Нічне метро. Що активніше працює ППО, то більше людей збирається під землею

Іра — моя нова знайома: ми разом ходимо в укриття під час тривог уночі. Там ми з нею й познайомилися десь у середині травня, коли обстріли стали частішими. Виявилося, що ми живемо в одному будинку — Іра в третьому підʼїзді, а я в першому. Схоже, ми єдині з усього дому не ігноруємо повітряних тривог. 

На початку травня мій чоловік поїхав у відрядження і я сама йшла в укриття з дитиною. Пройти 5—7 хв до сховища вночі — ще той квест, адже законослухняні громадяни здебільшого дотримуються комендантської години. А ось неадекватів напідпитку на вулицях  удосталь. Я знаю це й без нічних походів, адже через відчинені вікна регулярно чую крик, мат і звуки гучних нічних компаній. 

Водночас залишатися вдома — теж не варіант: дитина панічно боїться гучних вибухів. 

Коли починається тривога, ми беремо каримат, ковдру й воду та спускаємся вниз. Рюкзак з усім необхідним зібрано завчасно з вечора.

— Мам, мам, дивися, їжачок! 

За півтора тижня, які ми самі ходимо в метро, нам пощастило зустріти лише їжачка (та Іру).

— Цікаво, це той самий їжачок, якого ми бачили торік?

— Не думаю. 

— Звідки ти знаєш? 

Десь на північних околицях міста працює ППО… 

“Їжачку, пішли з нами в метро”... “А якщо на його будинок теж упаде уламок?”, —  продовжує мала, поки я тягну її за руку.

Зазвичай в укриттях майже порожньо

На початку травня на нашу станцію метро регулярно ходило близько 40 людей. Завдяки їм я не почувалася останньою параноїчкою району.  

Кілька сімей з немовлятами й візочками, пари літнього віку, багато чоловіків і здебільшого молодь. Хтось кидає на підлогу матраци й намагається поспати. Інші сидять на лавочках, стільцях, кариматах і ковдрах. Більшість цих людей обʼєднує одна й та сама дія: вони безперервно гортають стрічки новин. І я також. Хоча й беру з собою книжку та періодично намагаюся її читати, рука все одно тягнеться до телеграму — глянути, що й куди летить. Так, це ті самі канали, які невідомо де беруть інформацію про те, що відбувається в повітряному просторі. Джерело інформації не названо, але воно часто точне.

Зазвичай саме після повідомлення телеграм-каналів про чистий повітряний простір і дорозвідку більшість присутніх починає збиратися додому, не чекаючи на офіційний відбій тривоги.

— Ще кілька блєдін з північного напрямку!

— Ще кілька блєдін з північного напрямку! — каже якийсь чоловʼяга ніби сам собі чи комусь поряд, але трішки голосніше та з розчаруванням у голосі, бо сидіти доведеться ще мінімум годину.

— Ой, вибачте, а де ви це читаєте? У мене ніде такого не пишуть, — відгукується жіночка поруч і просить поділитися лінком на канал.

У метро вибухів не чути взагалі. Але періодично хвилями підходять нові люди. Сімʼя, ще дві сімʼї, двоє парубків з великою сумкою, схожою на футляр від гітари, й розкладними кріслами, жіночка з двома собаками. Отже, на районі гучно. Якщо вибухів багато, то в метро набивається чимало людей з домашніми тваринами. Собак видно одразу, а котів ні, бо їх приносять у сумках.

Одного разу під час сильних обстрілів у метро спустилися хлопці з великим псом, який важко дихав, крутився на всі боки й виривався з повідка — господар марно намагався його заспокоїти. А я періодично кидала на того пса тривожні погляди, бо за 3 м від неспокійного собаки спала моя дитина.

— Бідні тваринки, — каже мені якось Іра. — У моєї знайомої кота контузило минулої ночі, прикинь.

Замислююся, що з котом, якого ми планували завести у серпні, можливо, варто не поспішати. Потім уявляю, яким це буде розчаруванням для малої. Вмовляю себе, що є зручні сумки-переноски для котів, тому якось упораємося. Або, може до серпня стане тихіше.

16 травня в Києві було гучно — тоді на столицю летіли "Кинджали". Того дня в метро прийшло найбільше людей. Я зрозуміла, що на поверхні зовсім погано, коли побачила на сходах багато сімей з дітьми 4—10 років. Їх тут зазвичай не буває взагалі. Це й зрозуміло, бо дітей такого віку важко будити, а вранці їм сонним доведеться йти у садочок чи школу.

Жінка з сином років шести сіла поруч зі мною. 

— Сильно гупає? — питаю я її. 

— Сильно, в нас будинок тут поруч, біля метро, то я думала, що шибки повилітають. 

Вона ніжно цілує сина у лоба, намагаючись заспокоїти, хлопець хникає й тулиться до мами.

Двоє жінок з іншого боку розповідають, що коли бігли до метро, то бачили уламки. “Купа залізяк валяється біля нашого дому, мама на щось наступила й подумала, що все — капець”, — каже молодша з них.

