннадий Лысенко, капеллан (ЗСУ) со Славянска, когда увидел, что я здеся и узнал, что я донбассянка, сказал: “Ты тут жить не будешь, тебя крысы съедят”. И в феврале нам этот вагончик дали.

Попри два інфаркти, чоловік Людмили працює на городі, не дочекавшись розмінування. На це в ДСНС поки що немає ресурсу. 15 грудня тут загинуло двоє місцевих, які пішли шукати зниклу худобу й підірвалися на мінах. Їх знайшли через три дні.

— Саперов сейчас мало, нам в сентябре-октябре обещали, что разминируют весной, — розповідає Людмила. — Весной две недели дожди (шли), бурьян сразу вырос по колено, опять нас никто не будет (разминировать). Мужу говорю: “Я боюсь (полоть огород), там или растяжки или еще что-то, я не пойду”. Он говорит: “Ну а кто пойдет?”. Вот мы и пошли (сами).

Світла в селі нема. Телефони подружжя заряджає від акумулятора, який надали волонтери. Воду з їхнього колодязя пити не можна, звідти дістали кістки домашніх тварин і сміття, паки з водою привозять з місцевої ОТГ. У бочці від пороху господиня планує зберігати крупи, щоб їх не дістали миші.

Хоча перспективи відновити Довгеньке залишаються примарними, їхати звідси Людмила не планує.

— Не хочу скитаться, лучше хай будет так, но зато мы будем дома, я хочу жить здесь, это моя земля, — каже вона. — У нас больше чем половина населения (села) побывали дома. Люди готовы (возвращаться), было бы куда.

Анатолій, який до звільнення Довгенького перебував в Одесі, також повернувся в рідне село одразу після деокупації. Його будинок також зруйновано.

— Мої получили загранпаспорта, думали в Англію (їхати). Вже собралися, а Борис Джонсон у відставку подав, — посміхається він. — У мене (від будинку) одна стінка стоїть, мені ніде жить. Я в погребі і перезімував, і щас там живу.

“Нема тут такої хати, щоб можна було жить”

У всьому Довгенькому немає жодного вцілілого будинку. Ліворуч — розбитий Будинок культури. На стінах усередині — напис “Россия сила” та видряпаний перелік російських географічних назв.

На підлозі — листівка “С праздником победы!” з георгіївською стрічкою та серпом і молотом. Поруч з Будинком культури — згоріла БМП із “зеткою”, з іншого боку — перевернута цивільна автівка та покручене дерево.

Праворуч — рештки магазину та іржавої бронетехніки, вирва з ящиками від боєприпасів. Трохи далі — понівечена школа з величезною діркою в торці. На вході — написи “Росія нах*й” і “Путін хуйло”, із землі крізь уламки цегли пробиваються тюльпани.

Любов Косухіна — двоюрідна тітка Людмили, з якою вона зараз мешкає в контейнері, — 26 років працювала в цій школі вчителькою початкових класів. Її чоловік Микола був трактористом. До повномасштабної війни вони також тримали велике господарство.

— Дома були корови, свині, город, на базар возили молоко, сир, телят. Жили і не тужили, — розповідає нам Любов, стоячи на руїнах свого будинку:

— А це наш двухетажний дом, все, що од нього залишилося. Він зруйнований, ще і згорів. Тут і персики були, і рози, баня, сарай, погрєб, корова у нас стояла. Зараз нема нічого, один туалєт остався.

На початку повномасштабного вторгнення з Харкова в Довгеньке приїхали донька Любові з чоловіком та онукою. Урешті жінки виїхали з села 24 чи 25 березня, чоловіки — трохи пізніше.

— Позвонили (24 лютого) в 5 часов утра: “Ма, нас бомблять!”. І приїхали сюда донька, зять, онучка. Ну а хто знав, що воно тут буде? — запитує Люба.

— Тут самольоти бомбили, вертольоти літали, ночували з онучкою у погребі. Воєнні сказали: “Нємєдленно уезжайте, тут буде мясорубка”. І ото вони нас заставили виїхати.

До серпня Любов була в Польщі. Потім жила з родичами в Харкові, навідувалася до Довгенького на вихідних. Навесні повернулася.

— Ми в Харкові зимували, але ж тільки весна — і сюда, — розповідає вона. — Нема тут такої хати, щоб можна було жить, все розбомблене. А все равно тут наша земля. Тяне сюди, домівка.

На своїй ділянці подружжя знайшло 15 “лепестків”, які “помаленьку взривають”. Один із “лепестків” її чоловік випадково зачепив, йому посікло ноги.

— Я не побачив його, граблі кинув і він вибухнув з землею, штани порвало, але воно (рани) вже позаживало, — розповідає Микола.

На своїй ділянці подружжя знайшло 15 “лепестків”, які “помаленьку взривають”

Поки сапери розміновують критичну інфраструктуру, Микола підриває “пелюстки” за допомогою власної системи. Любов показує нам шість із тих, які залишилися нерозмінованими.

