Посібник чорного піару від КДБ. Як чекісти дискредитували антирадянські організації

Інструкцію про вербування радянськийх громадян чи "співвітчизників" разом з методичкою із залучення до роботи іноземців, а також посібником з інфільтрації агентів на Близькому Сході оприлюднило видання The Daily Beast ще наприкінці 2018 року, втім широкого розголосу ці публікації не мали. Кадебісти дуже пишалися своїми підривними кампаніями, тому щедро ділилися прикладами для “майбутніх поколінь” у навчальних посібниках. Частину, присвячену вербуванню співвітчизників, ми розглянули в попередньому матеріалі. Сьогодні у ТЕКСТах історія про використання медіа й доступних тоді “піар-технологій”, які, на диво, майже не змінилися.

КДБ вважало, що використання ресурсів Радянського комітету з культурної взаємодії зі співвітчизниками (тодішній аналог сучасного Россотруднічества) має бути спрямовано передусім на боротьбу з “ворогами” Радянської держави в особі емігрантських організацій націоналістичного спрямування. Серед них і українські об’єднання в США та Канаді, білоруські, латиські, литовські, вірменські, грузинські рухи, а також білоемігрантські організації, представників яких у Радянському Союзі вважали пособниками нацистів у роки Другої світової війни. Причина: такі рухи мали більше прихильників іматеріальних ресурсів, ніж прорадянські (їх називали “прогресивними”).

Останні створювали або сили КДБ і “культурного комітету” як противагу “націоналістичним” організаціям, або вони були маргінальними представниками лівих рухів. Тобто типові сьогоднішні організації “соотечествєнніков”. Серед них — Товариство об’єднаних українських канадійців, Літературне товариство литовських робітників США, Ліга вірмен США тощо. Також КДБ і “культурний комітет” підтримували створення і розвиток різноманітних “антифашистських” організацій, сіоністських організацій, які збирали дані про “пособників нацизму” (щоб потім передавати їх СРСР).

Підривна робота проти антирадянських організацій мала кілька напрямів:

- дискредитація окремих лідерів задля нівелювання їхнього авторитету;

- дискредитація всієї організації — перед іншими емігрантами, перед урядом країни дислокації (зокрема і звинувачення в роботі на Радянський Союз руками третіх осіб);

- компрометація агентів західних розвідок, які працювали в цих організацій..

Кінцевою метою не завжди було домогтися знищення організації — часто достатньо було упередити проведення антирадянських акцій, ізолювати когось із керівників, позбавивши доступу до медіа чи публічної діяльності.

Медіахолдинг КДБ

Основним інструментом роботи КДБ в цьому напряму були ЗМІ, які праціювали в структурі “культурного комітету” та його підрозділів у радянських республіках. Головним рупором чекістів була газета “Голос Родины” (до 1960 року — “За возвращение на Родину”), яка виходила кількасоттисячними накладами і яку безплатно поширювали серед організацій співвітчизників у 83 країнах по всьому світу.

Саме це пропагандистське видання, а також “вісники” з республік (наприклад, “Вісті з України”) і емігрантські “прогресивні” видання ставали майданчиком для "розгону" “чорнухи” про емігрантів, проти яких працювали чекісти. Також компрометуючі сюжети виходили на “комітетських” радіостанціях мережі “Родіна”, які мовили на Західну Європу, США і Канаду, й на території СРСР національними мовами.

Газета "Вісті з України" за 1974 рік

Знімали “документальні” фільми про зрадників, які демонстрували в громадах лояльних емігрантів. Також у посібнику є згадка про публікації КДБ-шних замовлень у газеті “Комсомольская правда”. У методичці гебісти хваляться, що розміщували статті і в “центральній західній пресі”, проте не згадують жодної конкретної назви.

Спектр тем і жанрів публікацій був різноманітним. Це викривальні документи про співпрацю антирадянських організацій з західними розвідками, інтерв’ю-розкаяння від агентів, які прийшили “з повинною”, звернення від колективів трударів або науковців, бездоказові наклепи, замасковані під листи-викриття від читачів, які переймаються “антинародною діяльністю” окремого лідера чи всієї організації. Також для викриттів організовували прес-конференції: в методичці чекісти вказують, що такий спосіб донесення інформації викликає довіру на Заході, бо говорить жива людина.