До нас приєднуються знайомі Іри: жінка з дорослою донькою. Вони живуть десь за 20 хв від метро і приходять рідко. Чоловік відмовляється ходити, а їм удвох страшно. 

Я спочатку дивувалася, чому в укритті під час тривог чимало чоловіків і майже немає дівчат та жінок. І аж під час тієї розмови зрозуміла, що жінкам страшно вночі самим виходити з дому. Імовірність прильоту у їхній будинок вони вважають меншою за ймовірність зустріти на вулиці якогось неадеквата. 

Ми з Ірою жартуємо, що треба відкривати в метро заняття з нічної йоги — тут усі мають 3—4 вимушено вільні години й килимки.

А ще заздримо чоловікам, які вночі лагодять колії. Здається, в них найкраща робота у світі — вони вночі працюють у метро. А потім мають весь день вільний та можуть спокійно спати. 

Виспатися зараз — недоступна для киян розкіш. Я дуже чекаю, коли моя 8-річна дитина зможе поспати всю ніч поспіль без нічних прогулянок, а іноді й пробіжок під звуки вибухів. Наразі вона лягає спати близько 22:30. Спить до початку тривоги. Якщо тривога затягується, вона може кілька годин поспати в метро, а потім ще 1—1,5 год удома після відбою.

Сон у метро, бо вранці — школа

О 7:30 ми починаємо збиратися до школи. На диво, тримається вона бадьоро й усі мої щирі пропозиції залишитися вдома та досхочу поспати регулярно відхиляє. Але навіть попри це за останні два тижні ми три рази проспали школу й дитина пішла на другий урок. У такі дні я прокидаюся від повідомлення вчительки у вайбер: “Вероніки не буде? Якщо так, попереджайте завчасно”. Це завчасно в нашому випадку може бути лише повідомленням о 5:30 ранку: “Вибачте, ми тільки що повернулися з укриття, дуже ймовірно, що ми проспимо”. Проте я мовчки лайкаю її повідомлення й прошу вибачення.

Дивно, що в таких умовах школи не змінюють графік. Могли б пожаліти дітей, які хоч у метро, хоч у квартирі не сплять уночі, і скасувати, наприклад, перший урок чи зменшити кількість контрольних. Бо яке може бути навчання після ночі в коридорі чи в бомбосховищі?

Мені й чоловікові вдається поспати десь 3—4 год на день, здебільшого зранку.

Сильніші обстріли — більше людей

Після серйозних обстрілів у середині травня людей у метро стало істотно більше. 

Одна сімʼя з дітьми приїжджає до метро автівкою — ми вже не вперше їх бачимо. З собою в них великі сумки з туристичним приладдям для зручного перебування. 

Тепер треба поспішати після сигналу тривоги не тільки через небезпеку, а й щоб зайняти зручні місця. Якщо ближчий до нас вхід зачинено, люди стукають у двері й телефонують на гарячу лінію, щоб його відчинили. На початку травня ми мовчки йшли на інший вхід. Проте ігнорувати натовп працівникам важче, ніж кількох жінок з дітьми, тож вони неохоче відчиняють, хоча й не приховають свого невдоволення. У метро завалюється натовп. 

— Під Бахмут вас треба, воювати! — кричить жіночка на охоронця, який забарився із відкриттям дверей

Не встигли сісти, як наша станція вже в новинах популярного тг-каналу:

За повідомленням Київського метрополітену, в ніч від 28 до 29 травня на станціях метро перебували понад 9 тис. містян.

Станція метро Мінська 29 травня 2023 року

Теж Мінська. 29 травня 2023 року

Однак здебільшого місця вистачає для всіх. Працівники метро іноді пропонують додаткові розкладні стільчики. Вони не дуже зручні, але краще сидіти на них, аніж стояти.

Дайте кави!

А ось чого не вистачає, то це кавових автоматів або хоча б гарячої води. О 04:00, коли телеграм-канали пишуть, що залишилося ще кілька шахедів — і відбій, час до відбою без кави здається вічністю. 

Звісно, можна носити з собою термос, але на всі приладдя, потрібні для мінімально комфортного перебування, просто не вистачає сил і рук. Доводиться брати багато ковдр і теплого одягу. Тут холодно й протяги. А ще шумно. Регулярно їздять якісь торохкітливі пристрої, працівники виконують ремонтні та профілактичні роботи. І якщо дитина може спати попри цей шум, то я — ні. Та це єдине доступне укриття, завдяки якому моя донька почувається спокійно й не стресує.

О 05:00 на станцію починають приходити пасажири перших потягів. Здебільшого це жінки середніх літ. Іра каже, що вони працівниці пекарень або медзакладів. Від згадки про пекарні у шлунку починає страшенно бурчати — треба буде поїсти, перш ніж упасти в ліжко. На зміну сонним і змореним мешканцям нічного метро приходять напарфумлені та стильно вдягнені кияни. Вони поспішають на роботу, а ми — додому, щоб хоч трішки відпочити.

Привіт, новий день!

метро укриття повітряні тривоги