— Чоловік бере палку длінну, вона гвоздьом прибита до миски, — розповідає вона. — І він тією мискою достає “лепестки”. І несе під оріх, покладає їх і кидає каструлю з цеглиною. Вона ж важка — кидаєш і воно взривається.

(Сапери) сказали, що (будуть) розмініровать після того, як закінчиться війна. А коли вона закінчиться? Страшно — я, напрімєр, до мамки во двір боюся ходити, там все бур’янами заросло, нічого не видно, (йдеш) ото на свій риск і страх, як то кажуть.

Місяць назад наш односелець із-під Києва приїхав, гуляв із собакою, і якраз на обочині лежав “лепесток”. Він підірвався, одірвало ногу.

Попри високу мінну небезпеку, Любов прополола свій город, посадила цибулю, моркву, часник і петрушку, сьогодні саджатиме картоплю. Рідне село вона вважає найкращим, жити в Харкові не хоче.

— У нас село таке красіве було, траса хорошая, вєздє покосано, чисто, ми ще бордюри тут білили, — розповідає вона. — Ми по селах їздили, думали хату десь знайти, страшні села, не такі, як у нас.

Ми ж люди сєльські, не можемо в гóроді в чотирьох стінах. Горóд, подвір’я, бур’ян рвать, собачка — оце наше. Мені дочка каже: “Ми тобі купимо ту саму картошку, цибулю, сиди отут (в Харкові), не дай бог зірветесь”. Ну то не те.

80-річна матір Любові залишилась у Дніпрі, вона теж рветься додому, але повертатися нікуди.

— Хата її стоїть, но криша, як решето, — бідкається донька. — Потолок упав, вікон нема, води повно, все вверх дном перевернуто. Якби ж хоч шифер дали, щоб накрить… А остальне ми б вже зробили.

Любов з чоловіком написали заяви про зруйнований будинок у ДСНС і в Оскільську ОТГ, до якої належить Довгеньке. Проте голова ОТГ Геннадій Загоруйко, за її словами, відповів, що такі питання розглядатимуть уже після війни.

“Тим, хто чекав на Росію, першим і прилетіло”

Неподалік руїн домівки Любові на будинку з великою діркою у стіні майорить український прапор.

— Прапор від 2014 року тут висів, як перші обстріли пішли, я його зняв, бо в мене дочка тут була, — розповідає господар Валерій і додає крізь сміх: — Їхні орлани тут літали, ми з сусідом дулі тикали. Повернувся і повісив (новий прапор), бо це Україна.

Валерій — фермер, до повномасштабної війни у нього було 50 га землі навколо Довгенького й кілька одиниць техніки — два трактора, комбайн і три причепи. З села він виїхав 17 березня. Повернувся з евакуації в жовтні, наразі мешкає в Ізюмі “за квартплату”, тут буває наїздами.

— Все заміновано, сьогодні хлопці (сапери) приїжджали, я попросив, щоб до моєї техніки розмінували трошки дорожку, винесли “Фагот”, — розповідає він та показує свій “врожай”: — А ось гранати, патрони з городу виніс. Видно, туточки якийсь гранотометник сидів, оця гадість — (постріли) ВОГ-17 — і в хаті, і на хаті була.

Крім боєприпасів і сміття, росіяни залишили на ділянці Валерія ложки, російсько-український словник термінології і Псалтир. А ще — напис на стіні льоху, цитату головного героя з фільму Олексія Балабанова “Брат-2”: “Сила в правде”.

— Якщо тут навіть одного (російського) ублюдка вбили, я дуже радий і дякую своїй країні, — каже він. — Коли наші вибивали тих нехороших людей, тут ніхто (з цивільного населення) не загинув, тому що наших людей тут не було.

Валерій зізнається, що ще з 2015 року сперечався з деякими місцевими, лояльними до Росії. Проте після початку великої війни, стверджує він, ніхто з них не поїхав до країни-агресора.

— Я знаю тих, хто чекав (на Росію), “ждунів” — їм першим і прилетіло, — стверджує він. — Пів села годувало наших бійців, пів — нейтральним було, (мовляв) “какая разница”.

Тут і землю виділяли Московському патріархату. Дали одному чоловіку 25 соток для особистого господарства. І він об’явив: “В мене є земля, даю її під капличку (УПЦ МП)”. І я з нашим старостою спорив, що треба або забрать цю землю, або щось із цим робить. Не встигли (побудувати капличку через війну).

Фермер сподівається, що йому нададуть тимчасовий будинок, на зразок того, в якому живуть Людмила та її родичі, й урешті він зможе повернутися до рідного села та відновити своє господарство.

— Спочатку пообіцяли будиночок. Правда, перший раз мене отшили, бо тоді такі умови були, що п’ять людей треба насобирать, — розповідає він. — Якщо будиночок привезуть, я тут лишуся і почну хазяйством обзаводиться. Почну з городів — з того, з чого й починали після колгоспу.

Фото: Павло Дорогой

Довгеньке війна збитки війна люди харківський наступ харкіщина деокуповані регіони