Шість січей Великого Лугу. На території Каховського водосховища зародилася мрія, яка підіймала на боротьбу покоління українців

Козак з Лугу

Туга за втраченою козацькою волею, мрія про її повернення впродовж століть окупації давала українцям енергію й мотивацію боротися. З Великого Лугу вийшли всі: від Шевченка до бійців УПА. І навіть у час перебудови українське козацтво й далі надихало "рухівців" на здобуття Незалежності. Будь-який рух за свободу народу має опиратися на славні минулі часи без поневолювачів. В Україні це січове козацтво, якого не було б без Великого Лугу. А без козацтва та Гетьманщини, можливо, й не було б нинішньої України.

Пам’ятаєте рядки з поеми «Чернець» Тараса Шевченка, як «запорожець, лихом не добитий» Семен Палій пішов у монастир:

Аж до Межигорського Спаса

Потанцював сивий.

А за ним і товариство

І ввесь святий Київ.

Дотанцював аж до брами,

Крикнув: “Пугу! пугу!

Привітайте, святі ченці,

Товариша з Лугу!”

Варто нагадати, що колись Межигір’я було знамените зовсім не "Хонкою", а Межигірським Спасо-Преображенським монастирем (Білий Спас). Обитель, що виникла ще у ХІІ ст., від другої половини XVII ст. стала шпиталем для старих запорожців, де вони доживали свого віку. На їхнє утримання Січ щорічно виплачувала чималі кошти.

У 1930-х монастир знищили, а на його місці звели держдачі для вищого керівництва компартії.

Посеред згаданого у Шевченка Великого Лугу та на його околицях постали й опісля зникли під хвилями Каховського водосховища шість Січей (подаємо в хронологічному порядку з датами їх функціонування):

Томаківська Січ (1540(?)–1593 рр.);

Базавлуцька Січ (1593–1630 рр.);

Микитинська Січ (1639–1652 рр.);

Чортомлинська Січ (1652–1709 рр.);

Кам’янська Січ. Затоплена частково (1709–1711 рр.);

Нова, вона ж остання, Підпільнецька Січ (1734–1775 рр.).

На карті супутниковий знімок від 20.06.23 зі спущеним Каховським водосховищем

Про кожну з Січей можна написати товсту книжку. Ми ж пройдемося оглядово і зупинимося детальніше на найбільш знакових.

Насамперед варто виділити Микитинську Січ, яку можна розглядати як зародок козацької держави Богдана Хмельницького, з якої постала та Україна, яку ми знаємо. Тут почалося повстання, що незабаром переросло у Визвольну війну.

В назві Січі увічнено якогось козака Микиту Цигана, який облаштував собі хутір біля переправи через Дніпро, відомий як Микитино чи Микитин Ріг.

У "Літописі Граб’янки", одній із найвизначніших козацьких хронік, початок повстання описано так: "Зрозумів Хмельницький, що ляхи задумали його погубити і, не чекаючи на гірше, спершу подався на острів Бучки, а потім втік на Микитин Ріг, знайшов там чоловік триста козаків, розповів їм про себе, про все те, що ляхи з козаками задумали зробити, про ту наругу, яку вони чинять не лише над козацтвом, а й над господніми храмами. Прочув про все те народ на Україні і немов води весняні почав стікатися до Хмельницького на Дніпровські заплави".

Від початку Микитинську Січ поставили не зовсім вдало – вона стояла на високому відкритому місці, тому татарські шпигуни могли здалеку бачити все, що козаки там роблять. Тож у 1652 році її перенесли на зручніший острів Чортомлик.

Небувала повінь 1845 року змінила русло Дніпра. Нове русло змило основну частину решток Микитинської Січі (церкву і цвинтар). Велика повінь 1931-го фактично донищила те, що залишилося. Що вціліло – те поховало під собою Каховське море.

Чортомлинська січ цікава тим, що це перша Січ, яку зруйнували росіяни. Нагадаємо – після козацької ради (березень 1709 року) кілька тисяч запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком вирішили підтримати виступ Мазепи проти російського царя. Петро I у відповідь відрядив проти бунтівної Січі каральну експедицію на чолі з полковником Петром Яковлєвим. Московитів у поході супроводжував компанійський (сформований із найманців) полк українця Гната Галагана.

"Компанійський полк" – це наймана кіннота, і на них покладали дуже специфічні завдання.

