Оперета "Вагнера": бійка за владу в Росії. З’ясовуємо, хто режисер
Видовищний і динамічний суботній сюжет заколоту найманців відвернув увагу багатьох українців від важких воєнних буднів. Та сподівання на швидке внутрішнє саморуйнування Росії, які в багатьох спалахнули, швидко зникли, коли ватажок "приватної військової компанії «Вагнер»" раптом оголосив, що припиняє рух на Москву. Втім, по суті, звична для російської політики битва бульдогів, над якою на мить підійняли килим, лише загострюється.
Розчаровані швидким згортанням такого багатообіцяльного походу на Москву українські аналітики втішилися підрахунком наявних втрат Росії від заколоту.
Важливіші з них можуть дати плоди лише потенційно: "втрата обличчя" Путіним, демонстрування внутрішньої крихкості російського режиму, деморалізація російських силовиків, пасивність російського населення, готового коритися будь-якому переможцю. Менш важливі (але вже реалізовані), такі: співмірні з місячними фронтовими втрати військової авіації, знищена нафтобаза у Воронежі, перекопані дороги Липецької області тощо.
Проте для прогнозу майбутніх подій важливіше знати не ціну постановки, а те, хто її продюсер і яка в нього мета.
Без розвідувальних даних про зміст, результати й реальних учасників переговорів між Євгеном Пригожиним і представниками Путіна важко сказати щось напевне. А ті, хто володіють такою інформацією, не оприлюднять її, щоб мати змогу користуватися перевагою в поінформованості та зберегти можливість здобувати нові відомості.
Втім аналіз реальних, а не проголошених інтересів сторін зіткнення все ж дає змогу трохи розвіяти морок, у якому російські клани борються за владу, власність і життя.
Версія: гопник проти держави?
Принцип "бритви Окама" закликає починати з найпростіших пояснень. Пригожин не здобув підтримки Путіна в протистоянні з міністром оборони Сергієм Шойгу, а також міг утратити основне джерело свого впливу – ресурси, які виділяють на фронтову діяльність "Вагнера", а тому пішов ва-банк у стилі 1990-х.
Ватажок ПВК здійснив бандитський "наїзд" на військове керівництво, щоб продемонструвати власну силу та спонукати президента РФ переглянути своє рішення щодо фактичного поглинання "оркестру" російською армією.
Ну, а концентрація наявних сил російської армії на утриманні фронту проти українського контрнаступу, потужне оснащення й бойовий досвід ПВК, неготовність російських силовиків воювати у "громадянській війні" й пасивність командирів середньої ланки призвели до значних успіхів заколотників.
Втім коли Пригожин усвідомив, що відкусив більший шматок, ніж здатен проковтнути, то погодився на переговори.
Найімовірніше, цю версію активно просуватимуть в інформаційному просторі. Нехай вона виставляє Росію справжньою "верхньою Вольтою з ракетами", але політично вона найбезпечніша. Врешті, ну то й що, що заслуженого, але надто амбітного діяча "понесло"? Головне – уникли кровопролиття!
Проте ця версія можлива тільки якщо припустити, що Пригожин збожеволів. Навіть сторонні спостерігачі добре знають фірмовий стиль Путіна: публічно демонструвати незламність під тиском. Що вже казати про людину з його оточення, досвідчену в підкилимних іграх, яка точно знає, які методи дієві, а які ні.
А якщо Пригожин збожеволів, то як його божевілля поширилося на цинічних і битих життям бойових командирів "Вагнера"?
І нарешті, похід був добре підготовленим. Якщо відповідну підготовку не виявило ФСБ, то йдеться не про некомпетентність. Ідеться про зраду.
Мотиви: "чекісти" проти "царя"
Власне, ПВК "Вагнер" тісно пов’язане саме з "чекістами". Цей зв’язок дає керівництву ФСБ змогу використовувати "оркестр" як власний інструмент і водночас не відповідати за можливі провали.
Давно вже минув той час, коли Путін жартував про "групу співробітників ФСБ, відправлених у відрядження для роботи під прикриттям в уряді". Ішлося про Росію. Він поводиться як цар, який найкраще знає, що робити, і якому не потрібні порадники й помічники з ФСБ.
Показово, що арешти й розслідування через провал планів швидко захопити Україну стосувалися не армійських генералів, а функціонерів ФСБ. Натомість у ситуації широкомасштабної війни зростає саме вплив військового керівництва.