Часто газети прорадянських емігрантських спільнот і мережі “Голосу Родіни” КДБ використовував для розвідувальних заходів. Приміром, посада кореспондента такої газети завжди могла бути зручним прикриттям для співробітника держбезпеки у групі іноземних туристів, на міжнародній конференції чи під час роботи “в полі”. Також шпальти газет використовували для “виманювання” в Радянський Союз зрадників Батьківщини, колишніх колаборантів з нацистським режимом. Для цього в газеті публікували оголошення від імені родичів потенційного об’єкта про розшук у сімейних справах. Це давало можливість встановити не лише адресу, а й справжнє ім’я, під яким співвітчизник ховався за кордоном.

Крім публікацій у медіа, популярними були викривальні брошюри і листівки. Їх мали розіслати в якомога більшу кількість цільових інстанцій, щоб інформація точно потрапила до потрібної аудиторії.

Газета Комсомольська правда за 1964 рік

Яскравий приклад того, як це працювало, — дискредитація одного з представників емігрантських організацій, який здійснював антирадянську діяльність у Швеції. Проти нього випустили брошюру у вигляді “покаяння” нібито завербованого ним агента. Спочатку матеріали публікувала емігрантська преса, потім “Комсомольська правда”, а згодом історію “просунули” в західних ЗМІ (схожу схему використовують і сучасні "чорні піарники, ТЕКСТИ писали про це в проєкті "У нас погані новини"). Автори не уточнюють, як відбувалося розміщення “джинси”, але маючи уявлення про методи КДБ, можна припустити, що це не обов’язково був прямий підкуп редакції.

Ще один приклад — дискредитація білоемігрантів в США: достатньо було, щоб КДБ поширило брошюру про співпрацю окремих лідерів з нацистами, як газета “Новое русское слово”, редакція якої складалась з євреїв, відмовила білоемігрантам у подальших публікаціях.

Втім іноді кадебісти відверто переборщували з пропагандою. Якось “контора” вела кампанію з пошуку серед емігрантів до Австралії зрадників Батьківщини. Для цього випустили брошуру про литовських і латвійських "пособників" нацизму, які нибіто переховуються в країні. Інформацією з брошури зацікавився місцевий опозиційний депутат Джеймс, який офіційно звернувся до радянського посольства за додатковими матеріалами, бо хотів виступити з цією антифашистською риторикою в парламенті.

Матеріали йому надали, але КДБ почало перевіряти самого Джеймса, щоб визначити, чи його наміри щирі. Паралельно Австралію по інших каналах просто засипали газетами, журналами, книжками, брошурами про інших зрадників. Щоб, так би мовити, “підігріти інформаційне тло”. З одного боку, це дискредитувало цих людей в очах місцевих громад, з іншого — Джеймс так і не виступив в парламенті. Перетиснули.

Кейс-стаді: дискредитація НТС

Проти Народно-трудового союзу російських солідаристів (НТС), однієї з крупних білоемігрантських організацій, КДБ розгорнуло цілу кампанію з дискредитації, щедро похвалившись нею в навчальному посібнику.

Центральною складовою було видання та поширення за кордоном брошури колишнього учасника Союзу Черезова “Маска НТС або НТС без маски”. Брошура видали великим тиражем російською, англійською та німецькою мовами. У ній чекісти вперше опублікували матеріали про використання організації з боку ЦРУ та британської розвідки.

Обкладинка виданої за ініціативи КДБ книжки про НТС

Перш ніж публікувати ці документи у “Голосі Родіни” і брошурі, їх “відмили” через групу “Земляки”, залегендовану як “викривачі” матеріалів одного з західних розвідників. Це мало додати довіри до “незалежного” походження документів. Водночас один з екземплярів дописувач “культурного комітету” з ФРН надіслав у представництво в Берліні [наче “комітет” не знав і наче документи йому прийшли “з вулиці”]. Брошуру також розіслали в редакції “буржуазних” газет і спонсорам НТС, що істотно підірвало зв’язки Союзу, вважають автори методички.

Крім шпигунської лінії, “Голос Родіни” поливав НТС брудом як “збіговисько морально-розкладених інтриганів і донощиків”. “Інсайди” з внутрішньої кухні організації КДБ взяло у колишнього співробітника видавництва НТС Астемірова, який раніше “зрадив Батьківщині”, а потім нібито розкаявся і хотів повернутися в Радянський Союз. Його слова щедро “приправили” дезінформацією від КДБ і від його імені видали ще одну брошуру “НТС як він є”.

