Додому, в Харків. Яким побачила місто харків’янка, що повернулася з дітьми з Італії

Або залишатися, або повертатися

Коли мені запропонували написати про повернення в Харків, я радо погодилася. Бо здавалося, що розповісти про своє місто – ну що може бути легшим і приємнішим! Але виявилося, що писати про рідне місто (та ще й так, щоб висвітлити його ну хоч трохи об’ємно і правдиво) – завдання із зірочкою. Бо воно моє. А писати про своє, особисте – це завжди трохи оголюватися.

Минуло 15 місяців, відколи ми з дітьми почали проживати війну по той, інший її бік. У сонячній і безпечній Італії (щоденник Ольги, написаний "по той бік війни"), у Римі. І в цій фантастично красивій країні прийшло відчуття, що ми наче спостерігаємо, як усі наші – наші люди – разом пливуть у човні штормовим морем, разом проживають кожне випробування, втрати й перемоги. А ми лише дивимося. І саме ми, а не вони, зараз перебуваємо за бортом, хоча й на райському острові. Стало зрозуміло, що війну не можна перечекати. І що настав час або залишатися і вкорінюватись, або повертатися.

Крига скресла

І ось минуло два тижні, відколи ми знову живемо в Харкові. Повернутися в місто, яке вистояло, пережило щоденні обстріли, тисячі повітряних тривог, жахливі руйнування і смерті – це означає повернутися в геть інше місто. Я це розуміла.

Але навіть не здогадувалася, що це також означає прожити в експрес-режимі, у щільній концентрації, всі непрожиті сповна емоції: біль, страх, ненависть, відчай, щемливу тугу й ніжність. Всеосяжну ніжність до людей, які пройшли через пекельні весну й літо 2022 року, до кожної розбитої будівлі, до кожного віконця, з-за якого визирають засохлі скелети квітів, до невтомних рук волонтерів, які плетуть маскувальні сітки, до облич комунальників, які з усмішками беруться латати чергові рани міста, до немовлят, які народились у Харкові, до станцій метро, де рятувалися люди, до паркінгу "Нікольського", де нині відбуваються концерти СХІД-опери, до дитячих бібліотек, які збирають дітлахів на творчі майстер-класи, і до харківського джазу, який лунав навіть страшною весною 2022-го…

Це означає виплакати всі ті сльози, що мали литися впродовж 15 місяців: через тишу, мертву та приголомшливу, що царює тепер у дворі моїх батьків, де завжди гомоніли діти та співали пісень веселі компанії, через картину Гамлета "Ключі сумують за своїми дверима" (харківський стріт-арт місцевого художника Гамлета Зіньківського – ред.), через спустошений зоопарк, через власні спогади й відчуття фізичної близькості до місця, де гинули рідні мені люди. Але саме тут, у Харкові, де "світ від розпуки чорніє", я відчуваю, що крига скресла. І все, що здавалося поламаним і втраченим, пошматованим і знищеним, — усі ці уламки колишніх цінностей і сенсів — вони набувають тепла і плоті.

Погляди в минуле, погляди в майбутнє

Обличчя міста змінилося. Дуже багато людей змушені були шукати в Харкові захисту і притулку. Їх можна побачити в громадському транспорті — ці люди заклопотані, втомлені й дещо розгублені. У цьому осередку відчуваєш тотальний сум. Їх безмежно жаль, бо здається, наче вони в Харкові почуваються чужими, зайвими. Вони заглиблені в минуле.

Іншу категорію людей я бачила у волонтерських осередках, Літмузеї і не тільки. Переважно це люди, які залишалися в Харкові і з ним від 24 лютого. Багато з них загартовані страхом, горем і люттю. Вони мотивовані: вистояти, дочекатися, перемогти. Вони дивляться в майбутнє.

І, звісно, люди, які живуть тут і зараз. У сьогоденні. Більш-менш мирним життям. І вони також залишалися в Харкові, подолавши неабиякий шлях, щоб прийняти цю дійсність та адаптуватися до неї.

Цей новий Харків мені здається більш чуйним і зворушливим. Бо свій до свого тягнеться ще дужче. У кожного тут своя зграя — так легше триматися. Самотнім людям важко й незатишно в Харкові, а може, навіть нестерпно. Тому також так багато людей зайняті волонтерством: задля відчуття єдності, заради бажання бути потрібним.