Ба більше, зважаючи на те, що Путін має доводити своїм громадянам, наче хід бойових дій під контролем, він, по суті, певною мірою стає заручником своїх військових призначенців. Адже незалежно від ситуації на полі бою, звільнити Шойгу чи Герасімова означає розписатися у власній помилці. Простіше розповідати про сотні спалених українських танків і про те, що Росія воює з усім Заходом, але все одно переможе.
Власне війна створює основне розходження між інтересами Путіна й довгостроковими корпоративними інтересами "чекістів". Для нинішнього російського очільника продовження війни – гарантія зберегти владу. А ціна війни для Росії як країни не має значення. "Цар" може повторити приписувану Людовіку XV чи його фаворитці мадам де Помпадур фразу: "Після нас хоч потоп!". На вік Путіна Росії вистачить.
Військові є конкурентною для ФСБ групою в можливій боротьбі за владу після Путіна
Натомість для "чекістів" стан країни, яку вони розглядають як спадкову вотчину, таки важливий. Вони добре бачать, що затягування протистояння з Заходом зменшує доступні для експлуатації ресурси Росії й навіть загрожує їй колапсом.
Водночас військові є конкурентною групою в можливій боротьбі за владу після Путіна. До того ж не важливо, чи програли вони в Україні, чи ні. У них усе одно буде потужний силовий ресурс. Історія знає випадки, коли армія, яка програла війну закордоном, досягала успіху в боротьбі за владу вдома.
Тож "чекісти" мали й мотиви, й можливості використати Пригожина у грі одночасно проти Путіна й військової верхівки. Водночас прихована підтримка від них, імовірно, надала ватажку "Вагнера" та його командирам впевненості, що їхня авантюра має всі шанси на успіх. Можливо, група Пригожина мала й гарантії евакуації в разі невдачі виступу.
Противник мого ворога – не завжди мій друг
Хоча сам по собі заколот у Росії, безперечно, корисний Україні, його "диригенти" зробили все, щоб мінімізувати побічну шкоду від нього.
Схоже, завдання з повалення Путіна не ставили взагалі. Його, ймовірніше, примушували до діалогу. Адже за умов українського контрнаступу повалення президента як мінімум могло призвести до розвалу фронту, якщо не до гірших наслідків.
Критика Пригожина була спрямована лише на військове керівництво. З президентом РФ, уникаючи називати його на ім’я, ватажок заколоту лише публічно не погодився.
Показово, що жодні акції не відбувалися в Москві, навіть мирні виступи. А послати хоч невеликі сили для дестабілізації ситуації в столиці було під силу й самому Пригожину, якби він діяв самостійно.
Не випадковим є й те, що події розгорнулися в суботу, щоб панічна реакція населення не дестабілізувала й так побиту війною та санкціями російську економіку.
Швидко прийшов, тихо пішов. Пригожин покидає Ростов
Що далі?
Коли ти привертаєш до себе увагу пострілом у стелю, то ризикуєш отримати летальну відповідь. Хоча влада Путіна й зазнала потрясіння, президент РФ аж ніяк не приречений.
Про хід подальшої гризні під килимом можна буде судити за долею Пригожина та перестановками у владі:
Чи залишиться він живим? Чи зникне з радарів, чи, навпаки, навіть дистанційно залишиться чинником російської політики?
Що буде з "Вагнером" як бойовою структурою та його провідними командирами?
А головне, чи збережуть свої посади Шойгу й Герасимов? Чи підвищать "про-чекістського" Суровікіна, чи колишнього головного охоронця Путіна Андрія Дюміна, який нині керує Тульською областю? Чи їх обох для балансу?
Чи, може, навпаки, зміниться керівництво ФСБ? Або відбудуться перестановки й навіть "нещасні випадки" на його середніх рівнях?
Не очікуючи на чудо
Увага українців до неанонсованих гастролів "оркестру" "Вагнера" Росією була викликана не зловтіхою, а більше сподіванням на швидке й переможне завершення війни, за кожен день якої ми сплачуємо дуже дорогу ціну.
Психологічно цілком зрозуміле бажання, щоб до цього результату призвело чудо, хай навіть у вигляді колишнього голомозого зека.
Буває всяке. Втім сприятливою нагодою, як правило, можуть скористатися ті, хто докладає наполегливих зусиль і готується до гіршого сценарію.
Воєнний розгром росіян у Приазов’ї істотно важливіший за політичну гризню в Москві. Значно ймовірніше, що прийнятна для нас зміна політики Росії стане наслідком української воєнної перемоги, ніж результатом боротьби за владу у Москві.