Формування з’явилися з російської подачі згідно з 22-м пунктом нової редакції україно-московського договору, підписаного у Глухові під час обрання гетьманом Дем’яна Многогрішного.

"Компанійці" виконували поліційні й каральні функції. Не дивно, що їхня поведінка була відповідною. Полковник Галаган і багато хто з "компанійців" добре знали терени Великого Лугу, тож карателі без проблем дісталися Січі. Дорогою вони жорстоко винищували козацькі містечка, села та хутори.

На Січі тоді залишалися лише старі ветерани які давно вже своє відвоювали (всі інші були з Мазепою). Облога Січі тривала понад 10 днів і закінчилася 25 травня 1709 року, коли вцілілі козаки на човнах відступили вниз по Дніпру.

Галаган і московці поклялися, що не стратять тих, хто сам здасться. Повіривши їх клятвам, важкопоранених, яких неможливо було транспортувати, козаки залишили. Але ні Галаган, ані його московські хазяї свого слова не дотримали. 156 козаків, які потрапили до їхніх рук, вони жорстоко замордували. Частину повісили та посадили на встановлені на плотах палі й пустили вниз Дніпром "в устрашеніє".

Кошовий Степаненко в листі до гетьмана Івана Скоропадського тоді писав: "…по Галагановій та московській присязі товариству нашому голови обдирали, шиї на плахах рубали, вішали й інші тиранські смерті завдавали, яких і в поганстві, за стародавніх мучителів, не водилося: мертвих із домовин багатьох, не тільки тих, хто з товариства, але й мертвих ченців відкопували, голови їм відтинали, шкіру здирали й вішали".

Укріплення та всі будівлі спалили. Чортомлинська Січ припинила своє існування.

Без сумнівів, при здійсненні археологічних досліджень на території Чортомлинської Січі спливуть свідчення російських злочинів, як то сталося під час розкопок у Батурині.

Про обставини знищення за наказом цариці Катерини Підпільнецької (Нової) Січі дамо тезово.

Нова Січ постала 1734 року на великому півострові, який омивала притока Дніпра річка Підпільна. Нагадаємо, що після розгрому Чортомлицької Січі росіянами козаки переселилися на терени Кримського ханства на землі, надані ханом Девлет-Гіреєм ІІ на прохання кошового отамана Костя Гордієнка. Там вони заснували Олешківську Січ, яка проіснувала від 1711-го до 1728 року. Лише після підписання в 1734-му Лубенського договору про визнання запорожцями російського протекторату козаки змогли повернутися до Великого Лугу.

Після закінчення російсько-турецької війни (1768–1774), у якій запорозькі козаки взяли найактивнішу участь, та взяття росіянами під контроль Криму, Січ утратила прикордонний статус, а її існування втратило в очах Петербургу будь-який сенс. Але це було не головним. Катерина ІІ вже готувала остаточне знищення залишків української автономії, а непрогнозовані козаки становили значну загрозу цим планам.

На початку червня 1775 року до Січі підійшла величезна російська армія, що складалася з 10 піхотних, 13 російських козацьких (дончаки та інші), 8 кінних регулярних полків, 20 гусарських і 17 пікінерських ескадронів. Чимала потуга. На чолі цього війська був генерал-поручик Петро Текелій (серб за походженням). Цікавий факт: ці війська завітали на Січ, прямуючи з Дунаю на Волгу, де вони мали придушувати залишки повстання Омеляна Пугачова.

Хоча запорожці кількісно значно поступалися непроханим гостям, козаки були готовими боронити свої вольності до смерті. Однак значна частина давно пригодованої росіянами старшини виступила проти. Але остаточним в ухваленні рішення не чинити опір стало втручання священника січової церкви Пресвятої Покрови Володимира Сокальського, який взявся вмовляти козаків не йти "брат на брата" й не проливати рідну православну кров (яскрава ілюстрація до ролі зрадницької Російської церкви в Україні). У підсумку кошовий отаман Петро Калнишевський здав Січ без бою. 4 червня 1775 року Нової Січі не стало, як і Війська Запорозького. Калнишевського відправили на довічне заслання в кам'яну камеру на Соловки.

