Київська ніч збитих "Кинджалів": страх і безсоння, а вранці робота як зазвичай

Ви в нормі?

— Окей, це ППО, але збивають над нами, тож сюди можуть прилетіти уламки ракети. Пішли у ванну, за дві стіни, — сказала я хлопцеві та схопила його за руку. Зазвичай у це умовне укриття я беру з собою каримат, подушку й ковдру. Але тієї ночі вибухи були такими страшними, що я навіть не взула капці.

Я одразу зайшла в телеграм, але шукала там не моніторингові чи новинні канали, а чати рідних. Почала писати мамі, подругам, друзям — усім, хто в Києві: “Ви в нормі?”.

Чомусь мені здавалося, що все, що відбувалось, було чутно й видно тільки з моєї квартири. Але мої знайомі з різних частин міста почали писати про такий самий досвід: “Я бачу всі ці спалахи”, “Здається, ніби ракети збивають прямо над моїм будинком”, “З вікна дивлюся на якісь блискучі кулі”.

Таких сильних і частих вибухів я не чула давно. У моєму будинку дзвеніли вікна й тряслися двері та стіни. Востаннє будинок так пританцьовував ще 24 лютого. Тоді я жила на правому березі Києва, неподалік Ірпеня, й чула, як на околицях починалися жорстокі бої.

Я ніколи не переживала нічого схожого, тож у моїй голові почали роїтися найгірші здогади. “Це ядерка?”, — я замислилася лише на мить, але потім відігнала таку думку.

Хлопець десь вичитав, що тоді якраз збивали "Кинджали" й "Калібри". Я ж розуміла, що сили протиповітряної оборони не всесильні, тож хвилювалася, що буде "приліт".

Дивилася на заграву на правому березі — там живе більшість моїх близьких. Через кілька секунд до нас долетів звук вибуху. Я запанікувала, бо не зрозуміла, чи це приліт, чи ні. Знову зайшла в чати — друзі з правого берега також писали про цей вибух. Казали, що це робота ППО.

Ще одну таку ніч я не переживу

Моя мама Лана хоча й боялася сирен та обстрілів, проте ніколи не йшла в укриття. У її старому будинку немає облаштованого сховища, а до метро йти пів години. Проте вона навіть не користувалася правилом двох стін. Вставала на роботу о 05:30 ранку, тож зазвичай ігнорувала вибухи й тривоги, щоб виспатися.

Але проігнорувати цей обстріл було неможливо.

Лана прокинулася від сирен — вони розташовані дуже близько до її будинку, вмикаються одна за одною й виють десь 5 хв. Після такого будильника Лана вирішила почитати новини. А опісля почула десь далеко глухий вибух.

Той самий звук почула і я на іншому кінці міста. Тоді я лише засинала, тому вирішила проігнорувати цей вибух, бо вважала, що він перший і останній.

Мама почала хвилюватись вже тоді, хоча найгірше було попереду.

— Через кілька хвилин я почула дивний звук, — згадує мама, коли ми зідзвонилися поговорити телефоном. — Якийсь свист, схожий на гул літака чи поїзда, я не зрозуміла, що це було. А потім почула “виходи” ППО: глухі, часті вибухи.

Тривога була сильною, але цікавість узяла гору — Лана побігла до вікна глянути, що відбувається. Вона побачила вогняні кулі ракет ППО, які плавно летіли в небо. А потім почула гучні вибухи.

— Це був найстрашніший момент від початку великого вторгнення. Навіть коли за 10 км від мене точилися бої в Ірпені, мені було не так страшно, як тієї ночі.

Нижче — аудіозапис нічної канонади, зроблений в одній з київських квартир на правому березі

Лані здавалося, ніби ракети розривалися над її будинком. Вона чула, як спрацювала сигналізація на машинах і почали дзвеніти вікна. І вперше вирішила сховатися за дві стіни, в її квартирі — в коридор.

Тоді я отримала від мами перше повідомлення за ту ніч: “Мені страшно. Розривається прямо над головою”.

— Потім я почула дуже гучний вибух і мені здалося, що був приліт, — каже мама. — Я знову зайшла в чат масиву і прочитала, що в Солом’янському районі щось горить. І почула, як їдуть машини. Тоді подумала про найгірше: прилетіло в житловий будинок, тому вирішила одягнутись й піти допомагати розгрібати завали.

Коли Лана врешті дізналася, що пожежа виникла через уламки ракети, які влучили в нежитловий об’єкт, то трохи заспокоїлась. Але заснути не могла навіть після відбою тривоги. Друга сирена знову повернула неспокій.

— Зазвичай я прокидаюсь о 05:30, а тієї ночі якраз тоді завершилася друга тривога. Я мала збиратися на роботу, але була виснаженою й задрімала, сидячи на ліжку в халаті. Потім прокинулась о 06:30, швидко зібралась і викликала таксі — почувалася надто втомленою добиратися громадським транспортом. Моя колега також не виспалась. До неї вночі прийшла перелякана дитина-другокласниця. Але батьки з учителями домовилися, щоб школярі того дня не йшли до школи. Хоч якесь полегшення.