Сторінки книжки "Маска НТС або НТС без маски"

“Брудна білизна” мала викликати чвари уже всередині керівництва організації “шляхом оприлюднення непристойних деталей особистих взаємин між членами цієї верхівки”, взаємного підсиджування та пліток. “При цьому враховувалася відома схильність емігрантів до смакування пікантних подробиць із життя відомих у цих колах осіб. Передбачалося, що ця схильність має особливо сильно проявитися щодо представників НТС, як організації шпигунського характеру, що користується поганою славою серед еміграції”, — написали автори посібника.

Паралельно КДБ взялося за окремих представників НТС — Клімова та Бевада. В прорадянських емігрантських виданнях вийшли матеріали зі звинуваченнями у роботі на іноземні розвідки.

Також здійснювали заходи з дискредитації НТС-івців перед західними розвідками та їхніми ж колегами. Тепер “вудочку” закинули уже в антирадянські газети, які написали про двох агентів ЦРУ Брука та Шафхаузера, наче насправді вони — радянські шпигуни, і що НТС — ледь не прохідний двір КДБ. Напівбрехню підживлювали і правдивими фактами: адже частина людей дійсно погодилися працювати на СРСР (хоча це була і викривальна робота проти НТС). Особливо ієзуїтський вигляд мала публікація некрологу на одного з нещодавньо померлих лідерів НТС у “Голосі Родіни”, де про нього говорили як про людину, яка нібито багато зробила для боротьби з ворогами Батьківщини із білоемігрантського середовища.

За даними КДБ, свої “КРІ” вони виконали: у доповідях йшлося про те, що проти НТС відкрили розслідування спецслужби ФРН, а американські спецслужби скоротили фінансування організації і перейшли на “постоплату” її послуг, оплачуючи лише проведені антирадянські акції.

Приклад: дискредитація Закордонних частин ОУН

Органи держбезпеки ставили собі завдання підірвати вплив 3Ч ОУН серед української еміграції, поглибити розбіжності між ЗЧ ОУН та іншими українськими націоналістичними організаціями, скомпрометувати керівництво як шпигунів, пов’язаних з іноземними спецслужбами, передусім, зі службою розвідки ФРН (БНД).

Центральним заходом кампанії у КДБ обрали проведення прес-конференції активіста ЗЧ ОУН Джугало, який довгий час перебував у "ланці зв'язку з Краєм" [з Радянською Україною] і відповідав за підготовку агентури для закидання в СРСР. Автори не уточнюють, за яких обставин його вдалося завербувати, проте описують, що його заява про співпрацю ОУН і БНД у підривній діяльності проти СРСР спричинила бурхливу реакцію західної преси, а також вороже налаштувала проти ОУН частину українців в УРСР.

“Методична рекомендація” від КДБ полягає в тому, що прес-конференція має бути частиною більшого спектру заходів. Щоб зацікавити ширшу аудиторію, слід акцентувати не на самих антирадянських організаціях, а на західних розвідках, які їх використовують. "Такий посил має більше шансів відгукнутися у західних читачів".

Після конференції слова Джугало рознесли по всіх емігрантських виданнях. Далі у “Вістях з України” і “Голосі Родіни” на підкріплення його виступу вийшла стаття Горбанюка, колишнього агента гестапо і резидента БНД, де було розкрито понад 10 агентів БНД в ОУН. За словами гебістів, Організація змушена була від них відректися.

Паралельно КДБ здійснювало роботу з посіяння розбрату серед українських організацій за кордоном. Для цього завербували двох "націоналістично налаштованих" викладачок університету США — етнічних українок, — які регулярно приїздили в Україну як туристки і входили до керівництва “Українського конгресового комітету Америки”. З ними сконтактували від імені української філії “культурного комітету” — Товариства з культурних зв’язків з українцями за кордоном. Повернувшись до США, жіночки почали розповідати "націоналістам" про гарне життя в УРСР. Це викликало подив і звинувачення в зраді, середовище розділилось, виникла публічна сварка.

Водночас КДБ через двох “туристок” уже встановлювало контакти з іншими представниками "націоналістичних кіл", підливаючи олії у вогонь конфлікту. До того ж Товариство організувало туристичну групу “творчих працівників”, які приїхали до Канади і США “за обміном”. У групі були агенти КДБ, які під час зустрічей з "організаціями націоналістів" (організованих резидентурами КДБ) проводили з ними дискусії з метою розколоти їхні спільноти довкола різних тем. Серед інших у організації диверсійної поїздки звинувачували ЗЧ ОУН, що ще більше мало підмочити їхню репутацію.