Коли я вагалася, чи їхати в Харків, чи обирати інше місто, хтось написав, що якщо бульбашка залишилася — мені буде добре. І тут мої очікування не лише виправдалися, а й виявилися не такими яскравими, як дійсність. Усі друзі, з якими я зустрічалася впродовж двох тижнів, — це люди, які постійно перебували в Харкові або повернулися свідомо. Я не побачила ні зневіри, ні депресії. А знаєте, що побачила?

Бажання не брати, а віддавати. Хто чим: невпинними донатами, кров'ю, волонтерством, часом, вірою, розумом, мистецтвом... Вони вірять у Харків, його розквіт і відновлення. І намагаються вже зараз, кожен на своєму рівні, не рефлексувати, а творити майбутнє. Творити попри будь-що. І попри будь-кого. А може, навіть всупереч.

Водночас, якщо глянути на Харків очима інших його мешканців, може здатися, що це суцільний морок, деградація, розчарування й безвихідь. У мене складається враження, що кожен з нас зараз живе у якомусь своєму Харкові й формує довкола себе відповідну реальність.

Про мову

Українська звучить у Харкові. Упевнено й дедалі частіше. Я не бачила (може, поки що) жодної негативної реакції з цього приводу. Але, якщо направду, російська як була, так і залишилася найвживанішою. І не змінили цього ні любов до України, ні ненависть до ворогів.

Безліч людей досі сповідують "какая разница", тішать себе міфом про харківську мову, крутять по колу "а от парни на передовой" або вважають, що це питання досі не на часі. І якщо дорослі люди вживають українську у спілкуванні з іншими, то діти — ні. Це свідчить лише про те, що в побуті їхні батьки залишаються російськомовними.

Я вже зіткнулася з тим, що в моїх дітей немає кола для спілкування українською. Але, як виявилося, чимало родин також переймаються цим питанням і мають мотивацію. Тому я не сумніваюся, що ми об’єднаємося та створимо якусь платформу. Ба більше: будувати щось для себе, під себе – це завжди цікавіше та продуктивніше, ніж користуватися вже наявним.

Чи бракує чогось, порівняно з Італією?

Хіба що якихось побутових дрібниць: песто в АТБ під домом, сортування сміття — я так звикла до цієї процедури, виявляється… А ще – ось цих італійських звернень: "дорога", "люба", "зіронько", "красуне", "мій скарб", "моє кохання”, які можна почути від незнайомих людей на вулиці, в маркеті, в кафе.

А загалом, якщо чесно, мені нічого не бракує в Україні, порівняно з Італією. Це просто різні світи, які безглуздо порівнювати.

Але є одна річ, у якій я точно впевнена: тут, удома, ми потрібні значно більше, ніж будь-де. Навіть коли здається, що нікому ми тут не потрібні. Але ж у нас Тут апріорі є щось таке, чого не знайти Там.

У нас тут є Ми, бо це наш спільний простір і час, шлях, історія, спогади, ментальність, втрати і здобуття, огидні помилки, безглузді рішення, а також разючі перемоги. І втілювати будь-які задуми для покращення життя (хоча б навіть свого), доводити до реалізації проєкти тут значно легше. Хоча б тому, що ми тут удома. А десь там — іноземці. І хоч би як класно нас приймали, але ми не свої. Може, й не чужі, але не свої.

Бери й роби

Харків потребує зараз нашої відповідальності. Не лише колективної, а й індивідуальної. Кожного за себе. Розмови про відбудову чужими руками вже давно нікому не цікаві. Усі, хто має бажання, не чекають, що прийде хтось і зробить щось для них чи замість них. Так, я справді вважаю, що зараз Харків є простором можливостей для людей з активною позицією: простором для самовдосконалення, самореалізації, втілення.

Так, Харків став іншим. Він тихий. Він курить цигарки, одну за одною. У знайомий голос його буття вплетене вороже та інфернальне виття сирен. Він вдивляється мені в душу зосередженими очима перехожих і стримано, ледь помітно, але всміхається у відповідь. Він мужньо приховує свої шрами. І за всім цим мейком з розкішних квітів і фонтанів, ідеально чистих вулиць та миттєво залатаних вирв від ракет ховається рана, яка ще довго-довго не загоїться. І я не знаю, як втамувати цей біль, який просочується крізь замасковані шпарини. Хіба що тільки любов'ю…

біженці війна люди харків