Розповівши про останню січ, варто хоч побіжно згадати й про найпершу Січ Великого Лугу – Томаківську, що була на острові Томаківці на Дніпрі поблизу сучасного селища Червоногригорівка та міста Марганця й існувала, ймовірно, від 1540-го до 1593 року, аж доки її зруйнували татари. Острів, де стояла ця Січ, Каховське водосховище затопило лише частково.

Після зруйнування Томаківської Січі татарами запорожці переселилися на острів Базавлук, де виникла Базавлуцька Січ. Із цією січчю пов’язані найславетніші сторінки в історії запорізького козацтва. Саме звідси організовувалися знамениті морські походи запорожців на Крим і чорноморські володіння Османської імперії, зокрема під проводом Петра Сагайдачного та Михайла Дорошенка.

Саме Базавлуцька Січ стала ядром низки повстань. Зокрема повстань під проводом Северина Наливайка (1594–1596), Марка Жмайла (1625), Тараса Трясила (1630), Івана Сулими (1635) та Павла Павлюка, Карпа Скидана, Дмитра Гуні, Якова Острянина (1637–1638). Після розгрому низки козацько-селянських повстань 1637–1638 років Базавлуцьку Січ зруйнували поляки. Опісля Січ перенесли на вже згаданий Микитин Ріг.

Січі посеред Великого Лугу виникли не просто так. Луги, плавні, плавневі ліси, безліч проток, річечок, озерець тощо були готовою природньою фортецею та ідеальним укриттям для ватаг сміливців, з яких згодом і утворилося козацтво. Татари-степовики завжди оминали майже непрохідний для їхньої кінноти Великий Луг.

Навіть коли вони використовували човни, щоб дістатися козаків, то у лабіринті проток це було вкрай важко зробити. Козаки ж, знаючи місцевість як свої п’ять пальців, могли завше відійти та вдарити зненацька по ворогу, де він на те не чекав. Тоді ж виникла приказка: "Де вода та байрак – там і козак".

Унікальна екосистема

До того ж, і це було досить важливим фактором, Луг був ще й годувальником. Дніпро та протоки повнилися рибою. Та не простою. Адріан Кащенко (1858–1921) у своїй праці "Великий Луг запорозький" зокрема писав:

"Водилися у водах Великого Лугу велетенські білуги, ліктів по 18 (1 лікоть – це 38–46 см. – ред. ) завдовжки, що ледве шестеро козаків здужали підняти одну на плечі; попід кручами, в чорториях, ховалися гладкі, товстоголові соми, цілими табунами плавали осетри, севрюги та стерляді… Неважко було досхочу ловити рибу не тільки сіткою та іншим причандаллям, а навіть захожій людині голими руками".

Крім риби, тут було безліч дичини та бджіл (згодом запорожці навіть експортували мед і віск до Європи).

Козаки, зауважимо, до того всього ставилися досить дбайливо й не допускали хижацького винищення.

Коли з розрізнених ватаг сміливців сформувалося Військо Запорізьке, Січі здебільшого ставили на краю Великого Лугу. Це робили тому, що козаки мали потребу регулярно виходити з кіньми у степ, але також мати доступ до води. Останнє давало можливість використовувати Дніпро як транспортну артерію. Зокрема й для того, щоб виходити в Чорне море "поскубати турків".

Разом з колишніми Січами, старими цвинтарями й іншими матеріальними пам’ятками славетного минулого, води Каховського водосховища поглинули й "нематеріальну" пам’ять про козацькі часи у вигляді топоніміки – назв урочищ, річечок, пагорбів, лісів тощо. Козаки, щоб знати, про яку частину Великого Лугу йдеться та до якого куреню вона належала, давали його ділянкам власні яскраві назви: Паліївщина (на честь згаданого на самому початку Палія) Сірківка (Івана Сірка), Васюрине, Степок, Наливач тощо. Коли все це залила вода, назви стали неактуальними.

Радянські ритуали

Якщо подивитися на радянські ритуали, то можна побачити ознаки окультизму, хоча звісно це може бути лише зовнішні співпадіння. Досить згадати лише зикурат (мавзолей) з мумією Вождя в самому серці СРСР. До речі, за окультною традицією розставлені по всіх містах і селах зображення муміфікованого відіграють роль своєрідних ретрансляторів містичної енергії, яку генерує зикурат з мерцем.

В СРСР для школярів національних республік екскурсія до Москви була ледь не обов’язковою. Поїздки організовували безплатно або за символічну суму.