Цікаво, що під час втручання Росії у вибори в США одним з голоних методів було саме радикалізувати дискусії різних спільнот навколо гострих тем.

Агенти КДБ проводили дискусії в спільнотах емігрантів з метою розколоти їхні спільноти довкола різних тем

Методичка КДБ описує також кейс про те, як їм вдалось “погасити” активність українських організацій на Всесвітній виставці у Монреалі-67. ТЕКСТИ писали про це 2018 року на основі інших даних з архівів КДБ, але з точки зору розвінчування “успіхів” чекістів.

Інші методи

Ще одна успішна “операція”, якою хвалилось КДБ в ті роки — нівелювати вплив Всесвітнього конгресу вільних українців, який пройшов у листопаді 1967 року у Нью-Йорку — в дні святкування 50-річчя Жовтневої революції. Українці мали передати до ООН звернення про “поневолення України”, звернення до українського народу в Україні, все це, а також участь відомих американських політиків у заході дуже дратувало КДБ. Тож вони взялися дискредитувати захід як такий, що суперечить інтересам США і вносить розкол в ряди української еміграції.

Перший Конгрес СКВУ. Маніфестація в Медісон сквер гардені. Нью-Йорк. 1967 рік. Архів СКВУ/СКУ. Фото звідси

У газеті "Вісті з України" вийшла низка статей про колишнього співробітника американської військової розвідки, який керував ВКВУ, про захід писали як про “антинародний” і “антиамериканський”, “ворожий інтересам пом'якшення міжнарідної напруженості та розвитку американо-радянських відносин”. Від імені низки [очевидно підконтрольних КДБ] редакторів емігрантських газет було інспіровано відкритий лист президенту США Джонсону, в якому вказували, що ВКВУ за своїм характером і складом учасників (громадяни США і Канади) є втручанням у внутрішні справи СРСР і призведе до подальшого загострення американо-радянських відносин. Паралельно через своїх агентів КДБ вдалось внести смуту в ряди націоналістів: частина організацій не підтримали всі рішення, частина залишила захід.

Щоб досягти цілей і не допустити небажаних подій, у КДБ не гребували і шантажем і фальсифікаціями. На 50-річчя Революції антирадянські емігранти готували вихід “Золотої книги еміграції”, де збиралися підбити підсумки півстолітньої роботи і їхнього внеску в світову культуру. Щоб “збити” цю ідею, кадебісти інспірували в “Голосі Родіни” кілька статей нібито від імені емігрантів зі США, де саму ідею “Золотої книги” підтримали, проте критикували її реалізація обмеженим колом організаторів без широкого демократичного обговорення в пресі (яка знайома теза про “свободу слова”! — прим. авт.)

Автори статей висловлювали "побоювання", що написання "Золотої книги" потрапить до рук “безвідповідальних політичних елементів” і вона може перетворитися на чергову антирадянську агітку. Паралельно через “культурний комітет” встановили контакт із головою ініціативної групи Сержем Лифарем, відомим балетмейстром, який проживав у Франції. Лифар дуже хотів поїхати до СРСР, проте йому заважала це зробити колишня “антирадянська” діяльність. Тож КДБ через своїх підручних зробило йому пропозицію, від якої було важко відмовитися: “Золота книга” не повинна бути антирадянською — і тоді можна буде поїхати на Батьківщину. В результаті цей підхід не збігався з підходом інших авторів, група розпалась, книжка не побачила світ. КДБ намалювало собі ще одну “зірочку”.

***

Якщо вам, як і нам, деякі методи роботи здалися підозріло знайомими — в цьому немає нічого дивного. Адже “історична пам’ять” і “тяглість поколінь” у спецслужбах ретельно оберігається. До того ж слід також зважати на те, що у авторів методичок не було соцмереж, пошуковиків, мобільних телефонів і захищених месенджерів, не кажучи вже про сучасний інструментарій оперативно розшукової діяльності. Тож про коефіцієнт, на який слід “помножити” викладені тут приклади, можна лише здогадуватися.

Читайте також статтю про 7 заповідей російської дезінформації, у якій пояснюється, які методи КГБ використвує сучасна Росія

спецслужби пропаганда істоіря кдб еміграція дезінформація срср оун