Коли ми з мамою говорили телефоном про цю ніч, я ледь не плакала. “Мені було дуже страшно. Я просто хочу, щоб це все закінчилося. Ще одну таку ніч я не переживу”, — сказала вона.

Епізод нічної битви ППО з ракетами над Києвом у ніч на 16 травня. Фото Reuters, яке широко розійшлося світовими й українськими медіа

Зібралася за три хвилини

Уночі я переписувалась зі своєю подругою Андріаною, яка живе в студентському гуртожитку. Вона прокинулась о 03:00 від свисту ракет.

— Я сплю в пов’язці на очах, тому не одразу зрозуміла, що відбувається. Подумала, що це сміттєвоз такий гучний. А коли зняла пов’язку, то побачила яскраві спалахи довкола — такі, ніби це був феєрверк.

Потім Андріана зрозуміла, що Київ знову бомблять. За три хвилини вона одягла штани та яскраві шкарпетки з псом Патроном, узяла ноутбук і спустилася в підвал. Поки вона збиралась, нарахувала з десяток вибухів.

— Востаннє я ховалася від вибухів у підвалі в ніч на 11 жовтня, коли Росія здійснила масований ракетний обстріл. Після цього ходила в коридор, за дві стіни. Аж до цієї ночі.

В укритті студенти обговорювали новини й жартували, а коли вибухи стихли, почали повертатись у свої кімнати. Але Андріана сиділа в підвалі до закінчення тривоги.

— У нашому медіа є правило. Якщо хтось прокидається під час обстрілів, то виходить на стрічку писати новини. Мені не хотілося дзвонити своїм колегам, тим паче, що багато з них живуть в інших містах, тому я сіла працювати. І лише після відбою повернулася до себе в ліжко.

— Коли прозвучала друга тривога, то я, звичайно, поматюкалась, але вирішила більше не спускатися вниз. Прочитала повідомлення від КМДА, що тривогу оголосили через безпілотники, тому залишилась у кімнаті й заснула. Я була дуже виснаженою, бо лягла спати десь за дві години до вибухів.

Після цього Андріана не могла спати спокійно. Вона постійно просиналась і перевіряла час, адже боялася проспати важливу подію зранку, заглядала в новини і скидала їх колегам.

— У мене будильники стояли з 07:30, але встала я лише через годину. І почувалася, наче зів’яла рукола, яку їла вчора.

Немає на що скаржитися

Так само неспокійно спала і я. Увесь ранок просиналась і вдивлялась у яскраве небо. Заграва сходу сонця була схожою на вибух, тож я кілька разів знову зривалася з ліжка з переляку.

Зрештою проспала всі будильники. А коли нарешті прокинулась, то подякувала ППО, що жива, і відкрила стрічку в соцмережах. Юля, моя колега, написала пост, що всю ніч просиділа з чоловіком і 4-річним сином Артемом в імпровізованому укритті.

— О 03:00 ми з чоловіком прокинулися від вибухів, — згадує Юлія. — Спочатку було не зрозуміло, що відбувалося, бо вибухи були такими частими, що скидалися більше на артилерію. Цей нетиповий звук нас злякав, тому ми за секунду схопили дитину, взяли плед з подушкою й пішли в гардеробну.

— Син вже звик, що ми ходимо в наше “укриття”, коли починаються вибухи. Але сьогодні він нас шокував однією своєю фразою. Коли ми зайшли в укриття, він спокійним тоном сказав: “Це бомби. Я не люблю Росію”. На початку повномасштабного вторгнення Артему було три роки, тож ми не вважали, що йому треба пояснювати, що таке війна. Зараз, після його фрази, ми зрозуміли, що ця розмова необхідна.

В укритті родина намагалася поводитись спокійно, щоб не лякати дитину. Але самого Артема більше хвилювала відсутність улюбленої іграшки поряд.

— Його іграшковий кролик Ананасик залишився на ліжку, і він просив сходити за ним. А в мене перед очима поставали страшні картини, ніби як тільки ми на секунду вийдемо з укриття, то в наш будинок одразу прилетить ракета. Тому ми почали переконувати Артема, що Ананасик чекатиме нас на ліжку, коли ми повернемось. І це спрацювало.

Потім родина заснула на підлозі.

— Зранку в мене був "зідзвон" з іноземцями, а вони, звичайно, не знають про ці бомбардування. Мені так хотілося сказати: “Вибачте за мій хворобливий стан, я прокинулася від звуків вибухів серед ночі”. Але, знаєш, мені немає на що жалітись, я вже звикла до цього. Моя подруга, яка живе біля вокзалу, розповіла, що в неї сьогодні стіни тряслися. Вона думала, що це її остання ніч. А її дитині тільки місяць виповнився — пощастило, що немовля солодко проспало це жахіття.

Минула доба. Місто й далі живе звичним життям, поспішає на роботу, пʼє каву. Цвітуть каштани, пахне бузок, наче нічого й не було.

петріот кинджали ППО київ