Крім музеїв і ГУМу (головний універмаг Москви, де продавали всі дефіцитні товари), у програмі були ще й паломництво до мавзолею з мумією – окультна ініціація підлітків у "радянських людей".

У ключі неприхованої любові СРСР до окультизму, створення Каховського гідровузла теж можна розглядати як акт "темної магії", направлений на нищення українськості.

Усе почалось у вересні 1950 року відповідно до Постанови Ради Міністрів СРСР "Про будівництво Каховської гідроелектростанції на Дніпрі". Крім декларованих – забезпечення водою Півдня України та Криму та генерації електроенергії, це мало ще й неафішовану сторону.

Дніпровський каскад створювали також із воєнною метою. Керівництво СРСР ніколи не залишало мрію про танковий марш до Ла-Маншу. Однак і не забувало про сумний досвід часів Другої світової, коли замість запланованого Сталіним тріумфального походу на Захід Червона армія драпала аж до Волги.

Відповідно продумували варіант, що "Париж – наш!" може й не вигоріти, а на алаверди танки НАТО завітають до Москви. На цей випадок планували одночасно підірвати греблі каскаду, що мало б утворити величезну непрохідну смугу. Власне, цією старою розробкою росіяни й скористалися у цій війні.

Якщо господарське значення Каховського гідровузла голосно рекламували, то воєнне – ховали під грифом "совєршенно сєкретно", а окультне, ймовірно, навряд чи фіксували письмово.

Втім і без окультної складової, тобто лише з погляду пропаганди, знищення Великого Лугу було велетенським ударом по Україні та носіях української ідентичності. Це як в ізраїльтян забрати Стіну плачу.

Українцям дозволяли співати "Дорошенка" й танцювати гопака в яскравих атласних шароварах та незграбних пародіях на свитки. Хто бачив костюми райцентрівської самодіяльності радянських часів – зрозуміє, про що йдеться. Але торкнутися живого минулого – прогулятися вздовж валів Січей, запалити свічку біля старезних кам’яних хрестів на січових цвинтарях, пройтися стежками, якими ходили запорожці, – то вже зась. Лише з аквалангом.

Щоб зрозуміти всі масштаби втрати, варто розуміти ще один аспект. Під воду пішли не лише території Січей та козацькі цвинтарі. Зникла й багата козацька топоніміка – назви сіл, що коренями сягали зимівників запорожців, мікротопоніміка урочищ, струмків, річечок тощо. Зникли бозна-де розселені місцеві жителі, які були носіями цілого пласту фольклору, переказів і легенд. Землю й людей, які мали живий зв’язок із Запоріжжям, було втрачено, а пам'ять – зачищено. Разом під водою опинилося близько 90 сіл, де проживало щонайменше 37 тис. людей.

Схоже згодом сталося і з українцями-поліщуками, яких аварія на Чорнобильській АЕС розмастила тонким шаром по теренах усієї України. Поліщуки як яскрава етнографічна група нині майже зникли.

Що далі?

Чи можливо відродити Великий Луг – однозначно сказати важко. В Україні немає фахівців, які займалися б відновленням природніх русел річок і притаманної їм екоситеми. В Україні є лише фахівці зі створення й експулуатації дамб. Хоча у світі існує тренд на відновлення природніх русел. Та навіть без втручання людини природа може відновитися, але це триватиме довше.

Каховське водорсховище живило велику мережу каналів для поливу, напувало міста й давало воду промисловості. Але велике водсховище – це великі втрати води від випаровування. Екоситема з озер, боліт, заплавних луків теж зберігає воду і завдяки деревам знижує температуру навкруги. Потрібні складні обрахунки, щоб зрозуміти, чи в разі відновлення Лугу вистачатиме води хоча б на мінімальні потреби. Також Дніпро – це транспортна артерія, й невідомо, чи зможуть вантажні кораблі проходити природним річищем, яке зараз відновлюється. Усі ці питання потрібно детально вивчати та прораховувати, і тоді ухвалювати рішення про доцільність відбудови дамби чи, можливо, про спорудження не таких гігантських гідроспоруд, як зруйнована гребля, які даватимуть змогу й відновитися екосистемі, й акумулюватимуть воду, й матимуть меншу площу випаровування.

січ історія козацтво великий луг каховське водосховище підрив дамби